Цього ніхто не був спроможний довершити, лише Божий Син.

Божий Син має народитися з жінки, що про Неї говорить святий Іван в Об'явленні: "І знамення велике було видно на небі: жінка, зодягнена в сонце, і місяць під Її стопами, на Її голові вінець з дванадцятьох зір" (12. 1).

Це - Непорочна Діва Марія.

Непорочна до свого зачаття, до зачаття Сина-Бога, в Його Різдві, після Його народження, Непорочна - до кінця, коли Син зійшов і забрав Її з гробу земного і возніс і посадив на Престолі Царицею Небесною, найсвятішою після Бога.

* * *

"Книги отворяться..." - сказано пророками.

І я, грішна-прегрішна, нечиста зважилася описувати Найчистішу, Найсвятішу серед земних жителів. Я мусіла це зробити. Бо мала обов'язок перед дітьми й онуками, перед молоддю, яка живе так, як жила я у тім віці - безпечно, неперебірливо, бездумно, а то й безбожно. Я навіть неохоче молилася до Матері Божої, не розуміла Її місії, не знала сили Її помочі. Я донедавна обминала Богородицю, ігнорувала, а мене ж охрестили шістдесят років тому Марією. І хтось із моїх сказав: "Та Вона мала ще дітей, окрім Ісуса, Він з хреста звертався до них "мої брати". "Ні, - сказало з мене, - Вона зосталася Пречистою, породила тільки Бога. А брати були двоюрідні. Але тоді термінів "двоюрідні", "перві" не вживали". "Та ви не знаєте, були в Неї діти..."

І я стала шукати, читати, переконуватися, щоб переконати. Бог післав мені добрі книги. Давні і сучасні. Серед найновіших дві, якими я скористалася. Вони мені найбільше допомогли. Це книга отця доктора Ізидора Нагаєвського "На слідах Пресвятої Богородиці, Цариці Руси-України", видана року Божого 1984, Львів-Київ-Рим. І ще одна-читанка про Пресвяту Діву Марію Богородицю "Оце Мати твоя" отця Миколи Маріяна Іваніва, ЧСВВ, видана 1986 року в Бразилії.

Подякуймо Богові, а відтак авторам за наше просвітління - ваше, дорогі мої, і моє. Якщо я зуміла вам передати НАЙГОЛОВНІШЕ, то я спокійна.

Тепер і вам, і мені буде добре.

Серед дітей - від чотирнадцятилітніх до зовсім крихітних дворічних - вирізнялась одна дівчинка. Власне, вона тільки зростом була дитиною літ десяти-одинадцяти, а всім видом уособлювала щось таке застигле, вічне - позачасове.

- Круга, хлєба... - благали діти.

- Папа Володя, дай мне...

- Папа Саша, я здєсь...

- Папа Петя...

І так сотня голосів волали, а ті, що не вміли просити, витягували невмивані рученята вгору і плакали. Голодним дитячим плачем.

"Папам" була по дев'ятнадцять, заледве двадцять. "Папа" відзивалися до своїх дочок і синочків, підносили їм хліб, фрукти, наливали в пластикові каністерки та відерця залишки супу, молочної каші із солдатської їдальні. Діти шарпалися, випиналися одні поперед одних, жадібно хапали з рук солдатів їжу, звалювали менших у калюжу, що не просихала перед кухнею, роздавався плач, розпачливий рейвах. Голод - не брат.

Тільки в цієї дівчинки, що трималася збоку, була незворушна, статична міна на блідому високочолому виді. Великі голубі очі не благали, руки не хапали - вона стояла, ніби спала навстоячки із широко відкритими очима. Якби не дитяча постава, їй можна була б дати років... Навіть важко сказати. Ті очі, великі, як світ, відбивали в собі стражденну картину війни. А війна без віку.

Скільки війні?! Отож бо...

- Як тебе звати?

- Азаміна, - дівчина розуміла по-українськи, і всі тут діти швидко уловлювали зміст сказаного, хоча солдати українського миротворчого батальйону говорили переважно російською, то і дітлахи просили їсти по-російському.

- Папа Володя, я здєсь, дай мнє...

Вони собі повибирали безвусих батьків, а ті не відрікались, а щодня по сніданку, обіді і вечері виносили своїм “дітям” усе, що залишалося в їдальні. Діти тремтячими руками розбирали солодощі, помаранчі і шоколадки, але найперше розхапували з підносів накраяний хліб, і тут же з'їдали, майже не пережовуючи.

- Папа, знаєш, Аміра нєт, там міна...

Майже щодня когось із дітей не ставало. Збігаючи з гір, що облягли Сараєво амфітеатром, вони часто підривалися на мінах. А то й снайперська рука не боялася Бога піднятися на дитину. Але голод гнав їх неспинно сюди, до смачного запаху свіжого хліба, і кулі та міни не могли нікого з них ні застрашити, ні спинити.

- Вот у мєня...

Смаглявий трирічний хлопчик піднімає непрану маєчку і хвалиться свіжим рубцем почерез увесь живіт. Він сміється, більше нічого сказати не вміє, і діти сміються, але то не глузування, не осміювання, то сміх радості, перемоги над смертю.

Вони вже це знають.

- Азаміно, скільки тобі років?

- Одинадцять.

Вона продовжує так само, як і досі, триматися осібно, вдивляючись широким зором в нікуди.

- А тато в тебе е?

- Ні, погиб на лінії.

- А мама?

- Погибла.

- А ти з ким живеш?

- Сестра десять і брат два мєсяца.

- Чому ти не береш їсти? Що тобі дати?

- Тільки молока. І... круга...

Круга-хліба не було ні в кого в Сараєво. Війна порівняла всіх. Були будинки, хоч без дахів, були ще в них дорогі фіранки, навіть коштовності... Та війна змінила все: коштовності перетворилися в ніщо, бо найкоштовнішим став хліб. І хліб давали дітям тільки коло української солдатської їдальні, більше ніде.

Азаміна було за маму і за тата своїм сестричці і братику-немовляті. Вона навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей бій за виживання. Ішла не за себе - за тих двох.

- Марія, мама Марія, ти єдєш?

- Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.

В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.

Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.

- Я буду помніть...

Прощальна хвилина перед їдальнею.

І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?

Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.

Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.

Війна скінчилася.

Діти, котрі вижили, попідростали.

Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.

Може, вона стала матір'ю.

Та що я?

Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.

Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..

Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.

Стань щасливою, Босніє!