—І ви взялися принести мені таку новину?! — вигукнула Джудіт, хоча в її голосі вчувалося більше печалі, ніж серця. — Невже я така дівчина, що погоджуся стати рабинею індіянина?
— Щиро кажучи, Джудіт, на мою думку, ви взагалі ніколи не погодитеся стати рабинею будь-якого мужчини, червоношкірого чи білого. Однак не сердьтеся на мене за те, що я переказав вам доручення мінгів слово в слово, як його почув. Така була умова моєї відпустки, а обіцянки треба виконувати, бодай ти навіть давав їх бродягам. Я тільки переказав вам, чого домагаються гурони, але не сказав, що, на мою думку, ви повинні їм відповісти.
— Ото ж бо! Тепер послухаймо, що скаже сам Звіробій! — докинув Непосида. — Мені вельми кортить знати, які відповіді ти вигадав для нас. А втім, мене це не обходить, бо те, що треба було вирішити, я вже вирішив і можу оголосити хоч зараз.
—І я так само, Непосидо, вже вирішив, що мали б відповісти ви всі, а ти зокрема. На твоєму місці я сказав би: «Звіробою, перекажи тим мерзотникам, що вони не знають Гаррі Марча! Він справжній мужчина і не покине жінок свого племені в страшній біді. А тому вважайте, що я відхиляю ваші умови, хай би ви навіть висмалили лантух тютюну, мудруючи над ними».
Марч знітився, вислухавши ці слова, сказані з запалом, який не лишав ані найменшого сумніву щодо їхнього значення. Аби Джудіт хоч трохи його підохотила, він не вагаючись зостався б захищати сестер, однак цього не сталося, й почуття образи взяло над ним гору. Одне слово, Непосиді бракувало шляхетного лицарства, й він не був схильний важити власним життям, коли не бачив у тому для себе ніякої користі. Отож не дивно, що в його відповіді водночас прослизнули й затаєні думки, й та хвалькувата віра в свою велетенську силу, яка хоч і не завжди спонукала хлопця на мужність, зате робила з нього нахабу в поводженні з іншими.
— Ти ще хлоп'я, Звіробою, і по собі знаєш, чого вартий у чоловічих руках, — погрозливо пробурмотів він. — А що ти не я, а тільки посередник, якого дикуни послали до нас, християн, то можеш переказати своїм господарям: вони таки знають Гаррі Марча, й це доказ, що в них працює кебета не згірш за його власну. Гаррі Марч — тільки людина, він мізкує по-людському й через те розуміє, яке то безглуздя битися одинцем супроти цілого племені. Якщо жінки відмовляються од нього, хай не нарікають, коли він теж відмовиться од них. А змінить Джудіт своє рішення, що ж, ласкаво просимо, нехай іде зо мною на річку, й Гетті також. Коли ж вона заноровиться, я піду сам, скоро ворожі розвідники почнуть моститися на ніч під деревами.
— Джудіт не змінить свого рішення і не бажає нікуди йти з вами, майстре Марчу! — сміливо відповіла дівчина.
— То й по всьому, — незворушно підсумував Звіробій. — Гаррі Марч сам собі хазяїн і може чинити так, як йому хочеться. Він обрав найлегший шлях, та навряд чи зможе йти цим шляхом з легким серцем. Послухаймо тепер Уа-та-Уа. Що скажеш ти, дівчино? Чи згодна ти знехтувати своїм обов'язком, повернутися до мінгів і віддатися за гурона? І все це не ради людини, яку ти кохаєш, а тільки ради любові до свого власного скальпа.
— Чому ти таке говориш про Уа-та-Уа? — ображено відповіла дівчина. — Чи ти гадаєш, що червоношкіра дівчина схожа на капітанову дружину, яка сміється і жартує з кожним стрічним офіцером?
— Що я гадаю, Уа-та-Уа, це не обходить нікого. Я мушу принести гуронам твою відповідь, тож ти повинна її сказати. Чесний посланець перекаже все слово в слово.
Уа-та-Уа більше не вагалась. Глибоко схвильована, вона підвелася з табуретки й висловила свої думки красиво і з гідністю мовою рідного племені.
