Кожен жде своєї нагоди, своєї години, свого часу. Одні так і не дочікуються, другим нагода вскакує сама до рук, треті беруть її силоміць, загнуздують час, примушують слугувати собі. Якби мені сказали, що кляті «рок-н-роли» стануть для багатьох з нас саме тим єдиним, може, шансом виказати найвищі свої людські гідності, я б просто розсміявся на таке припущення. Починати завжди найважче. Хоч як намагаєшся, однаково почнеш із чогось несуттєвого, вибереш невдало, не зловиш тої миті, з якої починається людина у своїх найвищих вартостях. Розгубленість і невміння зупинитися на чомусь одному, як у авторів пісні «Щит і меч» «С чего начинается Родина». Співає дуже проникливо і задушевно, всім подобається, але з чого починається Батьківщина, так і не збагнеш. Може, з того, а може, й з сього. Людина теж має багато початків, і якщо вибираєш якийсь один, то це зовсім не свідчить про його визначальність, а тільки про необхідність зупинитися на чомусь одному.

Так виникають у нашому цеховому житті «рок-н-роли».

Євген, як я вже сказав, одержав стан. Труб не давав, але стояв коло стана, був самостійним чоловіком. Напевне, сміливіше поводитиметься з Алею, не мовчатиме більше, бо й скільки можна мовчати?

Токовий мав нагоду виявити свою енергійність, якої бракувало старому начальнику цеху, Токовий ставав героєм дня, присмоктавшись до Чемериса, бо всі газетні статті починалися й кінчалися словами: «Як сказав заступник начальника цеху товариш Токовий...», «Як заявив товариш Токовий...», «Як повідомив нам товариш Токовий...»

Чемерис славний був і до цього. Все мав. Золоті руки. Найвища продуктивність. Артист своєї справи. Унікальний талант. Але одне діло виказувати артистизм там, де ще хтось може виказати хоч не такий, але теж артистизм, і зовсім інше — «рок-н-роли», на яких поки що вмів працювати один-єдиний чоловік у цілій країні, а може, й у цілому світі — і чоловік той був Чемерис!

На самому Чемерисі я не помітив ніяких змін. Здавалось, його не обходить гамір довкола його успіхів, здавалося, що позбавлений він і того робочого нерва, від подразнення якого народжується пишання власним умінням, власними успіхами. Чемерис виказував якусь величальну незацікавленість зовнішніми наслідками свого великого вміння, якщо він і отримував насолоду, то глибоко заховану, він вкушав її потайки, мов той самотній алкоголік, що не любить розпиватися на людях, а цмулить без свідків, зачинивши двері й завісивши вікна.

І чесний був Чемерис, не можу відібрати в нього цього. Коли він перекрив перший рубіж, дав, скажімо, триста метрів труб за зміну (число цілком умовне, я беру його лише для наочності), а потім, поступово нарощуючи темп, вмикаючи якісь не відомі мені свої внутрішні механізми (мені здавалося іноді, що Чемерис сам у собі невичерпний, він би міг змагатися з двигуном внутрішнього згорання, з найпотужнішим дизелем і навіть з атомною електростанцією помірних габаритів), дійшов до дев'ятисот метрів, тобто майже до цілого кілометра труб, що вже переходило будь-які межі наших уявлень про можливості тричі проклятих «рок-н-ролів», так от, коли Чемерис дійшов уже, здавалося, грані ймовірного і тут виявилося, що всі його успіхи не варті навіть розрекламованої в свій час копійки, то треба віддати йому належне: він не зчинив непотрібного галасу, не бив себе в груди, не доводив того, чого не можна довести, він високо ставив чесність і честь робітничу, його, щоправда, приголомшило те, що сталося, навіть якось мовби зламало його внутрішньо (я помітив це лише тому, що весь час був коло нього), уперше за всі місяці, проведені разом із Чемерисом, я побачив якийсь ніби винуватий вираз на його обличчі. «Ти, молодий, ще не все можеш розуміти»,— буркнув він тоді мені, намагаючись приховати своє збентеження, а я промовчав, хоча міг би сказати йому, що ніхто не володіє такою спостережливістю, як молоді, бо вони ще не мають дару самозаглиблення, вони вбирають в себе світ, їм усе цікаво, їхні очі спрямовані на довколишнє, на людей, на квіти, на дерева, на небо, на барви, на рух у всіх його різновидах і вираженнях. Може, молодість не завжди співчутлива, може, вона не вміє пробачати, може, насмішкувата, може, легковажна, може, нетерпляча, може, несерйозна, може, примхлива, але вже уважності в неї не відберете, не зможете відняти.

