Все це я уявив собі, бо приблизно міг вгадати, що може сказати за тих чи інших обставин товариш Токовий, до якого я мав перманентну ненависть за те, що він учинив із моїм батьком, але згодом виявилося: в своїх першопричинах ненависті до Токового я помилявся, надавши перевагу тому, що лежало на поверхні, і знехтувавши неусвідомленим, яке згодом переросло в стверджену фактами певність.

Чемерис виявився твердим чоловіком. Жодне «бо» Токового на нього не подіяло. Не подіяли вмовляння, не поміг і керівний крик.

— Ти молодий,— сказав він Токовому,— повчись трохи терплячки.

Ще він вжив кілька вставних слів, надзвичайно доречних у тій ситуації, і Токовий відступив, бо на Чемериса не було ради.

Це було просто прекрасно. Якби я належав до трохи чутливіших натур, я, мабуть, кинувся б цілувати Чемерису руки. Чесні робочі руки, як прийнято казати.

Але мій герой для наслідування однаково не Чемерис, а Шляхтич, Льоня Шляхтич.

Він вражав усіх ввічливістю, тихою делікатністю, через те здавався майже непомітним у цеху. Тільки після тривалого й уважливого вивчення цього чоловіка ти переконувався, що його ввічливість — це замасковані сумніви, яким він піддає все навкруг, і найперше (хоч у це важко повірити) самого себе! А що таке людина, яка сумнівається в самій собі, у власних своїх силах? Це людина, яку точить зневіра, інтелігенція в найгіршому розумінні слова, коли мається на увазі нерішуче пристосовництво, жахкання між протилежними берегами, невміння пристати на той чи інший бік, неспроможність вибору, а життя, зрештою, хоч що б там не казали, є насамперед вибором, та ще й не простим, не таким, де варто лиш простягти руку й зірвати яблучко червонобоке а чи восково-жовте, а вибором з виборюванням, а затятою змаганиною; я затямив це ще тоді, як лежав на дивані в своїй суглобній розгвинченості і ждав, що мені в рот влетить щось смачне й солодке від плодів життя, але не влітало, і ніде само не влітало, хоч ти казись, я заздрив хлопцям, які вміють самі взяти, які не бояться погнатися за тими плодами і на Куріли, і на Єнісей, і в Норільськ, і до чорта в зуби!

Шляхтич зовні належав до людей незбагненних, мрійлива його ввічливість спершу спантеличувала, а згодом могла й відштовхувати від нього людей рішучих, звиклих до величного єдиноначальства в своїх діях і до, можна б сказати, брутального хапання бика за роги в кожному окремому випадку, а життя, власне, й складається з окремих випадків, дочіплюваних один до одного, як вагони до поїзда.

Ми з Євгеном знали ще один бік Льоні Шляхтича, його домашню мрійливу філософічність, його необмеженість у запасах знань, іноді просто непотрібних звичайній людині, але в цеху він повернутий був до людей іншим своїм боком, саме тим, який становив головну його сутність стосовно до товаришів по професії, і тут мали цінувати Шляхтича тільки за те, що він виказував, а виказував він небагато: ввічливу тихість, майже непомітність, надто ж у зіставленні з дебелістю Токового, якого я пам'ятав майже таким худорляво-непомітним і навіть одухотвореним, як і Шляхтич, але в короткім часі Токовий позбувся невизначеності в характері, може, стало йому в пригоді випадкове потовщення тілесне, нерішуча кількість перейшла в злу якість, він прокинувся одного ранку дебелим уже не тільки тілесно, але й духовно, ідеологічно, так би мовити, дебелість свою Токовий не тільки відчув, але й вирішив належно використати, мовляв, достобіса духовність і витончену делікатність, чоловік живе серед заліза й надтвердих матеріалів, тут тонкощі — зайва розкіш, злочинне розтринькування людської енергії, тож хай живе слонячість, носороговість, бегемотовість; чим ти важчий, тим більше зможеш накірчити, підгнітити проблем, легше проб'єшся, бо життя — це ліс, крізь який треба проламуватися по-бульдозерячому, а я теж бульдозер, і це назвемо, як захочемо: чи непоступливістю, чи ідейною цілеспрямованістю, чи боротьбою ідеологій; це вигадав не я, вигадав хтось стократно мудріший, але вигадав він для мого вжитку, і треба належати до останніх дурнів, щоб не скористатися.

Токового ніхто не любив, але в ньому відчувалася сила, тому за ним ішли, він не просто підміняв часто недугого начальника цеху, він витісняв старого інженера методично, вперто, з неминучістю усталеного порядку, за яким змінюються пори року або тихо пересуваються по небу зорі й планети. Закон змінності!

