Василь Бережний

Сакура

Повiсть

Бокс, в якому мешкала Кьоко з своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набiк. Маленький коридорчик з умивальником, далi вузький прохiд до покою, в якому заледве вмiстилося лiжко, столик та двоє сидiнь бiля нього. Денне свiтло Кьоко вимикала лише тодi, коли вмощувалась з донькою спати. У вiльний вiд роботи час вона, лежачи в постелi, поглядала на стiни i мрiяла про те, що от би добре було навчитися малювати - тодi б вона вивела на оцiй сiрiй штукатурцi дерева, квiти, кущi... А на стелi, отам у кутку, намалювала б сонце. Може б, розступилися стiни, пiднялася б угору стеля, i вона б забула, що приречена все життя гибiти пiд землею. Саме гибiти, бо Кьоко здавалось, що вона не живе, а вiдбуває якийсь строк.

- Ти навчишся малювати, Мiка-тян?

Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя, i мовчки хитає головою.

- Тодi намалюєш на стiнi сакуру...

- А що це таке?

- Дуже гарне дерево, - мрiйливо говорить Кьоко. - Весною воно цвiте бiло-бiло з рожевим вiдтiнком...

- А мама бачила?

- Так. Я бачила сакуру, коли була ще така, як ти, маленька.

Кьоко починає згадувати, наче пливе човном у якусь маревну далеч, i чим довше вона розповiдає доньцi, тим бiльше виринає звiдти образiв з горiшнього свiту, втраченого токiйцями. Тануть, прозорiшають запони часу, вона бачить широку, всипану гравiєм дорогу в парку Мейдi, арку з товстелезних стовбурiв, з яких знято лише кору, густолистi крони дерез, де пурхають птахи... Полискує вода в озерi... Ситi золотистi риби...

- Коло того озера є лужок, а посеред нього росте сакура. - Кьоко натиснула кнопку, i на стiнi засвiтився циферблат - хвилини, години, день, мiсяць i рiк. - Ну, от зараз вона, певне, починає цвiсти...

Мiка пiдсувається до мами ближче, слухає, не зводячи з неї чорних лискучих очей. Маленьке тiльце її аж здригається вiд нервового напруження, вона, здається, i не дише, щоб не пропустити жодного маминого слова.

- Пригадую, з храму Мейдi тато вiв мене до озера - там можна було перепочити на лавочцi, помилуватись рибою, яка пiдпливала до самiсiнького берега. Батько запалював сигарету, а я бiгла до сакури. Я її дуже любила... Такий нiжний, нiжний цвiт... Що з тобою, Мiка-тян?

Дитина заплакала, витирає кулачком очi. Кьоко пригортає її, легенько гладить чорний шовк волосся.

- Заспокойся... Ну, що тобi?

Мiка схлипує:

- Я х-хочу до сак-кури-и...

- Не можна, дитинко, ще не можна. Унiкум забороняє виходити на поверхню. Повiтря там отруєне, розумiєш? Дихнеш - i захворiєш.

- А хто такий цей... Унiкум-сан?

- Унiкум? Це такий електронний мозок. Вiн дуже суворий, розумiєш, в нього нiчого людяного нема. Та ось прийде до нас Окуно-сан - розпитаєш.

- Вiн з ним знайомий?

- Так, добре знайомий. Окуно-сан працював з Унiкумом. А коли з'явився наказ переселитися в пiдземелля, Унiкум i його прогнав, бо навчився обходитись без людей.

Мiка-тян стихає, потiм шепоче:

- А сакура - жива чи картинка?

- Жива. Купається в сонцi, а як зацвiте - аж смiється!

- Я хочу побачити її...

- Ну, от яка ти, доню... Треба почекати...

Зазвучала тиха мелодiя виклику. Кьоко пiдвелася, звичним жестом торкнулася волосся, поправила на грудях халат i ввiмкнула комунiкацiйний апарат. Як i передчувала, з овального екранчика на неї поглянуло обличчя Окуно Тадасi.

Звичайне обличчя вже немолодого чоловiка, але чимось воно хвилює Кьоко - може, замисленим поглядом збiльшених окулярами очей? Десь у тайниках душi молода жiнка вiдчуває, що вiзити Окуно Тадасi пояснюються не лише близьким сусiдством i самотнiстю iнженера. Та зрештою вияв симпатiї в цьому суворо регламентованому свiтi хiба це не дарунок неба? I вона вiдповiдає сусiдовi стриманою взаємнiстю.

