Гаттер, пославшись на слова делавара, коротко пояснив, як його дочки скористалися з човника, як повернулася Джудіт, висадивши сестру на берег, і як незабаром одчалила знову, аби забрати Гетті назад.
— Ось що значить мати підлесливий язик, Плавучий Томе! — вигукнув Непосида, з образи люто скрегочучи зубами. — Ось що значить мати підлесливий язик і ось до чого призводять дурні дівочі примхи! Ми з тобою також були в полоні (тепер Непосида зволив про це згадати), ми також були в полоні, але Джудіт навіть пальцем не ворухнула, щоб допомогти нам. Цей недоросток Звіробій просто заворожив її. Тепер і він, і вона, і ти, і всі ви маєте стерегтися та стерегтися. Я не та людина, що терпить кривду, й наперед кажу тобі: стережись!.. Розгортай вітрило, старий, — підпливемо ближче до коси та подивимось, що там робиться.
Гаттер не заперечував і, намагаючись не робити шуму, зняв баржу з якоря. Північний вітер погнав судно вверх по озеру, й невдовзі крізь морок почали вимальовуватися темні обриси дерев, що вкривали мис. Плавучий Том, стоячи біля стернового весла, підвів «ковчег» так близько до берега, як тільки дозволяли глибина води та звисле над нею галуззя. В тіні, що падала від берега, годі було щось розгледіти. Але молодий ірокез, який вартував у самому кінці затоки і який так необачно пропустив Гетті, встиг помітити краєчок вітрила й дах каюти. До краю вражений цим, він мимоволі скрикнув. З тією безрозсудною люттю, що становила суть його вдачі, Непосида звів рушницю й вистрілив.
Сліпий випадок спрямував кулю просто в дівчину. По тому відбулася сцена із смолоскипами, описана в попередньому розділі…
Тієї миті, коли Непосида вчинив цей акт безглуздої жорстокості, човник Джудіт був за якихось сто ярдів од місця, щойно залишеного «ковчегом». Ми вже розповіли про все подальше плавання дівчини, а тепер повернімось до її батька та його товариша.
Пронизливий зойк сповістив їх, що куля, пущена Марчем навмання, влучила в ціль і що жертвою стала жінка. Непосиду самого спантеличили такі несподівані наслідки, і якийсь час у ньому змагалися суперечливі почуття. Спершу він зареготав весело й нестримно, мовби святкуючи перемогу. Далі сумління, цей сторож, поставлений у грудях кожного, боляче вдарило його по серцю. З хвилину в душі цієї людини, породженої стільки ж цивілізацією, скільки й варварством, панувало справжнісіньке безладдя: Марч сам не знав, що думати про свій учинок. Та поволі впертість і пиха знову прибрали над ним звичної влади. Він зневажливо стукнув прикладом по палубі й з удаваною байдужістю взявся висвистувати якусь пісеньку. «Ковчег» тим часом плив назад і вже досяг гирла затоки, де кінчався мис.
Інші мешканці «ковчега» сприйняли Непосидину вихватку далеко не так поблажливо, як він, очевидно, сподівався. Гаттер невдоволено бурчав, бо цей постріл не дав ніякої користі й тільки обіцяв зробити боротьбу ще жорстокішою і нещаднішою. А втім, старий стримувався, бо після тою, як Звіробій потрапив у полон, Непосидина допомога ставала вдвоє ціннішою. Чингачгук схопився, мов ошпарений: індіянська кров примусила його забути на мить про споконвічну племінну ворожнечу. Однак він вчасно схаменувся й зумів приборкати розбурхану лють, що трохи не кинула його до відплати. Але не так повелася Уа-та-Уа. Вискочивши з каюти, вона опинилася біля Непосиди майже тоді, коли приклад його карабіна опустився на палубу. З безстрашністю, яка робила честь її серцю, делаварка насипалась на велета, виливаючи в докорах увесь пал жіночої великодушності.
— Навіщо ти стріляв? — сказала вона. — Чим покривдила тебе гуронська дівчина, що ти її вбив? Що тепер скаже Маніту? Що скажуть ірокези? Ти не здобув слави, не скорив табору, не взяв бранців, не переміг у бою, не приніс скальпів — ти не домігся нічого! Але кров вимагає крові! Як би було тобі, аби вбили твою дружину? Хто пожаліє тебе, коли ти побиватимешся за матір'ю чи сестрою? Ти здоровенний, як сосна, гуронська дівчина — маленька, тонка берізка. Навіщо ти зламав її? Ти гадаєш, гурони забудуть це? Ні! Червоношкірі такого не забувають. Ніколи не забувають друга, ніколи не забувають ворога. Так їх учить Маніту. Чому ти такий жорстокий, блідолиций велете?
