— Тепер більше нікого не вб'є,— промовив Сашко.

— Це зрозуміло, — погодилися друзі.

— Скажи нам, Сашко, по-чесному, як на духу, — запитав Боровик. — Дуже злякався?

— Не встиг, хлопці.— Дорохов відсунув чашку. — Тільки-но увійшов, дивлюсь — ось він, рябий, і дивуюся, як точно свідки його змалювали. Хазяйку одразу впізнав. Адже коли ми, Женю, з тобою за нею йшли, ми й гадки не мали, що це та сама «поштарка». А тут бачу, всі прикмети, що їх нам дали, сходяться. Я, звісно, розгубився трохи, гадаю: як бути? Але про всяк випадок наган вийняв і курок звів. Рябий кинув пляшку, й скалки посипалися. Я ще подумав: коли б за комір скло не потрапило. Перший раз я розгубився й у стелю пальнув, а ось другий — то вже щоб їх пристрашити. І влучив — графин на друзки; хотів втретє стріляти, але поміркуйте самі: у револьвері сім патронів, а я схиблю, що тоді? Щоб револьвер перезарядити — час потрібен; це не те що пістолет — підняв обойму і стріляй. А тут раптом — кроки. Чую, сніг на всю вулицю рипить, і бандити зраділи. Мабуть, чекали дружків. Ну, думаю, все. Порішать і зникнуть. Вирішив стріляти по ногах, поки патрони є. Тільки б не дати втекти.

— Ні, ти все ж таки скажи: злякався? — гнув своє Боровик.

Сашко помовчав, а відтак винувато кивнув:

— Злякався. Коли кроки почув.

Хлопці не помітили, як у дверях з'явився Дорохов-старший, стояв і уважно слухав. Потім увійшов до хлопців, сів на тапчан, що був Сашкові за постіль, і зажадав усю оказію переповісти йому докладно.

Вихопився Боровик, почав щось верзти, прикрашати, але Чекулаєв його зупинив:

— Не вигадуй, Толю. Я розповім, як було… — І вкотре вже повторив усе по порядку.

Дмитро Савелійович поплескав сина по плечу і мовчки вийшов. Невдовзі він повернувся із згортком.

Знав Сашко цей згорток. Ще з часів громадянської війни він зберігався в їхньому домі як найцінніший скарб. У шматок цупкої парусини були загорнуті заморська шабля у срібній піхві, оздобленій самоцвітами, так само оздоблені кинджал і маузер. Руків'я пістолета та дерев'яна кобура також були оправлені чорним сріблом. На одній із щічок руків'я красувалося гравіювання: «Без потреби не виймай, без слави не вкладай»; на іншій — напис: «Сотникові Дорохову Д. С. від Реввійськради Першої Кінної…»

Дмитро Савелійович дістав з дерев'яної коробки пістолет, дбайливо обтер його парусиною, поттім ріжком сірої Сашиної ковдри і подав сипові.

— Запитай, Сашко, у свого начальства про дозвіл… Якщо дозволять, носи. У нас, козаків, зброя завжди добряча. Молодець, що не ославився. У нашому роду боягузів не було. А пістолет цей на десять патронів розрахований, та й перезарядити його можна за кілька секунд, не те що наган.

Хлопці дивилися на пістолет з неприхованою заздрістю і захопленням.

А Сашко в цьому подарункові вбачав не тільки зброю. Він зрозумів, що батько вже не сердиться на нього за покинуте навчання і змирився з карним розшуком.

На кінець 1938 року Іркутський карний розшук замучився через квартирні крадіжки. Співробітники буквально збилися з ніг, шукаючи злодіїв.

Якось Фомін повернувся до управління під кінець робочого дня з молодицею. Сашко сидів за своїм столом і давав лад матеріалам, що накопичилися. Він глянув на жінку, яка прийшла з Фоміним, і аж сторопів. Це була красуня, та яка! Він ще й не бачив таких, навіть у кіно. Вона зняла й недбало кинула на стіл білячу шубку; поправивши гарно вкладені золотаві кучері, дістала з кишені жакета сліпучо-білу хусточку, і кімната сповнилася тонким запахом духів. На довершення всього, всівшись біля столу Фоміна, вийняла з сумки пачку дорогих цигарок і неквапливо закурила.

Дорохов не міг одірвати від незнайомки очей.

— Сашко, швидко, — привів його до тями голос Фоміна, — двох понятих, обов'язково жінок, і Тамару Блєднову — секретарку прокурора.

