— Куди ти мчиш? — загукав я йому.— Чи тебе в шию женуть? Чи...— Мало не ляпнув: «Чи на побачення біжиш?» Та вчасно стримався.

Ми поблукали над річкою, подивилися на холодну брунатну по-осінньому воду. Десь палили вже листя в садах і зів'ялі від перших приморозків трави. Дими збиралися в повільні валки, з'єднувалися з димами заводу, тягнулися понад річкою вдалину, і повітря після них набувало прогірклості й пронизливої легкості.

Потім ми пішли на Глиняну гірку, од якої лишилася сама назва, та й то неофіційна, бо тепер через гірку проходив широкий проспект Гагаріна, а сама Гірка називалася площею Космонавтів і обставлена була хіба ж такими будинками. Євген водив мене довго по Глиняній гірці, мовби шукав там учорашнього дня, мабуть, Шляхтич-старший учора переповів йому свою історію, може, додав щось нове, чого ще ніхто не знав, і ось тепер Євген ходить по слідах минулого, бо він і сам у недавньому, вчорашньому чи позавчорашньому минулому; йому ще з думки не йде Аля, тут лишалося тільки співчувати, як то водиться серед тих, куди Євген попав через власну примхливість і знову ж таки... через Алю. «Користуюсь нагодою, щоб висловити нашому дорогому другу глибоке...» Я спробував скласти урочисто-жартївливе послання на знак співчуття — Євген лишився незворушний.

Я звернув увагу на безліч приватних автомашин «Волг» і «Москвичів», які мчали по проспекту Гагаріна, виривалися за місто, на простір, нагадав йому про наш «Запорожець», хоч «Запорожці» й не користувалися популярністю в нашому металургійному місті, але й тут Євген лишився камінно-замкнутий і похмурий через свою-несвою Алю. Згадуй, зітхай, горюй. Тьфу!

— Ну, раз так,— сказав розізлено я,— тоді я прочитаю наш з тобою гороскоп, бо ми обидва народилися в грудні місяці під знаком Козерога, і все наше життя має пройти однаково, хоч ти кисни, хоч гопки бий.

Він поглянув на мене з якимось проблиском цікавості в очах. Видно, ще сподівався, що в гороскопі можуть бути якісь сподіванки на Алю. Ну ж, дзуськи!

— Слухай,— сказав я і затарабанив: — Характер несталий. Нахили більше до зла, аніж до добра. Часто буде в полоні заздрощів і в таку мить не пощадить нікого. Буде мстивий і користолюбний. Згодом намагатиметься виправитись, але буде вже пізно. Його боятимуться. Всіх він запідозрюватиме, його судитимуть. Потрапить до в'язниці. Втікатиме — упіймають. Улюблені його заняття: холодний душ і танці. В любові— несталий, багато дівчат покине, деяких зганьбить. Одна його все ж притягне до суду. В тридцять два роки провалиться на льоду. Матиме болі в крижах. Буде пограбований. З мстивості одружиться з удовицею. Народжений під цим знаком хай остерігається снігу, льоду, забрудненого повітря, спиртних напоїв, домів із лихою славою. Його сторони світу: захід, схід, південь. Туди хай ставить головою свою постіль. Але однаково приходитимуть йому звідти нещастя, тільки й того, що менше, ніж з півночі...

— Все? — спитав Євген, скориставшись із мого передиху.

— Ще не все.

— Мабуть, досить і цього. І так зібрав усю гидоту, яка тільки можлива.

— Гороскоп, брате, мобілізує. Він не розслаблює, це тобі не циганське ворожіння...

— Давно ти вдарився в це?

— З учорашнього дня. Як побачив деяких піжонів у незім'ятих штанях на імпортному дивані,— засміявся я.—Чи, може, ти згадував дипломатію? Мабуть, дипломати навіть перед тим, як втратити свідомість, перевіряють, чи напрасовано рубчик на штанях?

— Мені справді гірко,— тихо промовив Євген.— Невже не розумієш, Митю?

— Я?.. Не розумію?..— І тоді я розповів йому про радісно-сірі очі. Першому розповів і одкрився.

Ми вже давно спустилися з Глиняної гірки, пройшли центром міста, поминули пошту й історично-трагічну клумбу, на яку Євген, здається, не звернув сьогодні жодної уваги, наближалися вже до «Ділового клубу», а я все розповідав про зелені ліси, про танковий вимарш, про свій політ із сталевої башти на м'яку землю, про тиху лісничівку і про небо, всіяне, заповнене радісно-сірими очима. Євген не перебивав. Слухав уважно, довго мовчав по закінченні моєї розповіді, тоді сказав:

— Може, ми обидва з тобою дурні? А може, так і треба?

«Діловий клуб» був перед нами. Настав час вибирати.

— Підемо? — спитав я Євгена, киваючії на балкон Шляхтичів.

— Колись батько переконував мене, що послух вищий за почуття,— сказав Євген,— що справжня велич — тільки в послухові. Я не повірив. Та й не міг повірити. Утік сюди.