- Драстуйте, Кьоко-сан, - рiвним голосом говорить Окуно Тадасi з екранчика.

- Драстуйте, Окуно-сан, - всмiхається Кьоко.

- У вас все гаразд? Мiка-тян здорова?

- Трохи вередує, щось на неї находить.

- О, це погано, зараз я зайду, ми з нею поговоримо. Дозволите, Кьоко-сан?

- Прошу, заходьте.

Окуно Тадасi й Мiка - друзi. Вiн завжди бере її на руки, розповiдає всякi цiкавi iсторiї. От тiльки нiколи не смiється. Наче знає щось таке потаємне, таке складне, що iншi люди не можуть того осягнути, а вiн носить те в собi, не можучи нi з ким подiлитися. Одного разу Кьоко заговорила про це, i в її голосi було багато спiвчуття. Окуно-сан зiтхнув, похитав головою: "Навпаки, якраз навпаки. Мене гнiтить незнання. Мусив би знати, чому так сталося, а от не знаю..."

Сьогоднi маленька Мiка не просила розповiсти казку, її цiкавив Унiкум-сан. Чому вiн такий злий, що примушує людей жити пiд землею?

Окуно посадовив малу на колiна i, поглядаючи на Кьоко, почав розповiдати.

Давно колись у Токiо збудували електроннообчислювальну машину для керiвництва залiзницями, а згодом i всiм транспортом; з часом ту машину все вдосконалювали, пiдключали до неї одну за одною iншi галузi промисловостi та народного господарства. Спорудили для цього електронного центру велетенську, дiаметром тисяча метрiв, кулю, яка наполовину сидить у землi. До цiєї кулi звiдусюди тягнуться кабелi-нерви, вона керує всiм виробництвом, провадить науковi дослiдження, хiба це не мозок? А через те, що такої системи немає нiде, окрiм Токiо, що вона унiкальна, її назвали Унiкумом.

Хоча Мiка майже нiчого не розумiла з того, про що розповiдав Окуно-сан, сидiла тихо й уважно слухала. Розповiдь, мабуть, бiльше адресувалася її мамi, а може, iнженер просто мiркував уголос, щоб i самому розiбратися в ситуацiї.

- Це щастя, що Унiкум вчасно помiтив загрозу нашому життю й поселив нас у надрах землi, дав такий надiйний захисток.

- Окуно-сан вдоволений цим захистком? - прохопилася Кьоко, пильно поглянувши йому в вiчi.

Тадасi розгубився i в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що ото вимагають: "Неба i сонця"? Чи, може... провокацiя? Адже за такi думки... Цiкаво, чи тут не ввiмкнуто магнiтозапису?.. Хоча, власне, з її запитання ще нiчого не випливає...

Кинув погляд на її блiде обличчя - красуня! - i острах та побоювання одразу зникли. Зiтхнув i розважливо сказав:

- Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися... Рiвень жорсткої радiацiї в атмосферi - смертельний для людей...

- Але ж мiг бути iнший шлях, iнше розв'язання проблеми! - Кьоко пiдвелася, випросталась.

"Це на неї щось найшло, - подумав Окуно Тадасi. - А казала про малу..."

- Який iнший варiант? - спитав.

- Ну, хоча б... Коли вже це такий унiкальний розум, то чому вiн не знайшов способу нейтралiзувати радiацiю? Загнати людей пiд землю - для цього не потрiбно було напружувати свої електроннi синапси! - В її голосi чулося не тiльки роздратування, а й iронiя, насмiшка.

- Унiкум дослiджує, аналiзує, шукає. Це не така проста проблема, як вам здається. А переселення - тимчасовий, запобiжний захiд.

- Друге поколiння живе пiд землею! - Кьоко розпалилася, на блiдих щоках з'явились рум'янцi, очi заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знiчену постать, а тодi випалила: - Ми хочемо неба i сонця!

Неначе гримнув електричний розряд - ось воно те, про що здогадувався й чого побоювався Окуно Тадасi: Кьоко належить до пiдпiльного руху... Яка наївнiсть - протестувати проти Електронного Мозку! Нiби ця науково-технiчна система стала якимось узурпатором...

Окуно Тадасi поставив дiвчинку на пiдлогу, мовчки встав i, ще бiльше сутулячись, рушив до дверей. Дитина кинулась до нього, вхопила за поли пiджака i спитала:

- Окуно-сан, а чому Унiкум такий нехороший? Окуно вийняв з кишенi кiлька цукерок.

- Ось тобi вiд дiдуся Унiкума. Вiн добрий, вiн пiклується про дiтей...