— Отой хлопчина відбуває покарання втретє.

— Ага, рецидивіст, — зрадів із своєї прозорливості прокурор. — Скільки ж йому років?

— Дев'ятнадцять. Дали йому чотири роки позбавлення волі, на сьогодні половину він уже відбув.

— Тут випадок особливий. Потрібне розумне клопотання.

Дорохов повертався на роботу і сушив голову над тим, як йому діяти далі, і вкотре вже лаяв подумки Козубця та його приятельку. «Ото дурепа! Замість того, щоб бігати по базару й купувати для хлопця одяг, прийти б їй та порадитися».

Біля обкому партії він зупинився. Пригадався спокійний, розсудливий голос і уважні очі людини, яка могла дати йому слушну пораду. В цьому Дорохов був абсолютно певен. Постояв збентежений біля під'їзду, а потім рішуче увійшов.

У світлій, скромно обставленій приймальні секретарка глянула на посвідчення Дорохова.

— Ви з особистого питання?

— Ні-ні, що ви! З службового. — Олександр зам'явся, зашарівся.

Секретарка помітила, як він знітився.

— Ви не можете мені розповісти, яка у вас справа?

М'який, доброзичливий тон допоміг зібратися з думками.

— Йдеться про долю людини. Їй треба допомогти. Допомогти повірити в те, що існує справедливість, але як це зробити — я не знаю. Ситуація складна. Ось я й хотів…

— Увечері ви зможете прийти? Скажімо, о двадцять третій годині? Я доповім Костянтинові Івановичу, та тільки постарайтеся говорити коротко.

Сашко з вдячністю кивнув.

На вулиці біля управління Дорохова зупинила дівчина. Він одразу ж упізнав Тасю, хоч обличчя її було заплакане й вигляд вона мала засмучений і нещасний.

— Зранку на вас, Олександре Дмитровичу, чатую. Прийшла з нічної, лягла, а заснути не можу. Зібралася і до вас. Черговий сказав, що вас нема. — її сірі, трохи розкосі очі з надією дивилися на Сашка, а спитати про Льоху вона, видно, соромилася.

— Цілий день бігаю по місту, шукаю, у який спосіб виручити твого приятеля.

— Де він? Посадили?

— Поки що ні, а що буде далі, не знаю. — Олександрові хотілося вилаяти дівчисько, але він стримався. — Приходь завтра. Гадаю, все з'ясується…

Дорохов боявся, що Козубець, не дочекавшись його, викине якогось коника. Під час перерви, роздобувши для гостя пачку цигарок, побіг додому. Відчинив двері квартири і застиг на порозі. Злодій-рецидивіст Чипізубов, одягнувши старе Сашкове галіфе та брудну сорочку, старанно мив підлогу в довжелезному коридорі.

Стіни сяяли свіжою побілкою. Біля метушилися мати й дві сусідки, одна підносила йому таз із водою, друга відшкрібала вапно, що натекло на підлогу, мати на вимитій підлозі стелила доріжки.

Побачивши Олександра, Козубець весело розсміявся:

— Жінки вирішили влаштувати прибирання, ну, а я кажу: «Давайте допоможу». Проходь, ми закінчуємо.

— Ну, Сашко, ваш приятель просто диво. Чистоту навів — ми б так і не зуміли. Зараз йому пляшку за роботу поставимо.

— Не п'є він, — попередив Сашко.

— В рот не беру, — квапливо підтвердив Козубець. — Ось чайку — інша річ. — В очах Льошки застигло німе запитання.

— Увечері, Льоню, дістану пораду. Щойно зустрів Тасю, вона завтра прийде.

Повільно спливав час. Дорохов брався то до однієї, то до іншої справи, але все падало в нього з рук. Кілька разів у думках прорепетирував свою розповідь і, ледь досидівши до пів на одинадцяту, вирушив до обкому.

Після приймальні, переповненої людьми, кабінет видався порожнім і величезним. Боковим зором Дорохов побачив на стінах дві великі карти. На одній прапорці, з'єднані чорним шнурком, позначали лінію фронтів, і було чітко видно, як далеко зайшли фашисти на нашу землю. Друга карта на протилежній стіні, без прапорців, була своя — забайкальська… Господар кабінету з цікавістю розглядав Дорохова.

— Здрастуй. Сідай, розповідай.

Олександр коротко виклав історію Чипізубова.

— Німецьку почав вивчати? — щиро здивувався Костянтин Іванович. — Дай-но сюди його заяву.

Читав, підкреслював олівцем окремі фрази. Біля резолюції про відмову поставив великий знак оклику, глянув на Дорохова й повторив кінець грізної фрази:

— «Рецидивістам не місце в Червоній Армії». Скільки років цьому рецидивістові?

