Четверта маренґова постать наблизилась до вівтаря і вікрила голову. Всі присутні побачили підкоморія Казумана у діамантовій короні з рубіновим глобусом на вершечку. Світло тисяч свічок наповнювало величезні рубіни кривавим полум'ям. Катажина засопіла від захоплення.
— Я — Протоцензор Заходу, — назвався підкоморій, — уповноважений Вищими Ієрархіями відповідати на твої запитання, Принцесо Таблиці! Я відповім на всі сім твоїх запитань, і про мене свідчитимуть три Капітани. Я знайду наречену для нашого вівтаря і Королеву для Малої Праці! Я допоможу їй народити яйце Білої Змії. Нехай Магістр Правосуддя, носій вищих ступенів посвяти закличе трьох Капітанів і Старого Вартового до свідчень!
— Старий Вартовий! Тебе викликає для свідчень Магістр Правосуддя! — голосно покликав Ґермаго.
Жодна з маренґових постатей, жоден з оголених підлітків не ворухнулися. Юна наложниця у червоній перуці, з яшмовим ланцюгом на голих стегнах, вийшла з-за завіси і наблизилась до Протоцензора Заходу. Вона молитовно склала руки і впала перед ним на коліна. Потім сказала:
— Я Синтагма, позашлюбна дочка Володарки Амальгами. Я повідомляю сонцесяйному Протоцензорові, що Старий Вартовий сьогодні не прийде. Він охороняє Браму.
Підкоморій підняв дівчину, поцілував її і поставив перед вівтарем.
— Перше запитання! — оголосила Вірго.
— Хто мешкає у Шостому Герметичному палаці? — запитала Герцогиня Хаосу.
— Коханці Таро, — відповів Протоцензор.
— Свідчимо! — сказали три Капітани і дівчина-Синтагма.
— Друге запитання! — оголосила Вірго.
— Якого каменя не знайшли Будівничі Храму?
— Того, котрого шліфуємо нині!
— Свідчимо!…
У ту мить, коли Вірго оголошувала третє запитання, у сакральну хвилину випробувань Протоцензора, старший охоронець палацового парку Атаназич почув у темряві голосне (і, як здалося охоронцеві, вельми інфернальне) сопіння. Мужній Казуманів посіпака зрозумів, що почалось передбачене вторгнення демонічних сил, перехрестився широко, козацьким робом, доправив до пістоля срібну кулю, насипав пороху на дечку і, закусивши оселедця, рушив назустріч невідомій потворі. Він побачив чудисько біля огорожі, де воно відсапувалось опісля стрибка і стояло, волохате, хвостате, потворне, під зловісним місячним сяйвом. Передніми кінцівками богопротивна істота тримала якесь знаряддя, подібне до великої сулії. Козак прицілився, згадав Сили Небесні, підпалив порох кресалом і вистрілив у посланця диявола. Потворисько відгукнулось несамовитим вереском, добірною мадярською лайкою (що на мить здивувало охоронця) і цівкою ядучої рідини, влучно пущеної Атаназичеві в обличчя. Той закричав від раптового болю, упустив пістоля й охопив долонями вилиці, котрі почали розповзатися і сходити димом під дією концентрованої кислоти. Біль був настільки сильний, що охоронець заточився і впав. Потвора моторно відбігла у темний закуток парку, розщепила волохату шкіру, і з машкарадної личини виліз захеканий заздрісний окультиста Асмус.
— Захланний найманець! — люто засичав Великий Коен Трансильванії. — Прострілив мені каптана й камізельку! Де я тепер знайду таку атракційну камізельку? А якби я не натяг братового панцира? Він би вбив мене, засранець!…
Відсапавшись, Асмус підхопив кислотний сифон і навшпиньки рушив до палацових вікон.
Озброєна смолоскипами охорона знайшла Атаназича, вжахнулась від небачених уражень його обличчя і повтікала з відчайдушними молитвами до небесних заступників. Найсміливіші зібрались під дашком палацової кузні, де старий характерник Микитка намагався врятувати очі старшому охоронцеві. Микитка мастив опіки цілющою маззю, прицокував язиком і розповідав переляканому товариству, що такі рани спричиняє лише отруйне штрикало демонічної істоти на ймення Абракабар, мешканця випалених сонцем Сарацинських гір. «Догрався наш пан підкоморій, — прирікав характерник, — доволхвувався. Тепер дідько тутка все-все понищить за його чародійства. Недарма він наслав самого Абракабара, переніс його сюдою за тридев'ять земель. Начувайтеся, хлопці! Ой, начувайтеся…» Один з молодих охоронців запропонував попередити Казумана. «Не вийде, — відповіли йому. — Всі двері й отвори зачинено-запечатано, а за вторгнення до Зали Лицарських Посвят підкоморій обіцяв карати на горло!». «Хо! — докинув свого міркування Микитка. — Знає, знає пан, що каже! Ми б увійшли, а всі пани тамка з рогами-хвостами і пекельного цісаря Чугайстренка цілують у сраку…» Хлопці поблідли, перехрестились і зачали щомиті озиратись на темний зловісний парк, де причаївся отруйний Абракабар. Атаназич тихо стогнав, Микитка мастив опіки і пророчив біди, смолоскипи шкварчали і плювались розпеченою смолою… Асмус, тим часом, підкрався до зачиненого вікна, провів пальцем по венеційському шклі й надовго застиг у роздумах. Передбачивши, що Ритуал досягне свого апогею рівно опівночі, заздрісний окультиста врешті-решт вирішив зачекати з помстою ще півгодини: «Будеш знати, шарлатане, як перехоплювати клієнтів у старшого колеги!»
— … Третє запитання!
— Хто приведе Звіра на жердині і принесе Мушлю, розкриту в центрі Всесвіту? Хто потурбує утаємнених Учнів Ізіди і сполошить вічний спокій Піраміди? Кого обере Амальгама у супутники й свідки? Хто залишиться, коли ми підемо?
— Гермафродит. — Свідчимо!
— Четверте запитання!
— Хто буде свідчити від імені Деміурга?
— Я, Протоцензор Заходу, уповноважений Центральними Братами, і мій товариш і захисник Магістр Перфект-ного Правосуддя будемо свідчити від імені всевладного Деміурга!
— Свідчимо!
— П'яте запитання!
— Що відновить цнотливість Хімічної Нареченої, розбещеної ста вісімнадцятьма гріхами?
— Кров Мегалофала, зібрана у Келих Посуття!
— Свідчимо!
— Шосте запитання!
— Чи вибачено буде Бунтівника, того, котрий повстав проти Шести Ритуалів і Десяти Приписів? Того, хто не визнав Центральних Братів і не скорився їхній наставляючій волі? Того, хто погрожував Протоцензорові і викликав демонів?
— Чи дозволена буде довга відповідь на це запитання?