За все своє життя Непосида оце вперше був украй приголомшений; він аж ніяк не чекав такого навального й палкого нападу з боку індіянської дівчини. Щоправда, вона мала могутнього спільника, і спільником тим було його власне сумління. Дівчина говорила дуже зворушливо, з таким щирим, суто жіночим почуттям, що він не міг дати волю ницому гнівові. Ніжність її голосу робила ще вразливішими докори, породжені душевною чистотою і правдивістю. Як більшість людей примітивного мислення, Непосида мав індіянів за нижчих істот і помічав лише найгірші риси їхньої вдачі. Йому ніколи не спадало на думку, що існують загальнолюдські почуття, що найвищі принципи — хай навіть змінені на догоду звичаям та забобонам, але по-своєму не менш високі,— можуть керувати поведінкою людей, які живуть диким життям; що воїн, безжальний на полі бою, здатен піддаватися найніжнішим і найблагороднішим впливам у хвилини мирного спочинку. Одне слово, він звик дивитися на індіянів як на істот, лише трохи вищих за диких лісових звірів, і ладен був відповідно й поводитися з ними щоразу, коли якийсь корисливий мотив, а чи звичайна примха штовхали його на це. Втім, цей вродливий варвар хоч і був присоромлений докорами дівчини, проте нічим не виявив свого каяття. Замість скипіти чи бодай відповісти на просте й природне звертання Уа-та-Уа, він одійшов убік, як людина, котра вважає нижче своєї гідності встрявати в суперечку з жінкою.
Тим часом «ковчег» просувався вперед, і поки під деревами розгорталася сумна сцена із смолоскипами, він уже встиг вийти на чисте плесо. Плавучий Том неухильно скеровував баржу далі від берега, немов передчуваючи неминучість розплати. Ціла година минула в похмурій мовчанці, якої ніхто не бажав порушувати. Уа-та-Уа повернулася на свій сінник, а Чингачгук поклався спати на носі баржі. Не лягли тільки Гаттер та Непосида. Перший, як і досі, стояв біля стернового весла, а другий розмірковував про свій учинок з лихою впертістю людини, котра не звикла каятись. Проте невгамовний хробак точив йому серце. Саме в цей час Джудіт і Гетті досягли середини озера й, пустивши човника за течією, вмостилися в ньому здрімнути.
Ніч була тиха, хоч хмари заволочили геть усе небо. Пора бур ще не настала. Раптові шквали, що налітають у червні на північноамериканські озера, бувають досить відчутні, але лютують недовго. Цієї ночі відчувався лише звичайний плин важкого, насиченого вологою повітря, що струміло над верховіттям дерев і мовби вливалося в озеро, навіть не порушуючи його дзеркальної поверхні. Повітряні течії зумовлені тут переважно розташуванням горбів, тому навіть свіжі бризи стають нестійкі, а слабкі подуви нічного вітер-ця нагадують скорше примхливі зітхання лісу.
«Ковчег» кілька разів збивався з курсу, повертаючи носом то на схід, то навіть на південь. Але все-таки судно посувалось на північ. Гаттер не звертав уваги на ці несподівані витівки вітру, коли взагалі можна було говорити про вітер. Щоб зруйнувати підступні заміри ворога, досить було просто весь час пересуватись по озеру, не зупиняючись ні на хвилину.
Тепер старий занепокоївся трохи, думаючи про долю своїх дочок, а може, ще більше про долю човника. Та загалом невідомість його не вельми лякала, бо, як ми вже казали, він цілком покладався на розсудливість Джудіт.
Стояла пора найкоротших ночей, і незабаром глибока пітьма почала відступати перед першими проблисками світання. Якби споглядання красот природи могло вгамовувати людські пристрасті й приборкувати людську лють, цьому найліпше прислужився б краєвид, що неквапом розгортався перед очима Гаттера та Непосиди, коли ніч заступалася ранком. Ніжні барви, як завжди, хлюпнули по небу, розчинивши похмурий морок, але сонце ще не встигло залляти його променисто-сліпучим сяйвом, і тому все наоколо здавалося примарним. Красу й дивний спокій надвечір'я натхненно оспівали тисячі поетів. Та все-таки коли спадають сутінки, людині не навертаються такі легкокрилі, піднесені думки, як у ті хвилини, що передують сходові літнього — сонця. Ввечері панорама помалу зникає з очей, тоді як із світанням вимальовуються спочатку тьмяні, неясні обриси предметів, які чіткішають і чіткішають на врочистому тлі. Ми бачимо їх у чарівничому освітленні, яке не гасне з кожною миттю, а навпаки, яскравішає, зріє, набирається сили, аж поки з-за обрію випливе само променисте світило. Розлітаючись на ніч по гніздах, птахи перестають співати свої гімни, та ще задовго до сходу сонця вони починають вітати прийдешній день.
