— А осока — ви ж знаєте, ми її пофарбували — чи вона таки сіро-чорна?

— Вона жахлива!

Містер Байджлоу зазирнув у проект і спитав, цитуючи звідти:

— Чи в цілому від цього всього “холоне й болісно стискається серце, туга охоплює душу”? Від дому, озера, околиць?

— Містере Байджлоу, жодне моє пенні не змарновано? Боже мій, яка краса!

— Дякую. Адже я працював, не зовсім точно уявляючи, чого ви бажаєте. Ваше щастя, що маєте власні ракети, а то б нам не дозволили перевезти все потрібне спорядження. Ви ж бачите, тут завжди присмерк, завжди осінь, скрізь гола, мертва земля. Ми таки добряче попрацювали. Ми повбивали все. Десять тисяч тонн ДДТ! Не залишилося жодної гадюки, жаби чи марсіанської мухи! Завжди присмерк, містере Стендал! Я пишаюся цим. Ми встановили прилади, які вбирають сонячне проміння. Тут завжди “тоскне”, як і належить.

Стендал тішився всім цим — тоскним, гнітючим краєвидом, смердючими випарами, так тонко розробленою і втіленою загальною “атмосферою”. А сам дім! Ця жахлива будівля, це моторошне озеро, цвіль, тлін! Хто догадається, що все це пластмасове, а не справжнє?

Він подивився на осіннє небо. Десь там далі, високо-високо, було сонце. Десь був квітень на планеті Марс, жовтий місяць з блакитним небом. Десь угорі пропалювали собі шлях ракети, несучи цивілізацію на прекрасну мертву планету, їхнє ревіння поглиналося цим тьмяним звуконепроникним світлом, цим прадавнім осіннім світлом.

— Тепер, коли моя праця скінчена, — несподівано промовив містер Байджлоу, — я хотів би спитати, що ви збираєтеся робити з оцим усім.

— З Ашер? Ви не догадалися?

— Ні.

— Невже вам нічого не говорить назва Ашер?

— Нічого.

— Ну, а таке ім’я, як Едгар Алан По?

Містер Байджлоу похитав головою.

— Авжеж! — пирхнув Стендал, висловивши цим одночасно розпач і презирство. — Чи можна було сподіватися, щоб ви знали якогось містера По? Він помер давно. Всі його книги спалили у Великому Вогні. Тобто тридцять років тому — 1975 року.

— Ага, — сказав містер Байджлоу, набираючи мудрого вигляду. — Один з тих!

— Еге ж, один з тих, Байджлоу. Він і Лавкрафт, і Готорн, і Амброз Бірс,[8] — усі твори, що лякали, фантастичні й жахливі, а значить, і твори про майбутнє були спалені. Спалені — і край! Був прийнятий закон. О, все почалося з малого. В п’ятдесятих та шістдесятих роках це була піщинка. Вони почали з контролю над коміксами, а потім над детективними книгами і, звичайно, над фільмами. То та, то інша групи робили це. Для цього використовувалися політичні упередження, релігійні забобони, тиск з боку профспілок. Завжди знаходилася меншість, яка чогось боялася, і величезна більшість, яка боялася невідомості, боялася майбутнього, боялася минулого, боялася сучасного, боялася себе і своєї власної тіні.

— Розумію.

— Боялася слова “політика” (яке, врешті, я чув, стало синонімом комунізму серед найреакційніших елементів і коштувало життя тим, хто вживав його). Вони закручували гайку тут, загвинчували болт там, штовхали, тягнули, сіпали, і от мистецтво та література незабаром перетворилися у величезну солодку тягучку, сплетену й зв’язану вузлами, витягнену в усі боки, прісну й нудотну. Потім пощезали кіноапарати й потонули в темряві театри, а з друкарських пресів замість великої Ніагари друкованого слова тонесенькою цівочкою тік цілком безневинний “фактичний” матеріал. О, фраза “втеча від дійсності” була, мушу сказати, аж надто дійовою!

— Справді?

