— Гуляти почнеш?

— Ні, матінко, працювати.

— Ну, коли так, то не біда. Я тобі всі секрети моїх дверей поясню. Столуватися не будеш? — поцікавилася господиня.

— Роздивлюся, потім видно буде.

— Роздивися, роздивися. Самовар у мене свій, не казенний, і хлібець знайдеться, і картоплі повний підвал.

Сашкові сподобалася хата, було зручно, що вона майже поруч з роботою. Першого вечора він повернувся рано, розраховуючи виспатися, оскільки, виїхавши з Чити, майже не спав. Уночі насилу прокинувся. Біля ліжка стояла господиня й термосила його за плече.

— Уставай. Прийшли по тебе.

— Хто? — не міг второпати Сашко.

Нарешті, зрозумівши, де він, схопився, швидко одягнувся, встромив ноги у валянки, просто на спідню білизну накинув доху, витяг з-під подушки наган, вийшов на ґанок. Біля воріт стояв міліціонер.

— Товаришу начальник! Сидоркін послав по вас. Пригода.

Дорохов швидко хлюпнув у лице коряк крижаної води, одягнувся й, остаточно пробуркавшись, підійшов до кімнати господині:

— Дормидонтівно! Ось вам через мене перший клопіт. Замикайте двері. Тепер уже до світанку не повернуся.

У прохідній кімнаті, крім дільничного інспектора, який чергував по відділу, був Степан Простатін, провідник службового собаки-шукача Варфоломєєв і якийсь невідомий Сашкові літній чоловік. Дільничний відразу доповів:

— Крадіжка на околиці слободи. З хліва трьох овець узяли. — І, кивнувши у бік того, що сидів на лаві, пояснив: — У нього, в Чуркіна, значить. Він у злодіїв з рушниці стріляв. Та, видно, промазав. Попадали в сани й помчали.

Треба було діяти. Ще вдень Сашко бачив у кімнаті в Простатіна нову сумку з криміналістичним начинням і поцікавився, чи укомплектована вона. Той, знизавши плечима, відповів, що сумки щойно прислали з області, дві ще лишилися на складі. Такою сумкою в Іркутську користувався експерт науково-технічного відділу, а Сашко допомагав йому.

— Мені їхати? — засумнівався провідник.

—Їхати. Обов'язково. Де собака?

— Поряд зі стайнею, у вольєрі.— І Варфоломєєв знехотя привів у кімнату чергового велику східноєвропейську вівчарку.

Так само знехотя, як провідник по собаку, Простатін сходив по сумку, і всі, посідавши у великі ґринджоли, рушили.

В Іркутську під час чергувань Дорохов багато разів виїздив на пригоди, але самостійно, та ще як старший, їхав уперше. Подумки він перебирав усе, що слід зробити на місці злочину.

Великий критий двір Чуркіна був майже на самій околиці міста. До хати примикала комора, чи, як її тут називали, лабаз, а з нею поряд — стайня, корівник і хлів для свиней та овець. Усі ці будівлі містилися під одним дахом. Господар метнувся в хату й повернувся з гасовим ліхтарем — «летючою мишею». Сашко дістав плаский електричний ліхтар, і вони, прив'язавши до саней собаку, всі четверо пішли до хліва. Господар показав під навісом хвіртку, що вела на городи.

— Ледь за північ почув я у хліві гамір. Кабан у нас строгий. Чого, думаю, він серед ночі рохкає? Виглянув у вікно, бачу, хвіртка на городи відчинена і через неї на городах сніг добре видно. Ну, думаю, зламали. Кожух накинув, берданку схопив, та ба! Двері не відчиняються — знадвору дрючком підперті. В сінях віконце вибив і вгору стрельнув. У хвіртку відразу дві тіні шмигонули. Поки по патрони бігав та через вікно вибирався, час минув. Вискочив на город, а від вигону вже сани від'їжджають. Один коня підганяє, а другий ззаду повалився. Тут я вже прямо по санях ударив, перезарядив та вдруге пальнув уже он там, де дорога повертає. Перший раз сажнів на п'ятнадцять стріляв, цілком і зачепити міг, а другий, мабуть, далі вдвічі. Дріб у мене заячий, видно, не донесло. Перший же вовчий заряд був, та вгору пішов.

— Де ж у тебе собака? — запитав Варфоломєєв.

