- Стiй! Злочин...
Окуно уже вскочив у вузький напiвтемний прохiд, перебiг хол, а ось i вихiд! Штовхнув дверi й опинився на площадцi, всипанiй гравiєм.
Сад освiтлений, але вiд кущiв i дерев пролягли чорнi тiнi - тут можна сховатись! Злочин? Який злочин? Чому злочин? Адже якщо радiацiя... Йому ж самому...
Упав пiд кущем побiля струмка, вiдчув, як тiло сприймає тепло нагрiтої за день землi. Трава теж була тепла, сонно плюскотiв струмок. Це потроху втихомирювало серце. Окуно Тадасi стежив за гострими зблисками лiхтарiв у холi готелю й мiркував, що ж дiяти далi. Дверi в сад вони, безперечно, швидко знайдуть, i тодi...
Нараз вiн згадав, що колись, ще маленьким, бачив тут металевих коней...
Пiдвiвся й, ховаючись у тiнi, подався в глиб саду. Зняв респiратора, кинув у траву.
Ось бронзовий кiнь iз стригунцем - пiднятi голови, нашорошенi вуха, пiднятi хвости. Тварини наче стривожились тим, що тут вiдбувається,- з усiх бокiв гострi ножi синюватого свiтла панахають сутiнки, чути важке гупання металевих нiг. Одним ривком Окуно скочив на бронзового коня, правою рукою вхопився за гриву, лiву вiдставив убiк i в такiй позi закляк, наче й вiн вилитий iз бронзи.
Роботи нишпорили по саду мовчки. Окуно бачив, як один з них нахилився й пiдняв з трави його респiратор. Пiднiс до свого об'єктива, потiм поклав до бокової сумки i подався вздовж струмка. Ще два, освiтлюючи кожен закуток, поволi наближалися до його сектора.
"Хоча б не свiтили в обличчя... - думав Окуно Тада-сi. - Клiпну очима пропав. Зворухнувся... Нi, нi, витримати, закам'янiти!"
Свiтло двох рефлекторiв - наче синюватi мечi. Проклятi роботи так i розмахують ними, нiби заповзялися постинати все живе.
Наближаються...
"Статуї слiпi. Заплющу..."
I цiєї митi свiтлянi мечi полоснули його по обличчю. Промiння було таке iнтенсивне, що навiть перед заплющеними очима попливли, закрутилися оранжевi кола. Мить, друга - i вони почали тьмянiти, розпливатися...
Вiдiйшли? Окуно не зворухнувся доти, доки не почув, як вiддалялось гупання важких, нелюдських крокiв.
Через деякий час почулося ревище моторiв. Подаленiло, приглухло.
Окуно Тадасi скочив з коня, погладив йому бронзову гриву i, сторожко озираючись, подався з саду.
Кьоко чекала його на пiдземному перонi. Як тiльки побачила, що вiн вийшов iз сутiнок i змiшався з натовпом,- кинулась навстрiч, розштовхуючи людей, простягаючи до нього руки.
- Нарештi!.. Я так тривожилась... Сакура моя спить, от я й вийшла...
Окуно провiв язиком по своїх пошерхлих губах, з усмiшкою спитав:
- Ти хотiла сказати - наша сакура, Кьоко-сан?
- Так, наша, Тадасi-сан... Любий мiй. Ходiмо.
З вузенького коридора Окуно потрапив до просторого примiщення. Стеля по периметру пiдсвiчена лампами денного свiтла, пiдлога iз сiрого пластика почовгана ступнями роботiв. Нi меблiв, нi якихось iнших речей, звичайно, нема. Порожньо й голо. Прямо перед ним у стiнi чорнiло два прямокутники входiв.
Окуно озирнувся, прислухався.
Десь далеко-далеко щось стугонить, створюючи рiвномiрний шумовий фон. Якщо напружити слух, то можна розрiзнити окремi звуки - клацання, плюскiт, вiбрацiю. Все це йому знайоме з того часу, коли вiн працював тут iнженером внутрiшньої служби. Тепер обов'язки по внутрiшньому обслуговуванню виконують виключно роботи. Унiкум видалив iз своїх секцiй людей - тепер Окуно розумiє чому. Збагатившись людською наукою й навчившись самостiйно розвивати знання, Електронний Мозок вирiшив стати цiлком незалежним, автономним. Страх? Можливо. Звичайно ж, роботи надiйнiшi, нiж люди. Запрограмованi на швидке й точне виконання наказiв, позбавленi емоцiй i здатностi думати, хiба вони не забезпечують технiчного нагляду за незчисленними секцiями, контурами й каскадами Мозку?
Ну, що ж, iнженер Окуно Тадасi зараз теж стане роботом - аби дiстатись до життєво важливих центрiв Мозку. А тодi... О, тодi вiн зумiє нейтралiзувати проклятущого Унiкума!
