— Звіробою! — хапливо перебила його Джудіт, майже задихаючись од хвилювання. — Невже ви вірите всьому, що плетуть про бідну дівчину, в якої немає матері? Невже злий язик Гаррі Непосиди може безкарно занапастити моє життя?
— Ні, Джудіт, це не так. Я сам казав Непосиді, що негоже мужчині лихословити за спиною в дівчини, коли не щастить прихилити її до себе чесними засобами, і що навіть індіянин не розпустить язика, коли йдеться про добре ім'я молодої жінки.
— Він би не робив цього, якби я мала брата! — вигукнула Джудіт, і очі запалали їй вогнем. — Але знаючи, що єдиний мій захисник — старий дідуган, він розперезався.
— Не зовсім так, Джудіт, не зовсім так. Кожен чесний чоловік, брат він чи навіть геть чужий, заступиться за таку дівчину, як ви, коли її хтось ославлятиме. Непосида справді хоче одружитися з вами, і якщо він іноді лайне трохи вас, то тільки через ревнощі й більше ні через що. Усміхніться до нього, коли він прокинеться, потисніть руку хоча б наполовину так міцно, як нещодавно потисли мені,— і, присягаюсь життям, бідолаха забуде все на світі, крім вашої вроди. Сердиті слова не завжди йдуть від серця. Частіше їх породжує голодний шлунок. Випробуйте Непосиду, Джудіт, коли він прокинеться, і побачите всю силу своєї усмішки.
Звіробій засміявся своїм безгучним сміхом, потім сказав зовні незворушному, а насправді глибоко схвильованому Чингачгукові, що вже готовий вирушати. Поки мисливець спускався в човника, дівчина стояла непорушно, мов скам'яніла, поринувши в думки, які викликали в неї слова й поведінка її співрозмовника. Простота Звіробоя цілковито спантеличила її. У своєму вузькому товаристві Джудіт таки вміла приборкувати чоловіків, але цього разу сама піддалася раптовому сердечному поривові, забувши про будь-який розрахунок. Ми не будемо заперечувати, що деякі з роздумів Джудіт труїла неабияка гіркота, хоч тільки в наступних розділах нашої оповіді можна пояснити, наскільки заслужені й наскільки гострі були її страждання.
Чингачгук і його блідолиций друг вирушили в свій небезпечний, важкий похід з таким спокоєм і обачністю, які зробили б честь навіть досвідченим воїнам, учасникам двадцяти воєнних кампаній. Індіянин став на носі човника, а Звіробій орудував веслом на кормі. Отже делавар повинен був перший зійти на берег і, звісно, перший зустріти свою кохану. Мисливець без заперечень став на свій пост, але мовчки подумав, що людині, котра поставила на карту так багато, як поставив індіянин, може виявитися не під силу кермувати суденцем так само спокійно й розсудливо, як тому, хто зберігає цілковиту владу над своїми почуттями. З тієї самої хвилини, як наші юні шукачі пригод залишили «ковчег», вони своєю поведінкою нагадували двох добре намуштрованих солдатів, котрим уперше доводиться виступати проти справжнього ворога. Досі Чингачгукові ще ніколи не випадало стріляти в людину. Щоправда, прибувши на озеро, індіянин кілька годин блукав навколо ворожого табору, а пізніше, як ми розповідали в попередньому розділі, навіть зважився пробратися в нього, але обидві ці спроби не дали жодних наслідків. Тепер же належало або домогтися надзвичайно важливого результату, або ж зазнати ганебної поразки. Від цього походу залежало, чи опиниться Уа-та-Уа на волі, а чи й надалі зостанеться бранкою. Одне слово, це був найперший бойовий виступ двох молодих і честолюбних лісових воїнів.
Замість того щоб одразу плисти до коси, що була за якусь чверть милі від «ковчега», Звіробій спрямував човника на середину озера, аби зайняти позицію, з якої можна було б наближатись до берега, маючи ворога тільки перед собою. До того ж місце, де висідала Гетті й де Уа-та-Уа обіцяла зустріти друзів, було аж у самому кінці довгастого мису. Коли б наші шукачі пригод не вдалися до цього маневру, їм довелося б огинати попід самісіньким берегом майже всю косу. Необхідність такого заходу була цілком очевидна, і Чингачгук спокійно веслував далі, хоч Звіробій обрав напрям, не порадившись з ним, і цей напрям заводив делавара в геть інший бік, а не туди, куди гнало його нетерпеливе бажання. Проте вистачило кількох хвилин, щоб човник одплив на потрібну відстань. Тут друзі, неначе змовившись, покинули веслувати, й суденце скоро зупинилось.