— Гошка, син, пішов у хребти, на полювання подався й обох лайок забрав. Були б собаки, до мене в двір миша чужа не проскочила б. Чотирьох овечок, сволота, зарізали. Просто у хлівці. Трьох забрали. Четверта там лежить. Кабан, видно, кров почув, розлютився та мені знак подав.

Усі зайшли до хліва, у світлі ліхтарів побачили калюжу крові й вівцю з перерізаним горлом. Сашко наказав Простатіну на місці скласти протокол, а Варфоломєєву — пустити по сліду собаку.

— Тільки через хвіртку не йди, — попередив він провідника, — щоб сліди не затоптати. Давай з двору на вулицю, а вже там, на путівці, від місця, де кінь стояв, і пустимо.

Вийшли разом з провідником. На маловторованій дорозі чітко було видно свіжі сліди саней. Знайшли місце, де кінь був прив'язаний до ворини, наткнулися й на плями крові зарізаних овець.

— Звідси й пущу Байкала, — сказав Варфоломєєв, розкрутивши акуратно згорнутий повідець, пристебнутий до нашийника.

— Гаразд, я з тобою.

— Не встигнете, — усміхнувся Варфоломєєв. — Байкал прудко йде.

— Встигну! — Скинув доху, повісив її на огорожу, сказав провідникові:— Дай-но твій кожух, — і прилаштував його поряд. — Ну, пускай свого слідопита.

Байкал і справді дуже швидко взяв слід. Варфоломєєв, притримуючи натягнений повідець, побіг за ним. Сашко, мов на тренуванні, тримався поряд, рахуючи кроки й вирівнюючи по них дихання. Незабаром відчув, що знайшов потрібний ритм, і біг легко. Кілометрів через півтора, майже в центрі, біля в'їзду до старого чавуноливарного заводу, де дорога була вторована, собака збився, захвилювався, явно втративши слід. Дорохов запропонував повернутися метрів на десять і знов пустити Байкала. Варфоломєєв неохоче виконав вказівку, але все повторилося знов. Доводилося ні з чим повертатися до місця пригоди. Дорохов твердо вирішив, що коли він і не розкриє цього злочину, то вже витримку покаже, і запропонував Варфоломєєву бігти назад, заявивши, що інакше вони позастуджуються, і сам кинувся перший. Коли підбігли до хати, Варфоломєєв ніяк не міг відсапатися, а Сашко дихав рівно, лише від гімнастерки йшла пара.

— Ну й вимотав ти мене, начальнику! — щиро зізнався провідник і, прив'язавши собаку, пішов по кожухи, а Дорохов зайшов у хату.

У кухні біля самовара сиділи господар з Простатіним і мирно пили чай.

— Ну, як з оглядом? Закінчили?

— Закінчив, — кивнув Простатін Дорохову й подав папку з протоколом, у якому Сашко прочитав короткий опис двору, хліва й чіткий рядок про те, що «речових доказів не виявлено, а залучений собака Байкал слід у місті загубив».

— Тямовитий, — буркнув Дорохов, здогадавшись, що Простатін вирішив похизуватися своєю кмітливістю, оскільки не вірив ні провідникові, ні собаці і наперед знав, чим закінчиться біганина по сліду.

Господар налив Сашкові чаю. Той із задоволенням почав сьорбати чорно-бурий, по-за-байкальському заварений чай. Увійшов Варфоломєєв і теж усівся з ними. Сашко поцікавився, о котрій розвидняється. Дізнавшись, що до світанку ще цілих півтори години, попросив господаря показати йому рушницю й патрони. Старовинна двоствольна берданка його не зацікавила, а от патрони він оглянув уважно, вийняв з одного клейтух, висипав на долоню дріб, потім знову всипав його в гільзу й закрив клейтухом. Відкрив другий патрон — там виявився точнісінько такий самий дріб.

— Ви не сумнівайтеся, — пояснив господар, — скрізь заячий, саме таким і стріляв.

Сашко взяв з папки чистий аркуш паперу, швидко написав короткий акт про вилучення двох патронів і попросив Простатіна дістати з оперативної сумки сургуч, запакував обидва патрони в папір і над свічкою розігрів сургучеву паличку. Зняв кришку зі свого годинника і тим боком, де було гравірування, приклав до сургуча замість печатки. Обидва працівники з цікавістю спостерігали за діями свого нового начальника, і Простатін, подолавши поблажливу стриманість, попросив дати подивитися годинник. Потім його розглядав Варфоломєєв, потримав у руках потерпілий і похвалився:

— У старшого братана теж був такий за відмінну стрільбу, ще в світову війну подарували.