— Ще б пак! Кожна людина, казали вони, повинна стояти лицем до дійсності. Мусить зазирнути їй в очі негайно! А все, що не відповідало дійсності — всяка літературна брехня й польоти фантазії, — підлягало розстрілу на місці. Отож одного недільного ранку тридцять! років тому вони вишикували їх під бібліотечними стінами — Діда Мороза й Вершника без голови. Білосніжну, й Румпельстілтскін, і Матусю Гуску — о, як вони голосили! — та й розстріляли їх. А потім вони спалили чарівні замки, й жаб-принцес, і старих королів, і Десь Колись стало Більше Ніде й Ніколи! І вони закидали попіл Рикші-привида руїнами країни Оз; вони перев’язали стрічкою кістки Доброї Глінди та Озми,[9] потовкли кольорові вази, а Джека Гарбузову Голову подали до столу на балу біологів. Чарівний біб засох у бюрокатичних хащах! Спляча Красуня прокинулася від поцілунку вченого, щоб померти від смертельного уколу його шприца. І вони примусили Алісу пити з пляшечки рідину, яка зменшила її зріст настільки, що вже не чути було її крику: “Все більш дивніше й більш дивніше”, і вони вдарили молотком по Дзеркалу, щоб розбити на друзки і його, і всіх Червоних Королів та Устриць!

Він стиснув кулаки. Боже, які свіжі були спогади! Обличчя його почервоніло, він задихався.

Що ж до містера Байджлоу, то його цей вибух спантеличив. Він закліпав очима і нарешті промовив:

— Даруйте. Я вас не розумію. Ці імена мені нічого не говорять. З ваших слів я роблю висновок, що уряд добре зробив, спаливши оті книги.

— Забирайтеся геть! — загорлав Стендал. — Ви закінчили свою роботу, а тепер дайте мені спокій, дурню!

Містер Стендал залишився сам перед своїм домом.

— Слухайте-но, ви, — звернувся він до невидимих ракет. — Я прибув на Марс, щоб сховатися від вас, добромисних громадян, але вас тут щодень то густіше, наче мух на падлі. Ну, я ж вам покажу. Я віддячу вам за те, що ви вчинили з Едгаром По на Землі! То ж бережіться! Дім Ашер відкрито!

І він погрозив кулаком у небо.

Ракета приземлилася. З неї впевненим кроком вийшов чоловік. Він подивився на дім, і його сірі очі звузилися.

Він перейшов через рів, що оточував дім, і опинився перед невисоким чоловіком.

— Ваше прізвище Стендал?

— Так.

— Я Герет, слідчий Бюро Громадської Моралі.

— Отже, ви, представники Громадської Моралі, дісталися, нарешті, й до Марса. А я саме думав, коли ви вже з’явитеся.

— Ми прибули минулого тижня. Скоро ми наведемо тут порядок, як і на Землі. — Чоловік роздратовано помахав своєю посвідкою, вказуючи на дім. — То, може, ви розкажете мені, що це за штука?

— Замок з привидами, якщо це вам до вподоби.

— Мені не до вподоби, Стендале, зовсім не до вподоби. Слово “привиди” мені не подобається.

— Все досить просто. Літа божого 2005 я збудував механічне святилище. В ньому мідні кажани літають на електронних променях, бронзові пацюки ганяють по пластмасових льохах, танцюють скелети-роботи. Там живуть роботи-вампіри, арлекіни, вовки й білі привиди, створені за допомогою хімії й винахідливості.

— Саме цього я й побоювався, — зауважив, спокійно посміхаючись, Герет. — Боюся, нам доведеться знести вашу оселю.

— Я знав, що ви навідаєтеся відразу, як тільки пронюхаєте, що тут діється.

— Я прилетів би сюди раніше, але ми — в Бюро Громадської Моралі — хотіли точніше довідатися про ваші наміри. Демонтажники й бригада паліїв Бюро будуть тут ще перед вечерею. За кілька годин від вашого дому нічого не лишиться. Містере Стендал, я вважаю, що ви все-таки дурень, сер. Витрачати зароблені грошики на безглузду примху! Адже це, напевно, коштувало вам мільйонів зо три доларів…

— Чотири мільйони! Містере Герет, ще юнаком я успадкував двадцять п’ять мільйонів, а тому можу дозволити собі невелику примху. Тільки яка прикрість: будівництво закінчилося лише годину тому, а ви зі своїми демонтажниками вже тут! Чи не дозволите мені погратися цією іграшкою, ну, хоча б двадцять чотири години?

— Ви ж знаєте закон. Його треба виконувати негайно. Не можна створювати нічого — ні книг, ні будинків — що будь-яким чином нагадувало б про привидів, вампірів, фей або інші витвори людської фантазії.

— Скоро ви почнете палити й такі книги, як “Беббіт”.[10]

— Ви нам завдали чимало клопоту, містере Стендал. У нас усе зареєстровано. Двадцять років тому. На Землі. Історія з вами й вашою бібліотекою.