— І не помилився. Вірив у твої почуття спершу я, тепер повірив ти в мої. Ми таки купимо «Запорожця» і поїдемо шукати радісно-сірі очі. А тепер ходімо до Шляхтичів!

І ми пішли до Шляхтичів.

А щоб прийти належно-урочистим чином, ми повернулися до гастронома й закупили відповідну кількість «Шампанського», ясна річ, в межах нашого з Євгеном бюджету.

Марні зусилля! Бо якщо нас і зауважено, то «Шампанського» принаймні не помічено. Але суть не в ньому.

Відчинила нам... Євгенова тітка. Ясна річ, я очолював нашу процесію, тому мені першому припала честь наштовхнутися на тітку, і я для певності зазирнув за двері, щоб переконатися, чи не помилилися ми адресою. Ні, не помилилися. Тоді я озирнувся на Євгена: чи не доведеться ще раз, як то було колись, викликати пожежників? Євгенові було однаково. Викликай кого завгодно, вичитав я з його сумних очей, однаково ніхто не порятує: ні бог, ні цар, ані герой. З такими настроями боротися важко, йти вперед ще важче, але що мені лишалося? Вперед і тільки вперед! Я відтрутив тітку з мовчазною затятістю, очистив шлях для Євгена і майже попхав його до кімнат, звідки долинав гомін багатьох, саме багатьох голосів.

Там було так багато і таких несподіваних сьогодні тут людей, що ми могли б і не приходити. А втім, як то не приходити? Молодість — наше майбутнє, а тут молодістю не дуже пахло. Аля та Шляхтич — ось і вся молодість. А то поважність, почесність, урочистість, навіть старість. Колись найталановитіший поет гаркнув: «Стар?.. Убивать! На пепельницы черепа».

Але цих його слів тепер не цитують, не цитуватимемо й ми з Євгеном. Навпаки, ми принесли сюди дари у вигляді «Шампанського». Цього ніхто не помітив. Не звернули уваги на нас. Тільки Чемерис пробурчав:

— А, молоді? Прийшли?..

За довгим столом відбувалася вечеря. Не таємна й не остання, можемо назвати її першою вечерею; відбувалася вона не так на честь з'єднання двох молодих сердець, мабуть, як на честь нашої першої перемоги сьогодні в цеху, бо зібралися тут люди службові і переважно чоловічої статі, якщо не брати до уваги Алі як головної дійової особи та Євгенової тітки — цього надійного охоронця входів і виходів, а також моєї мами, яку ми побачили згодом. Так само згодом ми побачили й Гришу Фрусіна, який, начепивши фартушок, як колись у нас товариш Токовий, варив на кухні каву, сам її приносив до столу і безсоромно розхвалював.

Аля і Шляхтич сиділи у центрі, це не вимагає ні пояснень, ні коментарів, тут усе зрозуміло. Чемерис у своїх батьківських гордощах мав би доторкуватися ліктем якщо не доччиного ліктя, то бодай зятевого. Але його відтіснили, скориставшись з постійно виявлюваної зневаги до зовнішніх форм і умовностей. І хто ж відтіснив? Не старий Шляхтич, який перебільшено, урочисто й почесно, сказати б, кульгаючи, розносив напої й наїдки разом із моєю мамою, і не почесний майстер Череда, сусід і давній знайомий Шляхтичів, і не директор заводу, який теж сидів аж на самім краю столу, зіпхнутий, так би мовити, на периферію чи то через свою скромність, а чи вже й через старість, і не секретар парткому Василенко, якому не личило занадто близько сидіти коло молодожонів через свою партійну посаду, йому належалася середина, нейтралізм, доброзичливий, але нейтралізм,— сидів там ще наш заводський поет, подія небуденна і дивна трохи, але й не поет відсунув Чемериса від молодих, бо поетам судилася скромність за покликанням, окрім того, вони завжди повинні триматися трохи осторонь, щоб бачити більше і випадком не отримати того, чого б не хотів отримати, аж до стусанів включно (щоправда, одне місце коло Шляхтича Льоні було зарезервоване для моєї мами, бо навряд, щоб Євгенова тітка захотіла висиджуватися тут на материнськім місці в той час, як її улюблений племінник страждає болісно й невтишимо). Але місце коло Алі... Хто ж займав його? Кого не названо в цьому переліку? Гриша Фрусін, вже сказано, варив каву на кухні, ми й не знали ще, тут він чи ні, ми з Євгеном щойно прийшли й стовбичили в дверях, тримаючи по оберемку великих темних пляшок із сріблястими шийками; директор заводу, сказано теж, зіпхнутий був на периферію столу, ким же,— нахабство виникає і процвітає там, де влада старіє; коло Алі викрасувався в усій самовдоволеності своєї нікчемності товариш Токовий! І ніхто його не проганяв звідси, ніхто не наважився хоч турнути подалі від молодої!