Темрява, здавалось, ще погустішала, але з того місця, де опинилися наші герої, все-таки можна було розрізнити обриси гір. Та марно делавар повертав голову на південь, сподіваючись уздріти жадану зірку. Хоч хмари край небосхилу трішечки розійшлися, важка запона щільно вкривала решту неба.
Як свідчив знайомий ландшафт, десь попереду, за якихось тисячу футів, тяглася низька коса. «Замок» ховався в мороці, й від нього не долинало ані найменшого звуку, — може, завдяки відстані в кілька миль, а може, просто тому, що туди ще ніхто не встиг пробратись. Хоч до «ковчега» було, певне, ближче, ніж до коси, він теж залишався невидимий: прибережна тінь геть поглинула судно.
Друзі півголосом почали радитись, бажаючи визначити, котра може бути година. Звіробій вважав, що до сходу зірки лишається ще кілька хвилин, а його нетерплячому другові здавалося, ніби вже страшенно пізно і його наречена давним-давно чекає їх на березі. Делавар, звісно, узяв гору в цій суперечці, і Звіробій погодився плисти до місця зустрічі. Тепер, щоб керувати човником, вимагалося максимум уміння й остороги. Без найменшого плюскоту весла то здіймалися в повітря, то поринали в воду.
Ярдів за сто від берега Чингачгук поклав весло й узяв карабін. Підпливши ближче до смуги суцільної темряви, яка оперізувала ліс, вони помітили, що збилися надто на північ і треба змінити курс. Тепер здавалося, ніби суденце лине само, з волі якогось інстинкту, — такі обережні й цілеспрямовані були всі його рухи. Нарешті човник тернувся дном об прибережну рінь. Це було те саме місце, де минулої ночі причалювала Гетті й звідки її голос востаннє чули з «ковчега».
Понад берегом тяглася вузька прибійна смужка, але майже скрізь до води звисали кущі, якими кінчався ліс.
Чингачгук ступив на відмілину й обережно пройшовся по ній ліворуч та праворуч од човна на чималеньку відстань. Для цього йому довелося місцями брести по коліна в воді. Але пошуки ці не привели його до Уа-та-Уа.
Вернувшись назад, він застав свого друга також на березі. Вони знов почали стиха радитись, і делавар висловив побоювання, чи не помилилися, бува, вони щодо місця зустрічі. А Звіробій доводив, що ще не настав призначений час. Раптом він затнувся на півслові, схопив Чингачгука за руку, примусив його обернутись до озера й показав пальцем кудись вище горбів. Там, за вершинами, хмари трохи розійшлися, і між соснового гілля яскраво сяяла вечірня зоря. Це був дуже приємний знак, і юнаки, спершись на карабіни, нашорошили вуха, сподіваючись почути наближення кроків. Аж ось вони вловили чиїсь голоси, в які впліталися стримане дитяче лементування та низький, але приємний сміх індіянських жінок. Все це підказувало друзям, що табір зовсім близько, бо американські індіяни звикли до обережності й рідко коли розмовляють на повен голос. Вогняні бліки, виграючи на нижніх гілках дерев, свідчили про те, що в лісі горить багаття. Але звідти, де стояли два друга, важко було визначити відстань до нього. Кілька разів їм здавалося, ніби хтось наближається до умовного місця зустрічі, та то була або слухова омана, або ж людина, яка справді відходила від багаття, повертала назад, не досягши берега.
Так, в напруженому чеканні й тривозі, спливло чверть години. Потім Звіробій запропонував об'їхати човником мис і, зупинившись там, звідки видно індіянський табір, спробувати з'ясувати, де ж Уа-та-Уа. Проте делавар рішуче відмовився рушити з місця, посилаючись на те, що дівчина буде в розпачі, коли прийде на побачення і не застане його. Відчувши, що друг має рацію, Звіробій погодився з ним і взявся сам зробити розвідку навколо мису. Делавар залишався у прибережних зарослях. Домовившись про це, вони розійшлися.
Ставши на кормі човника, Звіробій відштовхнувся від берега так само безшумно й обережно, як і причалив сюди. Годі було й придумати зручніший спосіб розвідки. Кущі утворювали надійне укриття, завдяки чому відпадала потреба надто ухилятися в озеро. Обриси коси дозволяли обплисти її з трьох боків, а човник линув так тихо, що жоден сплеск не міг потривожити ворога. Найдосвідченіша й найобережніша нога ризикує зашарудіти опалим листом чи хруснути сухою хмизиною, зате човник з кори летить по дзеркальній поверхні води, наче птах.
