Литмир - Электронная Библиотека
A
A

На якусь хвилину Кьоко i Окуно нiби заклякли - так вразила їх ця картина. Дитя пiдземелля на лонi природи! Пiд сакурою... Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвiт? Та вона ще й пiсеньку спiває!

Сакура, сакура,

Мила, люба сакура...

Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотiла, пригортаючи до грудей:

- Я так турбувалася, де це моя Мiка-тян? Де моя вишенька? I Окуно-сан...

Кьоко i Окуно забули про все на свiтi: i про радiацiю, i про Унiкума, i навiть про бездушну Установку контролю i санкцiї.

- Мама правду казала, - обiзвалась Мiка, - тут дуже гарно! Еге ж, Тадасi-сан?

- Еге ж, еге ж, - хитнув головою Окуно. - Але нам треба хутко додому.

- Так, доню, нам треба поспiшати.

- А ми будемо сюди приходити?

- Будемо, - пообiцяла мама. Окуно Тадасi промовчав.

Мiка зiсковзнула на землю, взяла його за два пальцi:

- Я вас, Окуно-сан, а ви маму вiзьмiть за руку, обiйдемо навколо сакури!

Мiка тупала попереду, вони йшли за нею. Окуно виламав гiлочку з квiтами й дав дитинi. Коли рушили додому, мала помахала вишнi рученям. Тепер вони крались, наче злочинцi. Тiльки в тунелi, засунувши за собою щита, Окуно передихнув.

- Ми всi мусимо негайно пройти дезактивацiю, - сказав, переступивши порiг боксу Кьоко. - Я зараз настрою дозиметра i покличу вас. Перевдягатися не треба. Мiка-тян, дай менi цю гiлочку, прийдеш iз мамою - забереш, вена твоя, я тiльки перевiрю...

Кьоко була стомлена i... байдужа до радiацiї. Донька знайшлася, донька бiля неї! - ось головне. Пригорнула її до себе та так i стояла, ждучи сусiдового запрошення. А коли вiн покликав, Кьоко з першого ж погляду помiтила, що вiн дуже розгублений - то клав гiлочку сакури в дозиметр, то виймав її звiдти, крутив тумблери то в один бiк, то в iнший.

- Розумiєте, Кьоко-сан... Рiвень радiацiї в межах норми...

- Так це ж добре, Окуно-сан!

Вiн поглянув на неї по-дитячому безпорадно:

- Може, моя апаратура...

До пiзньої ночi вiн вимiрював ступiнь зараженостi одягу, вишневої гiлочки, але радiоактивнi характеристики вперто приховували вiдхилення вiд норми. Прилади наче затялися, i збентежений Окуно Тадасi змушений був вiдступитися. Знизав плечима:

- Завтра замiню апаратуру.

Мiка заснула в крiселку, i Окуно, обережно взявши дитину на руки, вiднiс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постiль i ще довго розмовляли, обмiрковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашiле доньчине обличчя i байдужим тоном намагалась приховати тривогу:

- А... хiба це життя? Наче якiсь кроти... Як отак жити...

- Нi, Кьоко-сан, - заспокоював її Окуно. - Не треба так казати...

Вiн добре бачив її сум'яття i щиро хотiв пiдтримати, заспокоїти, хоч сам був схвильований до краю. Така нiч! Парк, розквiтла сакура... Вiльна атмосфера - хоч i радiоактивна, але вiльна, вiльна... Окуно Тадасi вiдчув, може, йому вiдкрилося: або вiн освiдчиться зараз, або нiколи. Необхiдне рiшуче зусилля, i психологiчний бар'єр буде подолано!

- Кьоко-сан! - Голос його зазвучав неприродно урочисто, i, може, тому вiн ще раз повторив: - Кьоко-сан! Я давно вже хотiв сказати...

Повернула до нього красиво окреслену голову, очi сяйнули:

- Я здогадуюсь, Окуно-сан... Але ж нас роздiляє,., Тепер я можу не таїтись - нас роздiляє гасло: "Неба i сонця!"

Зараз, почувши девiз пiдпiльникiв, Окуно Тадасi не здригнувся, поглянув на молоду жiнку з нiжнiстю, теплотою й довiрою.

- Я багато думав про це,- сказав неквапно,- особливо пiсля тiєї розмови... Я шукаю стежки до вас. Неба i сонця!

Кьоко тихо промовила:

- Кожен iз нас має право прилучати iнших. А в боротьбi з Унiкумом такий iнженер, як ви, Окуно-сан...

- Що потрiбно, щоб стати до ваших лав?

- Насамперед чеснiсть i вiдданiсть.

- Кьоко-сан, адже ми...

- Так, я вiрю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам свiту, вимовляючи наш девiз: "Неба i сонця!"

Схиляючись у поклонi, Окуно Тадасi притуляв долонi рук до колiн i при тому казав:

- Неба i сонця! Неба i сонця! Неба i сонця! Неба i сонця!

