Атенололова гребля збудована надійно.
Адреналіну не передбачається.
Кіна не буде…
Звичним швидким зиґзаґом Корват хреститься перед брамою катедри. Він на хвилину заходить до прохололої золотої напівтемряви, проговорює молитву, хвилину спостерігає за майстрами, що змонтовують у бічному нефі барокову раму. Запах свіжої деревини перебиває звичну солодкавість ладану. Корват відчуває спітнілість і наче легку остуду. Він повертається у відкритий світлий полудень, де промениста примарність сповільнює рухи натовпу і заводить перехожих у затінок каварень. Між небом і асфальтом тріумфує імперія сліпучого диску.
Приречені на зраду вітають тебе, пресвітлий Атоне! «Махон! Зрада!… Мара над пірамідами Сихему. Аендорський привид. Phantom in opera… Все порожнеча… Борхесівські свічада, що дивляться одне в одне».
Вбита мантикора мружить очі-вікна, ховає їх у западинах смаглявого каміння.
Лісова істота звикла тікати у затінок від полуденного сяйва.
Небадьорий натовп обтікає зайвину-Корвата. Зайвина проходить кількасот метрів жовто-чорною вулицею і повертає зігріте вузьке тіло до споруди, побудованої в каноні барачного мінімалізму. Зрештою, споруда виглядала б цілком стильно, якби її орендатори хоча б раз на рік завдавали собі клопоту помити вікна.
Кабінет головного редактора літературно-публіцистичного часопису «Духовне відродження» Романа Теодоровича Єрульчака знаходиться на шостому поверсі споруди. Вже на третьому міжповерховому майданчику Корвата зупиняє задишка.
Клята піґулка, клята Пепсі, кляті зламані ліфти!
— Здоров був, чоловіче! — чує він крізь бджолиний зум оточуючого світу.
Назустріч суне поет Примикитко.
— До Теодоровича? — запитує він.
— А він є?
— Звідомлюю: наразі присутній. Має поштиву й високодуховну бесіду з братами-художниками.
Художники? Корват поважає братів-художників. Але якщо там старий Литвин з Папертюком…
— Трохим як ся має? Вже завершив оту свою візантійську поему?
— Трах? — перепитує Корват. Його рука мимоволі тягнеться до шиї: притиснути шкіру лівіше від борлака, промацати частість, щільність, глибину залягання пульсу.
Примикитко розкодовує символіку цього поруху у протоколі своїх життєвих практик. Очі поета спалахують жовтим алхімічним вогнем:
— Забухав горопашний Трофімій? Кілько днів? Корват вирішує не розчаровувати поета, сковтує слину, називає якесь безвідповідальне, сіре, парне число.
— Але ж збіса талановитий скурвий син, цей Трохим!— знесло вигукує Примикитко. — Оце його, тогорічне, як тепер пам'ятаю — він читав на презентації тої поетки, яка — в тебе ж краща пам'ять, маєш її прізвище пам'ятати — та, що трахкалась із Вальтером-німаком; оце він читав: «цілувати і пестити циліндрики погострених грудей», це ж найщиріша автентика… Людяна і прозора до несамовитості поезія. І що то йому впало те лівацтво? Люди кажуть, що начебто батько його був каґебістом… Чув такого?
Корват приречено знизує плечима.
— Отак кращі спотворюються! — підсумково зітхає поет. — Бувай же, наразі, Аристарше!
«Чому вони всі ніяк не можуть запам'ятати: Аристид?» — дивується Корват. Повільно, роблячи на поверхах павзи, він досягає редакційного коридору. На лакованих дверях офісу сяє металева табличка з написом: «Духовне відродження».
Двері раптом відчиняються.
На порозі стоїть головний редактор — високий, міцної статури, голомозий гуцул з вусами а lа Shevchenkо. Прездорова долоня сільського розбіяки протягнута у бік Кор-вата. Здоровань питає:
— Ти що, підслуховував?
Затерпла рука Корвата знаходить і тисне сухі зашкарублі пальці.
— Лише от прийшов, Романе Теодоровичу, — кволо виправдовується він.
— То заходь… — одягнений у вишиванку і волохатий піджак боксерський торс відступає. Друг реввоєнгакера боком протискується углиб офісу.
Найгірші передчуття оприявлюються. На шкіряному дивані сидять Папертюк з Литвином.
— Добридень, Євстахію Корнелійовичу. Литвин статечно похитує головою.
На столі побіля Папертюка — розкорковане пиво і крекери.
— Смачного Вам, Павле Івановичу.
— Дякую за добре слово, — Папертюк погідливо підстрибує, тягнучи для вітання руку (в очах — помідорові присмерки пободуння).
— Сідай, — Роман Теодорович вказує Корватові на стілець поряд з письмовим столом. — Будемо говорити…
Старий Стасьо витирає великою хусткою обличчя кольору розповзлого у червоному вині корка, вибляклі очі, поблідлий тонкий ніс і продовжує перервану Корватовою з'явою оповідь:
— От я далі кажу. Приходжу я до тої баби Світлани в готель, показую їй газету: «Ваше оголошення?». Вона каже: «Моє». Я кажу: «От Ви пишете, що знімаєте порчу, пристріт, прокляття, привороти, вплив чорних сил». «Так, — каже, — знімаю». Я їй тоді розповідаю, як одного ранку, ще до півнів, йду попри трупарню і бачу: стоять з десяток жіночок з пляшками і слоїками. Стоїть коло риштаків. Питаю в них: «Що дають, за чим черга?» Мовчать. Пики відвертають. Аж потім мені Бринський каже, що то вони чекали на воду, котрою мерців обмивають. Щоб потім підливати під двері, на перехрестях тощо… От я й питаю ту бабу Світлану: «Чи можете Ви своїм вмінням тим ворожкам протистояти?» «Можу, силою Святого Духу!» — каже баба. Я кажу їй: «Підемо зі мною». Приводжу її до тої Катерини, котру врочили на минуле Водохрестя сатанисти з Майзлів [14] . Павло має її пам'ятати. Старої Левчихи донька. У Вороні [15] вчителькою працювала.
Папертюк уточнює, розливаючи пиво в пластикові стаканці:
— Разом із Штефком вчилась. З майором.
— Атож, вона. От ми з бабою прийшли до Левкової хати. Там сморід несамовитий. Катря під себе ходить. Не може до вітру встати. А старі вже змаразміли так, що позабували як один одного звати. Ні попрати не годні, ні винести ті гімна. Така біда страшна. Подивилась баба Катерину, щось там пошепотіла, запалила перед образами свічки, злила на воду і мене питає: «Хто її так знищив?» Я їй: «То Ви, перепрошую, мали б мені це сказати. Для того й прийшли». А вона на те ось що мені каже: «Є, каже, у вашому місті страшна чорна сила. Не просто ворожки з мертвою водою, але чорнокнижник. Чаклун з чаклунятами. Він дуже могутній, бо живе в ньому дух пекельний давній, і не в змозі я зняти накладені тим чаклуном прокляття».