Якби запропоновано вибирати між Токовим і Шляхтичем, всі вибрали б Токового, навіть Євген, а в спільники до Шляхтича записався б хіба що я, склавши в такий спосіб його одноосібну армію. Бо Євген, хоч ми і відвідували чоловіче товариство Шляхтичів для душевного спочинку або, навпаки, для покрепи, все ж таки володів прямолінійністю Токового, іноді, може, перевершуючи того в своїй упертості. Євгенові (називатиму його вже так, бо не було Єньки з дитинства, не було Гена, якого я проводжав до столиці, був тільки Євген, юнак, який твердо стоїть на ногах, стоїть там, де він хотів стояти, і ніщо його не сколихне) не йшлося про мрійливість шукань, сумніви, відверті а чи сховані за ввічливістю або байдужістю, він відкидав, він летів, як випущена з лука стріла, не як ракета, бо ракету, завдяки радіоелектроніці, можна завертати з льоту куди завгодно, а давня примітивна стріла, хоч яка недосконала й обмежена в своєму засягу, мала все ж таки ту перевагу, що неодмінно долітала, куди була пущена,— так от Євген і належав до людей-стріл, він сам себе вистрелив. А куди? Дуже просто: туди, де Аля.

Аля жила в маленькому робітничому місті. Євген теж мав покинути столицю попри все на світі і жити в нашому місті. Там, де жила Аля. Аля працювала на трубопрокатному, і Євген мав там працювати. Якби Аля зависла над землею на повітряній кулі, Євген теж надув би собі кулю і завис над землею. Аби лиш там, де Аля.

Може, збоку воно й смішно, але я мав свої радісно-сірі очі, а чого б чоловік не зробив задля таких очей! Може, далекі, намріяні мною більше, аніж існуючі насправді сірі очі саме й були тим поштовхом до мрійливого суму за чимось вищим у противагу вульгарній приземленості Токового, не позбавленій, як мені уявлялося, користолюбства. Не завжди можеш точно висловити те, що клубочиться в голові. Тільки в магазинах до всіх товарів причеплено етикетки. В житті безліч явищ не мають етикеток. Тоді або ж хапаєш першу-ліпшу (як Євген) і вдовольняєшся на часі, або ж сидиш, ждеш, поки хтось розставить ті речі по полицях понять і візьме тебе за руку й поведе на екскурсію. Тоді гірко думаєш: а навіщо ж моя власна голова? Заметушишся, запрагнеш чогось, але спалах минає і знову живеш ялово, в заведеному ритмі нудьги, іноді навіть діяльно, але без вдоволення. А серце жде чогось... А серце жде...

Я вигадав собі Шляхтича. Я хотів з'єднати всуціль Шляхтича і мої радісно-сірі очі, я намріяв і далекі очі, і незвичайність Льоні Шляхтича. Я вірив, що надійде час, коли Шляхтич скине з себе задумливу ввічливість і стане вимагати від усіх: «Думайте!» І по обличчях бачитиме, хто хоче думати, а хто уникає цього. Шляхтич мав право вимагати від людей — для мене це не підлягало жодному сумніву, він сам видавався мені сконцентрованим, оголеним розумом, як буває оголений нерв під час зубного болю.

Але, ще здавалося мені, Шляхтич ніяк не може застосувати свій розум. Як атомну, енергію в мирних цілях.

Застосує.

І застосував.

Він використав «рок-н-роли», з якими в нас у цеху нічого не виходило, на яких сам всемогутній Чемерис гнав брак.

Найголовніше ж — Шляхтич повірив у мене так само, як я весь час вірив у нього. Він забрав мене від Чемериса, який і далі гнав тільки брак, ретельно й безжально виявлюваний Алею (між ними існував мир, батько з дочкою йшли з заводу разом, приходили на роботу теж разом, Чемерис ішов завжди мовчки, Аля щось похмикувала йому по дорозі, але взаємини їхні не погіршали від того, що дочка буквально без ножа різала батька своєю прискіпливістю й педантизмом), і поставив... до Євгена. Так нарешті ми з'єдналися після багатьох років, після того, як я заліг колись на дивані, а потім тинявся по курсах, а потім вилітав із танка, а Євген тим часом теж доходив до кінця шкільних премудростей, потинявся по столичних тротуарах нашого міста, став дійовою особою давезного спектаклю під назвою «Батьки і діти», визирив із далекої далечі Алю, відмовився від дипломатії, знову опинився в місті нашого дитинства, але вже не як син головного інженера, а як самостійна одиниця, заполонена прагненням стати повноцінним робітничим класом, що йому зрештою і вдалося, перш ніж досягнув цього я. Відповідно до наших заслуг Євген став наді мною, тобто я мав виконувати в нього ту саму роль підручного, яку виконував у Чемериса. Від Чемериса Токовий би мене нізащо не відпустив, бо його прихильність до моєї скромної особи ще зросла і вже набувала розмірів майже загрозливих, але тут втрутився начальник цеху, який відкинув усі свої хворощі, не добув строку в черговому санаторії, товкся в цеху, прибирав усе до рук, забирав у Токового владу, з якої той не зумів скористатися, бо «рок-н-роли» загрозливо й лиховісно не бажали підкорятися, власне, вони просто не могли давати того, для чого не були пристосовані.