Подивилися одне одному в очi, i це вже були погляди спiльникiв, товаришiв по боротьбi.

- Тепер ви наш, Окуно-сан, - промовила Кьоко. - Вiтаю вас. Незабаром одержите завдання.

- Ви ще побачите, переконаєтесь... - пересохлими губами шепотiв Окуно, опускаючись на циновку бiля її нiг. Якесь нове, досi незнане почуття самопожертви, самозречення охопило його єство. Ранiше вiн жив тiльки для себе, тепер житиме для Кьоко, Мiки, для всiх!

- Хочеш - покажу тобi Токiо? Адже ти його не знаєш, Кьоко-сан, була ж дитиною, коли... цей злощасний Унiкум...

- Так, мiсто менi наче снилось. - Кьоко, все ще стоячи, поклала долоню йому на голову. - Ми пiдемо. Але не зараз...

- Завтра?

- Згода, пiдемо завтра. А тепер - до побачення... Окуно виходив i дивувався сам собi: i саке* не пив, а наче п'яний.

______________ * Рисова горiлка (яп.).

Вони оглядали мiсто з височенної ажурної вежi, такої височенної, що в Кьоко аж голова паморочилась. Пiднялися лiфтом, вийшли на засклену оглядову веранду, i перед їхнiми здивованими очима постала безмежна панорама Токiо, химерно помережана гiрляндами електричних вогнiв. Багатобарвнi реклами, наче зорянi скупчення, мигали, мiнилися i то згасали, то спалахували з новою силою. Мчали електропоїзди, автостради запрудженi автобусами, легковими автомашинами. Транспортнi потоки слухняно зупинялися перед червоним свiтлом i енергiйно рушали, коли з'являлось зелене.

Окуно дав Кьоко бiнокля.

- Подивись.

Кьоко довго приглядалася, потiм опустила бiнокля й зiтхнула:

- Ї в поїздах нiкого нема... I в автобусах... Анiкогiсiнько, жодної живої душi!

- Так, мiсто зовсiм безлюдне.

- То навiщо ж вiн пiдтримує увесь оцей рух? Який в цьому сенс?

- Не знаю, Кьоко-сан.

- Якась безглузда гра, маскарад. Мертве мiсто... Я бiльше не можу, Окуно-сан...

Вулицею мчали автомашини, та Окуно i Кьоко вирiшили й назад добиратися пiшки. Iшли мовчазнi, пригнiченi, наче з похорону.

Вулицi повнилися шумом шин, вуркотанням моторiв, але всi цi звуки тiльки посилювали враження мертвої тишi, що налягла на велетенське мiсто. Безлюддя - ось що гнiтило!

Бiля Отанi-готелю Кьоко зупинилася. Велика споруда була вщерть залита яскравим свiтлом. Просторий хол, засланий величезним червоним килимом, дихав пусткою. Кьоко чомусь закортiло походити по цьому килиму, вiдчути його м'якiсть.

Прозорi дверi самi розсунулися перед ними. Та як тiльки Кьоко i Окуно зайшли всередину, їх зненацька оглушив голос динамiка:

- Хто посмiв iгнорувати заборону? Покажiть картки!

Скрипучий нелюдський голос наче вразив їх шротом.

- Тiкай, - шепнув Окуно, - мерщiй...

Кьоко кинулась до дверей, вони пропустили, i її тiнь майнула по круглому пiд'їзду вниз.

- Картку!

Рука Окуно Тадасi вже шарпнулася до кишенi, та в останню мить вiн вiдсмикнув її. "Покарання неминуче й тяжке. А в респiраторi - хiба пiзнають? Тiкати, тiкати!.."

Кинувся вслiд за Кьоко, та прозорi дверi вже були заблокованi. Ударив плечем - бiль обпiк його, а дверi й не зрушились.

- Спроба втекти обтяжує провину!

Динамiки обстрiлювали його з усiх бокiв. А вiн гарячково обмацував поглядом стiни: де вимикається свiтло? Побiг до лiфта - тут дверi послужливо вiдчинилися, i вiн мало не вскочив до кабiни. Це ж пастка, пастка! Сховався в тiнь за чотиригранною колоною, притулився до неї спиною, завмер.

Шалено калатало серце, йому не вистачало повiтря. Часу мало, зовсiм мало. Кiлька хвилин - i прибуде залiзна команда... Роботи нещаднi. Може сходами вгору? На дах? Безвихiдь, безвихiдь... А фотоелемент не помiчає, бо тiнь. Триматися тiнi... тiнi...

Тiльки тодi, коли почувся рев двигунiв вертольота, а бiля пiд'їзду загрюкала страхiтлива танкетка, Окуно вирiшив нарештi, куди тiкати. В сад! Адже бiля цього готелю - сад, i, здається, на виходi до саду дверi не автоматичнi.

3
{"b":"124631","o":1}