Окуно аж зажмурився, уявивши рубильники на великому мармуровому щитi в залi енергостанцiї. Кiлька ривкiв, i живлючий струм перестане надходити в жадiбнi кабелi, трансформатори, провiдники й напiвпровiдники Мозку, зникнуть силовi поля... Електронний узурпатор одразу перетвориться на купу металу, iзоляцiї, пластика... Найперше треба буде вимкнути систему безпеки, а тодi...
Загупало, до примiщення почали заходити роботи. Чулося специфiчне дзижчання їхнiх моторiв - наче сюди набилося безлiч комарiв. Роботiв було досить-таки багато, але жодного зiткнення Окуно не помiтив. Сходились, як добре вимуштруванi солдати. Вишикувались у двi лiнiї - почався профiлактичний огляд. В кожнiй парi роботи по черзi оглядали один одного, перевiряючи i голови - приймально-передаючий пристрiй, i ноги - несучi механiзми, i руки - iнструменти. Контакти зачищалися, ненадiйнi запобiжники замiнювались.
Покiнчивши з профiлактикою, роботи поставали навпроти своїх виходiв i так заклякли. Тiльки сприйнявши iмпульс-наказ, кожен з них оживе й пiде виконувати свої обов'язки.
Окуно мусив замiнити когось iз роботiв. На ньому вже була така сама пластикова роба, треба тiльки взяти "голову". Iнженер пiдiйшов до ближчого робота, чiткими, розрахованими рухами швидко зняв приймально-передаючий пристрiй i надiв його собi на голову, притуливши клеми до своїх вушних мiкрофонiв. Тепер вiн сприйматиме сигнали... А чи розшифрує?
Йому потрiбно було лише хвилину, щоб вiднести безголового робота в коридорчик, де ховався сам, покласти пiд стiною й повернутися на його мiсце. Стояв i думав. Котрийсь iз членiв пiдпiльного комiтету спитав: "А ви усвiдомлюєте, на що наважуєтесь?" О, так, тепер вiн усвiдомлює... Як вчасно Кьоко увiйшла в його життя - поки вiн не отупiв остаточно й безповоротно, поки не втратив здатностi мислити! Унiкум... Зажди, ось тiльки дiстануся до мармурового щита...
Сигнал продерся до його свiдомостi сiткою iмпульсiв, розiбрати якi важко було. Окуно без вагання рушив за тими роботами, що прямували в бiк енергостанцiї. Метрiв через сто тунель подiляється надвоє, лiворуч - до залу. О, повернули туди!.. Йому загупало в скронях, стало важко дихати. Близько, близько... А куди ж вони - хiба не в зал?! Ну, що ж, це може, й краще... Iнженер звернув у широкий прохiд, i в вiчi йому сяйнув вiдблиск мармурових стiн. Щось було холодне й урочисте в цiй бiлiй кам'янiй геометрiї. Тихо. А чому, власне, так тихо? А джмелине гудiння високої напруги?.. Рубильники! Де ж рубильники?!
В якомусь зацiпенiннi Окуно мацав очима стiни. Нi щита, нi рубильникiв нiде не було! Переробив, клятий, замурував... Бач, остерiгається! А чого, чого йому остерiгатися? Ух...
Вдарив кулаком по бiлiй стiнi i, навiть не вiдчувши болю, кинувся геть.
Шогi! Унiкум вирiшив провести матч в шогi* з новою математичною машиною "Пiфагор". Фiгурами у грi мусили стати сорок найкращих у Токiо гравцiв. Може, Унiкум захворiв на марнославство, а може, тiльки хотiв принизити людей.
______________ * Японськi шахи.
Кьоко страшенно зрадiла, почувши про цей матч, а зараз, перед його початком, дуже хвилювалася. Ходила по своєму тiсному боксу туди й назад, немов мiряючи килим, нервово стискувала пальцi i раз у раз поглядала на хронометр. Очi їй блищали, на бiлих щоках проступив рум'янець. Мiка все водила поглядом за мамою, а тодi усмiхнулась i почала крокувати разом з нею, стараючись забiгати наперед.
- Ах ти, моя сакура!
Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей.
Мiка, обнявши маму за шию, спитала:
- А коли ми пiдемо в сад?
- Пiдемо, пiдемо, вже недовго чекати!
Нарештi спалахнув екран. Кьоко сiла на килим, пiдiбгавши пiд себе ноги. Мiка вмостилася поруч i, наче вiдчуваючи напругу моменту, сидiла притихла, не по-дитячому зосереджена.
- Бачиш, бачиш, Мiка-тян, он iде Окуно-сан!
До великої зали, бiла пiдлога якої подiлена лiнiями, заходили "фiгури", i Мiка нiяк не могла впiзнати Окуно. Ось прийшли "генерали з дорогоцiнного камiння" - їхнi п'ятикутники на головах виблискували рубiнами; за ними зайняли свої мiсця "золотi генерали", далi "срiбнi генерали", потiм "воїни з колiсницями",- усе так, як i повинно бути в стародавнiй грi.
