Наступного ранку, о десятій, Платт прийшов у магазин Зіззбаума в повній діловій готовності, з букетиком гіацинтів у петельці. Зіззбаум особисто зустрів відвідувача. «Наварро і Платт» були добрими клієнтами, їм незмінно надавали скидку, бо вони завжди платили готівкою.

— То як вам сподобалося наше місто? – з простодушною усмішкою манхеттенця спитав Зіззбаум.

— Я б тут не жив, – відповів Платт. – Ми з вашим сином устигли вчора дещо побачити. З водою у вас добре, зате у нас, у Кактус-Сіті освітлення краще.

— На Бродвеї є й світлі місця, хіба ні, містере Платт?

— Але й темних не менше, – відповів Платт. – Щиро кажучи, мені найбільше сподобалися тут коні. Жодної шкапи не бачив.

Зіззбаум повів його нагору дивитися зразки.

— Покличте сюди міс Ешер, – звелів він службовцеві. Увійшла міс Ешер, і Платтові з фірми «Наварро і Платт» уперше сяйнуло дивне світло романтичного захоплення. Витріщивши очі, він завмер, як гранітна скеля над каньйоном у Колорадо. Вона це помітила і спалахнула рум'янцем, хоч таке за нею і не водилося.

Міс Ешер була найелегантнішою манекенницею в «Зіззбаума й сина». Відтінок її волосся належав до так званих «притишено білявих», а її габарити трохи перевершували досконалістю навіть ідеальну пропорцію 38–25–42. Вона служила у Зіззбаума два роки й добре знала своє діло. Блиск її очей обдавав холодом, і якби вона стрілася поглядом з василіском, то міфічна потвора відвернулася б перша. Знала вона й закупників.

— Отже, містере Платт, – сказав Зіззбаум, – мені спершу хотілося б показати вам оці сукні світлих тонів фасону «принцеса». Саме те, що потрібно у вас на півдні. Прошу, починайте з цього, міс Ешер.

Суперманекенниця раз у раз зникала в гардеробній і виходила звідти ще прекраснішою в кожній новій сукні.

3 блискучою незворушністю демонструвала вона їх ошелешеному закупникові, а той наче завмер і мовчки ковтав медоточиві розумування Зіззбаума про моду та фасони.

На обличчі манекенниці застигла професійна холодна усмішка, яка прикривала, здавалося, щось схоже на нудьгу й презирство.

Коли показ закінчився, Платт, схоже, вагався. Занепокоєний Зіззбаум уже подумав, чи не збирається той часом навідатись до інших постачальників. Але Платт просто перебирав у пам'яті найкращі ділянки в Кактус-Сіті, міркуючи, де звести новий будинок для майбутньої дружини… яка в цей час знімала в гардеробній ясно-блакитну тюлеву вечірню сукню.

— Не поспішайте, містере Платт, – сказав Зіззбаум. – Подумайте, у вас іще є вечір. Такого краму, як наш, і за таку ціну ви ніде не купите. Схоже, ви нудьгуєте в Нью-Йорку, містере Платт. Людина ваших років… без жіночого товариства, звісно, вам сумно. А що коли ви запросите на обід яку-небудь симпатичну молоду леді… Скажімо, міс Ешер. Вона приваблива, удвох вам було б значно веселіше.

— Але ж вона мене не знає, – здивувався Платт. – І не чула про мене. Хіба вона згодиться? Ми навіть незнайомі.

— Згодиться? – перепитав Зіззбаум, скинувши брови. – Звичайно, згодиться. Я вас познайомлю. Звичайно, згодиться!

Зіззбаум голосно гукнув міс Ешер. Вона ввійшла, незворушна й трохи презирлива, в білій блузці і чорній спідниці.

— Містер Платт ласкаво просить вас пообідати з ним сьогодні ввечері, – сказав Зіззбаум, виходячи з кімнати.

— Авжеж, дуже приємно, – дивлячись у стелю, відповіла міс Ешер. – Західна, двадцять, дев'ятсот одинадцятий. О котрій?

— Скажімо, о сьомій?

— Чудово. Тільки не приходьте завчасно. Я наймаю кімнату з однією вчителькою, а вона не дозволяє, щоб до нас заходили чоловіки. Вітальні у нас немає, тож вам доведеться чекати в коридорі. Але на сьому я буду готова.

О пів на восьму Платт і міс Ешер уже сиділи в ресторані на Бродвеї. Міс Ешер була в чорному напівпрозорому вбранні простого крою. Платт не знав, що його супутниця лише виконує одне із своїх службових завдань.