— Перекажи гуронам, Звіробою, — почала дівчина, — що вони сліпі, мов кроти: вони нездатні відрізнити вовка од собаки. Серед мого народу троянда в'яне на тій же гілочці, на якій розквітла; сльози дітей падають на могили своїх батьків; хліб визріває на тому місці, де сіяно зерно. Делаварських дівчат не можна посилати, наче вампуми, від одного племені до іншого. Вони — як цвіт деревника, що найсолодше пахне в рідних лісах; юнаки рідного племені кохають цей цвіт у себе на грудях, бо їм любі його пахощі, і найдужче він пахне на своєму рідному галуззі. Навіть берестянка й ластівка рік у рік повертаються до своїх старих гнізд, а хіба в пташки відданіше серце, ніж у жінки? Пересади сосну на глину, й вона пожовкне; верба ніколи не забуяє на горбі; тамаринд найпишніше росте на болоті; приморські племена понад усе люблять слухати голоси вітрів, що співають над солоною водою. Що таке гуронський юнак для дівчини з роду Ленні-Ленапе? Нехай він буде прудконогий, однаково її очі не стежитимуть за ним під час змагань із бігу: ці очі звернені назад, до делаварських хатин. Нехай він співає солодких пісень для дівчат Канади, але для Уа музикою є тільки та мова, яку вона чула від дитинства. Та хай би він навіть народився серед народу, що колись кочував берегами Великого Солоного Озера, то й тоді все було б марно, якби він не належав до роду Ункасів. Молода сосна виростає така ж висока, як і її батьки. Уа-та-Уа має в грудях лише одне серце й може кохати лише одного чоловіка.
Звіробій з щирим захватом слухав цю палку промову, і коли дівчина скінчила, він відповів їй своїм сердечним безгучним сміхом.
— Це варто всіх вампумів, які тільки є в наших лісах! — вигукнув мисливець. — Я певен: ви не второпали жодного слова, Джудіт. Та загляньте лишень у своє серце, уявіть, що ворог пропонує вам забути коханого й віддатися за нелюба, і, їй-богу, ви зрозумієте саму суть того, що сказала Уа-та-Уа! Ніхто не зрівняється з жінкою в красномовстві, коли вона говорить про свої почуття. Звісно, йдеться не про пусте базікання, на яке більшість жінок здатні витрачати цілі години. Але чесне, глибоке почуття завжди знаходить потрібні слова. А тепер, Джудіт, вислухавши червоношкіру дівчину, я мушу звернутися до блідолицьої, хоч, між іншим, дивлячись на ваше квітуче личко, не вельми доречно згадувати про блідість. Вас-бо недарма прозвано Дика Троянда, і, коли вже мова зайшла про кольори, Гетті, на мою думку, слід було б назвати деревником.
— Аби я почула таке від гарнізонного франта, я б тільки поглузувала. Та коли це кажете ви, Звіробою, я знаю — вам можна вірити, — відповіла Джудіт, глибоко потішена безхитрими словами молодого мисливця. — Проте ще надто рано вимагати од мене відповіді: ще не говорив Великий Змій.
— Змій?! Господи, та я можу переказати мінгам його промову, не чувши з неї жодного слова! По щирості, я навіть не збирався його питати, хоч, мабуть, це не зовсім правильно, бо правда є правда, а, я мушу переказати мінгам тільки його слова й більше нічого. Отже, Чингачгуку, поділися з нами своїми думками. Чи згоден ти гайнути через гори до свого села, віддавши Уа-та-Уа гуронові, й сказати вдома вождям, що коли вони не баритимуться, то, можливо, зуміють ухопитися за один з кінців ірокезького сліду через кілька днів по тому, як ті подадуться звідси?
Як і його наречена, молодий вождь підвівся, аби відповісти з належною виразністю й гідністю. Уа-та-Уа промовляла, склавши руки на грудях, мовби силкуючись стримати хвилювання. Але воїн простер руку вперед із спокійним завзяттям, що надавало його словам ще більшої сили.
— Треба послати вампум за вампум, — сказав він, — викликом відповісти на виклик. Слухай, що Великий Змій делаварів хоче сказати самозваним вовкам з Великих Озер, які нині виють у наших лісах. Вони не вовки, вони собаки, котрі прийшли сюди, аби делаварські руки поодрубували їм вуха та хвости. Вони годні викрадати молодих жінок, але нездатні вберегти їх. Чингачгук забирає своє там, де його знаходить. Він не питає для цього дозволу в канадських дворняжок. Якщо в його серці є ніжні почуття, то це не обходить гуронів. Ці почуття він виливає дівчині, якій їх любо знати. Він не галасує про них на весь ліс, аби його почули ті, кому зрозумілі тільки зойки страху. До того, що робиться в його вігвамі, немає діла навіть вождям рідного племені, а гуронським негідникам і поготів…
— Узви їх бродягами, Змію! — перебив його Звіробій, не в змозі стримати свого захоплення. — Так, узви їх неприторенними бродягами! Це слово легко витлумачити, й до того ж воно буде найненависніше їхнім вушам. Не бійся за мене, я перекажу твою відповідь слово за словом, думку за думкою, образу за образою; на краще вони не заслуговують. Тільки узви їх бродягами кілька разів: це примусить усі їхні соки піднятися од найглибшого коріння до найвищих гілок.