— Дев'ятнадцять.

— Цікаво. — Костянтин Іванович читав далі, а Дорохов намагався зрозуміти з виразу його обличчя, що ж він думає і як вирішить долю Козубця.

— Де він зараз?

— У мене вдома.

— У тебе?

— А куди ж йому йти, якби я його вигнав! Шукати тих, хто його красти навчив?

— Чому своєму начальству не доповів?

— Хотів з'ясувати, як тут бути. Адже там, у колонії, таких роту можна набрати.

— А начальника карного розшуку командиром — і всіх під прапор «Анархія — мати порядку»? Так?

Олександр похнюпився і не помітив, як у кабінеті з'явилася секретарка.

— Ольго Юріївно, скопіюйте ці заяви, і обов'язково з резолюціями. Запросіть до мене на завтра, на ранок, голову обласного суду, прокурора і начальника УНКВС. А цей молодий товариш нехай удень загляне до вас за відповіддю. Все, Дорохов. — Костянтин Іванович потис йому руку і вже вслід, коли той пройшов половину кабінету, промовив — На твоєму місці і я, мабуть, зробив би так само.

Наступного дня, надвечір, з Чити в напрямі до виправно-трудової колонії, що була за п'ятдесят кілометрів од міста, мчала міліцейська машина. Поряд з шофером сидів Дорохов, а на задньому сидінні, схиливши голову на Тасине плече, влаштувався Леонід Інокентійович Чипізубов. Тепер на ньому був ватяний бушлат, шапка з штучного хутра, від військової форми залишилися тільки чоботи. Метрів за сто від прохідної Дорохов попросив шофера зупинитися.

—Іди, Льошо, сам, а я через кілька хвилин слідом.

— Добре, Олександре Дмитровичу. Тільки дайте ще раз мені того листа. Хай Тася подивиться.

Дівчина обережно взяла аркушик паперу і вголос прочитала видрукований на машинці текст:

— «Начальникові виправно-трудової колонії Павлову Б.І. Прошу вас розглянути можливість подання матеріалів на умовно-дострокове звільнення Л. І. Чипізубова з наступною відправкою в діючу армію. Секретар обласного комітету Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків».

— Ну, бувайте. Я напишу вам, Олександре Дмитровичу. І тобі напишу. Чекай, Тасю.

Чипізубов пішов швидко, впевнено, наче за дві доби став іншою людиною. А може, допомогла йому так рішуче ступити за дріт віра в людей. Дорохов зачекав, поки Льоха зникне за прохідною. Взяв портфель і попрямував до начальника колонії вручити листа Костянтина Івановича.

Дорохов сидів у кабінеті начальника карного розшуку, роздавлений несподіваним нещастям. Гущин повідомив його про загибель Володі Лисіна. Здавалося, зовсім недавно Дорохов здавав Володі справи в Петровську-Забайкальському, і ось його немає серед живих…

— Сам розумієш, краще за тебе ніхто не знає району. Збирайся і їдь. Допоможи знайти злочинців. Усю організацію роботи бери в свої руки. Вчора його вбили. Мені Сидоркін над ранок подзвонив. Подробиць він і сам не знає, сказав, що виїжджає на місце злочину….І знову, як на похороні Чекулаєва, прогримів залп. Дорохов сумно прислухався до лункого стукоту перших грудок землі, що падали на труну. Ці удари тупим болем віддавалися в серці.

Прямо з кладовища всю оперативну групу, створену для затримання злочинців, зібрали в кабінеті начальника міліції. Сидоркін, змарнілий і, як здалося Сашкові, дуже постарілий за зиму, доповідав тим, що зібралися:

— Тиждень тому Лисін верхи вирушив по селах перевіряти роботу дільничних. Замість тих, хто пішов до армії, ми призначили нових, недосвідчених, із старих та невійськовозобов'язаних, от і доводиться вчити їх на ходу. Позавчора вранці Лисін був у селі Обор, подзвонив черговому, сказав, що виїжджає до Харауза не трактом, а навпростець, через хребти, повз займанки, але не доїхав. Прийшов у село його неосідланий кінь. Хараузький дільничний відчув недобре і з одним колгоспником вирушив по сліду. За десять кілометрів од села прямо на дорозі знайшли вбитого Лисіна. При ньому не виявилося ні зброї, пі польової сумки з документами. Ми виїхали на місце. Судячи з слідів, злочинців було двоє. Можливо, Лисін зустрів їх на дорозі, спішився, стояв з ними, розмовляв і курив. На місці знайшли два недокурки: один — самосад у газеті, другий від «Біломора», обгорілий сірник, гільзу від трьохлінійки та калюжу крові. Лисін дістав дві ножові рани в спину та кульову в голову. З його ж гвинтівки.