Що ж сталося?

А те, що рано чи пізно повинно було статися: Чемерис напоровся на Алю, на власну свою дочку, яка успадкувала від батька доведену до абсурду вимогливість до людей і до самої себе, а що батько теж належав до людства, то винятку не міг становити й він. Аля забракувала всі труби, які видавлював зі свого «рок-н-рола» Чемерис. Звісно, разом із ним працював і я, отож брак припадав на нас двох, але я схильний приписати все Чемерису, раз успіхи приписували тільки йому, мене ніхто не згадував, я не існував при досягненнях — не набиватимуся зі своїм існуванням і при бракові.

Аля забракувала все. Чутливі, досконалі, унікальні механізми малювали просто кошмарну картину. Тріщини, ум'ятини, внутрішні порожнини, розриви — ці труби нагадували слова, в яких тільки половина правди, хоч зовні слова круглі й досконалі, так само були круглі й досконалі труби Чемерисові, але тільки зовні, тільки для невтаємниченого ока, для звичайного буденного людського ока, не озброєного чутливими механізмами, безжально точними і невблаганними в своїх присудах.

Аля забракувала всі труби, випущені Чемерисом, і він не став бунтувати, не докоряв дочці, не сварився (бо могла ж на її місці стояти інша дівчина, інший контролер, хіба б від цього щось змінилося?), він покірливо прийняв присуд технічного контролю і сказав мені таке: «Завтра, молодий, трубу не гнатимем. Розгвинтимо цю заразу ще раз (бо ми вже розбирали стан, і Чемерис вивчав у ньому кожен гвинтик) і ще раз обнюхаємо, поки нашпинимо, де воно смердить імперіалістом».

Висловлювався Чемерис завжди досить круто, так що доводиться пропускати вставні слова, яких він вживав, окрім наведених тут, але й працював цей чоловік добряче. Такому пробачаються слова вставні.

Але ні про яке розгвинчування не хотів навіть чути товариш Токовий. Він заявив (щоправда, цього разу не для преси і не для широких мас, а тільки в межах нашого цеху, де він міг заявляти досить вільно майже все, що хотів): не може допустити, щоб кращого виробничника — гордість заводу, прапор, маяк, ідеал,— до якого мають прагнути всі (так він називав Чемериса, і всі ми, власне, й не мали нічого проти), щоб, отже, такого чоловіка через якусь там тріщинку в трубі, тріщинку невидиму, майже неіснуючу, могли знецінити, вибити його з трудового ритму, чим може бути загальмований важливий державний процес по освоєнню нової техніки.

Токовий не дуже й говорив — він діяв.

Передовсім повернуто всі права на зроблене Чемерису. Після висновку технічного контролю виходило так, ніби ми з Чемерисом нічого взагалі не робили, раз випустили брак. Токовий розпорядився труби списати в брак, але нам із Чемерисом в табелі виставити всі ті виконання й перевиконання, яких ми досягли, ще не відаючи про брак. Він також розпорядився, щоб Чемерис «гнав трубу» далі. Пояснень нікому не давав, але якби відшукалися охочі до пояснень (а їх у нас був повен цех, і ми з Чемерисом найперші серед них), то міг би легко мотивувати свої рішучі настановлення.

Бо:

якщо, скажімо, група людей зробить автомобіль, а той автомобіль чомусь там не побіжить, то групі людей треба заплатити за роботу? Треба. Адже автомобіль зроблено. Чемерис теж випустив труби — отож треба платити.

Бо:

нове завжди невідоме й відлякуюче. Якщо станемо відлякувати робітників ще й ми, хто ж тоді братиметься за нову техніку?

Бо:

здескредитувати передовика Чемериса лише на тій підставі, що перша сотня труб виявилася неякісною, зашкодить усій нашій справі невпинного й нестримного просування вперед, яка, справа тобто, базується на досягненнях і енергії прапороносців прогресу, до найперших лав яких входить Чемерис, наша гордість і наша радість.

Бо:

якщо говорити простіше й відвертіше, то наш цех одержав важливе державне завдання, негайне, майже оборонне завдання, виконати яке можна тільки тоді, коли всі працюватимуть, як Чемерис, тому ліпше випустити тисячу метрів труб, з яких лише десять метрів будуть якісними, аніж не випускати жодного метра, бо тоді не буде ні якості, ні кількості, а мислити треба Діалектично.