З ненав'язливою допомогою освідченого офіціанта йому вдалося замовити цілком пристойний обід, якому бракувало тільки традиційного бродвейського початку.

— Ви не заперечуєте, якщо мені принесуть що-небудь випити? – спитала міс Ешер.

— Ні, звісно, – відповів Платт. – Замовляйте все, що хочете.

— Сухий мартіні, – сказала вона офіціантові.

Та коли вже келих опинився перед нею, Платт простягнув руку й відставив його вбік.

— Що це? – запитав він.

— Коктейль, звісно.

— Я думав, ви замовляєте щось схоже на чай. А це спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?

— Близькі друзі, – крижаним тоном відповіла міс Ешер, – називають мене Елен.

— Послухайте, Елен, – заговорив, нахиляючись до неї, Платт. – Уже вкотре, коли в прерії розцвітають весняні квіти, мене заполонюють думки про когось, кого я ніколи не бачив і не чув. Про вас. Я відразу це зрозумів, коли вчора побачив вас. Завтра я вертаюсь додому, і ви поїдете зі мною. Поїдете неодмінно, я це знаю відтоді, як ви вперше глянули на мене. І не думайте опиратись, у вас нічого не вийде. Ось подивіться, яку дрібничку я купив для вас.

Він щиглем переправив через стіл каблучку з солітером завбільшки два карати. Міс Ешер відкинула її виделкою назад.

— Не заривайтеся, – сказала вона сердито.

— Я коштую сто тисяч доларів, – вів далі Платт. – Я збудую для вас найкращий у Західному Техасі будинок.

— Ви не купите мене, містере Закупнику, – сказала міс Ешер, – навіть за сто мільйонів. Не сподівалась я, що доведеться вгамовувати вас. Спершу мені здалося, ніби ви не схожі на інших, та, певно, всі ви однакові.

— Хто всі?

— Закупники. Ви гадаєте, коли нам, дівчатам, доводиться з вами обідати, щоб не залишитися без роботи, то ви маєте право верзти все, що заманеться? Досить. Я вважала, ви не такий, як інші, а тепер бачу, що помилилась.

Платт раптом ляснув пальцями по столу, осяяний несподіваним щасливим здогадом.

— Згадав! – вигукнув він задоволено. – Ділянка Ніколсона в північному районі. Там велика діброва й природне озеро. Старий будинок можна розібрати, а новий ми зведемо подалі від дороги.

— Заспокойтесь! – обірвала його міс Ешер. – Мені шкода опускати вас із рожевих хмар на землю, та що вдієш. З вашим братом інакше не можна. В мої обов'язки входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не перехотілося купляти у старого Зіззі костюми. Тільки не сподівайтеся, що в одному з куплених костюмів знайдете мене.

— Ви хочете сказати, – здивовано протяг Платт, – що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами, і всі вони… всі кажуть вам те саме, що й я?

— Улещують мене всі, – відповіла міс Ешер, – але, зізнаюсь, в одному ви перегнали їх. Ті лиш говорять про діаманти, а ви свій притягли справді.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам'ятали моє ім'я. Вже вісім років я сама себе утримую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, поки доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техасцю, що наша розмова не буде такою сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви вже не питимете, люба. Страшно подумати, що ми… Завтра я зайду в магазин і заберу вас з собою. Перед від'їздом підберіть на свій смак автомобіль. Більше нам нічого не треба тут купляти.

— Та облиште, зрештою! Знали б ви, як мені обридли ці розмови!

Після ресторану вони пішки пройшли по Бродвею і дійшли до невеликого темного парку, над яким височіла вежа з Діаною. Платт задивився на дерева й мимоволі звернув на доріжку, що вилася між ними. В очах манекенниці, віддзеркалюючи світло ліхтарів, заблищали дві сльози.

— Це вже мені не подобається, – сказав він. – Що сталося?

— Так, пусте, – відповіла міс Ешер. – Просто мені… це тому, що спершу мені здалося, ніби ви не такий. Але всі ви однакові. А тепер, будь ласка, проведіть мене додому чи мені покликати поліцейського?

Платт провів її до пансіону. Якусь хвилину вони постояли в під'їзді. Міс Ешер дивилась на нього так прeзирливо, що навіть його дубове серце тьохнуло. Рука Платта потягнулася до її стану, але тої ж миті дівчина врізала йому ляпаса.