Дорохов уже знав, що кабінет прокурора по нагляду за міліцією був тут-таки, в їхньому управлінні. Його секретарку, Тамару Блєднову, працівники карного розшуку часто залучали до участі в затриманні, обшуках та інших операціях.

Коли Сашко повернувся, в кімнаті вже був Попов. Він розмовляв з жінкою.

Сашко слухав і не йняв віри своїм вухам: така красуня, стільки чарівності — і, виявляється, рецидивістка…

— Тобі, Ольго, мудрувати нема чого. Розповідай сама, а головне — речі поверни. П'ятий строк за квартирні крадіжки відбула, а й досі не вгамуєшся. Що ж, так і будеш все життя по тюрмах і таборах поневірятися? Жінка ти гарна, та й не молода вже. Четвертий десяток розміняла. Родину пора завести та діток. Скільки на волі?

— Скоро місяць. — Жінка взяла нову цигарку.

— Ну ось, і минулого разу на волі була півтора місяця, а до цього ми взяли тебе через місяць, як ти додому повернулася.

— Виїхати я хотіла, Іване Івановичу. Туди, де мене ніхто не знає.

— Ні, люба! Виїхати мало. От іще б красти кинула. — Повернувшись до Блєднової, попросив: — Тамарочко! Найретельніший обшук, і при понятих.

Попов, Фомін і Дорохов вийшли з кабінету. Після особистого обшуку на столі в Михайла Миколайовича з'явилася пака грошей, кілька золотих каблучок, дві пари сережок з камінцями та ціла в'язка ключів. Фомін записав усе до протоколу і, подякувавши, відпустив понятих.

— Ольго, не зволікай. Чула, що Попов сказав? Треба повернути людям речі. Адже я знаю, що ти нікуди не встигла їх діти.

— Нічого в мене нема, — неохоче відповіла затримана. — Не крала я цього разу.

— Але ж каблучки, сережки та й гроші — із цих крадіжок?

— Мені їх подарували знайомі.

— Не треба, Ольго! Не мороч мені голови, та й собі також. Однаково речі повернеш…

Сашко сидів, мов заворожений, мало не з роззявленим ротом. Ні, він не міг повірити, що ця чарівна жінка — злодійка! Йому здавалося, що Фомін помиляється, а Ольга каже правду.

На столі у Фоміна задзвонив телефон. Він з кимось переговорив і заквапився:

— Сашко, ти вдень обідав? Ну й чудово. Побудь з нею годинку, а мені треба йти. Тобі, Ольго, раджу подумати. Ось папір, ось ручка — пиши. Пиши сама. Про всі крадіжки. І головне, почни з того, що хочеш повернути потерпілим речі. Зарахують тобі це в суді, а може, й строк зменшать.

Фомін швидко вийшов. Дорохов умостився зручніше і, не знаючи, з чого розпочати розмову, мовчав. Примруживши великі чорні очі, жінка не соромлячись, пильно роздивлялася свого сторожа. «Мабуть, саме такі очі називають чарівливими», — подумав Сашко.

— Щось я раніше вас тут не бачила. Ви недавно в карному?

— Незабаром два місяці,— солідно відповів Сашко, поправляючи риплячу, ще не обім'яту кобуру.

Він підвівся, пройшовся по кабінету, сів за стіл Фоміна.

— Вам, Ольго… — зам'явшись, Дорохов зиркнув у протокол. — Вам, Ольго Інокентіївно, мабуть, треба повернути речі, ну, ті, що ви взяли в квартирах.

Сказати «вкрали» він посоромився. Сашко не міг позбутися думки, що сталася якась помилка. І через те йому було ніяково. Він соромився глянути їй у вічі й не помітив, що красуня дедалі уважніше за ним спостерігає. Не бачив, як на її обличчі промайнула підступна посмішка. І жінка раптом стала серйозною. Наче збираючись на силі, важко зітхнула й тихо, сором'язливо заговорила:

— Як же віддати? Як? Соромно мені, соромно, їхала з табору, у поїзді познайомилася з інженером, він додому до Іркутська з відрядження повертався. Сподобалася я йому. Збирався одружуватися. Адже я не сказала, що злодійка, ну і здалася йому порядною. Він мені теж не байдужий став. А речі всі в нього у квартирі. Сказала, що все це моє, і він повірив. А тепер така ганьба! Ні, не можу. Хай судять, дають найбільший строк! Не хочу хорошу людину ганьбити. — Ольга відкинулася на спинку стільця і розридалася.

Сашко сидів насупившись, не знаючи, що робити. Йому ще більше стало шкода Ольги, а заразом і того інженера. Раптом він запропонував: