— Я не бажав тобі смерті, червоношкірий, — сказав він, — але ти сам примусив мене вбити тебе, бо інакше ти вбив би мене. Кожен з нас чинив так, як веліли йому його звичаї, і нікого не треба картати. Ти діяв як зрадник, бо такий у вас звичай на війні, а я був не зовсім обачний, бо дуже легко довіряюся людям. Гаразд, це моя перша, хоч, очевидно, не остання сутичка з людиною. Я стикався майже з усіма звірами, що живуть у лісі,— з ведмедями, вовками, пантерами, рисями, — а тепер ось довелося почати з червоношкірими. Якби я народився індіянином, то міг би розповісти про цю битву або принести скальп і повеличатися своїм подвигом перед усім племенем. Аби моїм ворогом виявився звичайнісінький ведмідь, було б природно і втішно розповідати всім і кожному про те, що сталося. А тепер, їй-право, не знаю, як поділитися цим навіть з Чингачгуком, щоб не вийшло, ніби я, блідолиций, такий язикатий. Та й чим мені, зрештою, хвалитися? Невже тим, що я вбив людину, хоч то був і дикун? І звідки мені знати, що то був не чесний індіянин і що він не прийшов сюди просто пополювати в багатих на дичину місцях? Коли не знаєш, добре чи лихе ти вчинив, — краще не вихвалятися. І все-таки мені кортить, щоб Чингачгук дізнався, що й не зганьбив делаварів, які мене виховали.
Коли Звіробій висловлював те, в чому був твердо переконаний, він говорив майже на повен голос, коли ж такої певності не було, з його вуст зривалося лише невиразне мурмотіння. Та раптом цей монолог урвала несподівана поява на березі озера, за кілька сот ярдів од мису, другого індіянина. Цей дикун, очевидно, також розвідник, якого привели сюди рушничні постріли, вийшов з лісу, не дотримуючись ніяких осторог, і Звіробій побачив його перший. Та за якусь мить індіянин також помітив мисливця і загалгакав на весь ліс. З усіх боків гірського схилу йому відгукнулося не менше дюжини голосів. Далі зволікати було не можна; через хвилину човник швидко помчав од берега під дужими і впевненими ударами весла.
Опинившись на безпечній відстані, Звіробій перестав веслувати, дозволивши суденцю плисти за течією, а сам почав неквапливо обдивлятися навколо. Човник, якого він пустив першим, тихенько собі плив за чверть милі від нього, але ближче до берега, ніж було бажано тепер, коли зовсім поруч вешталися дикуни. Другий човник, який свого часу прибився до берега, погойдувався на воді всього за кілька ярдів. Мертвий індіянин у похмурому спокої сидів там, де його залишив мисливець, а воїн, що потикнувся був з лісу, щез знову, і лісова глушина здавалася такою мовчазною та безлюдною, ніби щойно вийшла з рук її творця. Проте ця неймовірно глибока тиша панувала недовго. Нараз ворожі розвідники вискочили з гущавини на галявку і, побачивши свого мертвого товариша, люто загаласували. Та коли вони наблизилися до мерця і нетерпляче з'юрмилися навколо нього, залунали радісні вигуки. Звіробій був достатньо обізнаний з індіянськими звичаями, щоб збагнути причину такої зміни: в настрої дикунів. Пронизливі зойки виражали жаль з приводу смерті товариша, а радісні вигуки — втіху, що переможець не встиг зняти скальп, — трофей, без якого звитяга не вважалася остаточною.
Човники були на такій відстані, що ірокези навіть не робили спроб напасти на переможця; американські індіяни, мовби наслідуючи пантеру своїх рідних лісів, рідко кидаються на ворога, не маючи цілковитої певності, що це принесе успіх.
Молодому мисливцеві вже не було чого затримуватись біля мису. Він вирішив зібрати докупи всі свої човники й відігнати їх до «замку». Скоро один уже був на буксирі, і Звіробій погнався за другим, що весь час плив, куди його гнало. Придивившись пильніше, мисливець здивувався: човник неждано-негадано підбився до берега куди ближче, ніж коли б його підганяв тільки легкий вітерець, що повівав над озером. Юнакові подумалось, що тут проходить якась невидима підводна течія, і він наліг на весло, щоб заволодіти човником раніше, ніж той опиниться в небезпечному сусідстві з лісом.
Наблизившись, Звіробій завважив: човник явно рухається швидше, ніж плине вода, і, повернувшись боком до вітру, йде просто до берега. Ще кілька змахів веслом, і він побачив: за бортом суденця щось ворушилося; придивився пильніше — аж то гола людська рука. На дні човника лежав індіянин і повільно, але впевнено скеровував його до берега, гребучи рукою, наче веслом. Звіробій миттю збагнув цю хитрість. Поки він зводив рахунки з своїм ворогом на мисі, інший дикун доплив до човника, заліз у нього і тепер силкується пригнати суденце до берега.
Упевнившись, що дикун не має при собі ніякої зброї, Звіробій без вагання підвеслувався майже впритул до загарбаного човника, навіть не подумавши взяти в руки свого карабіна. Почувши, нарешті, сплеск води, індіянин прожогом схопився на ноги і злякано зойкнув, вражений цією несподіванкою.
— Якщо ти вволю натішився човном, червоношкірий, — холодно мовив Звіробій, зупиняючи свою шкаралупу саме вчасно, щоб не дати обом суденцям зіткнутися, — якщо ти вволю натішився човном, то найрозумніше для тебе буде знову стрибнути в озеро. Я дивлюсь на такі речі по-своєму і не жадаю твоєї крові, хоч дехто побачив би в тобі просто вексель на одержання грошей за скальп, а не живу істоту. Негайно скачи в озеро, інакше посваримось.
Індіянин не знав ані слова по-англійському, але з рухів та виразу очей Звіробоєвих здогадався, про що той мовив. Рушниця, яка лежала під рукою у блідолицього, мабуть, також додала йому глузду. В усякому разі, він присів, мов тигр перед стрибком, пронизливо заверещав, і наступної миті його голе тіло зникло у воді. Коли він випірнув, щоб звести дух, то був уже за кілька ярдів од човника. Швидкий погляд, кинутий ним назад, посвідчив, як панічно він боявся фатального посланця з карабіна свого ворога. Та молодий мисливець не виявляв жодних ворожих намірів. Дбайливо припнувши врятованого човника до двох інших, він повеслував геть од берега. І на той час, коли індіянин вийшов з води та обтрусився, мов спанієль, його грізний супротивник був уже недосяжний для рушничного пострілу. Правуючи до «замку», Звіробій, за звичкою, не пропустив нагоди поговорити сам з собою про те, що трапилось.
— Гаразд, гаразд, — почав він, — недобре було б убити людину без ніякої потреби. До скальпів мені байдуже, а життя надто приємна штука, щоб безжалісно його забирати в людини. Щоправда, цей дикун — мінг, і я не маю сумніву, що він був, є і до самої своєї смерті зостанеться мерзотником та волоцюгою. Але для мене це не причина, щоб забувати свою віру та колір шкіри. Ні-ні, нехай він собі утікає. Якщо ми коли-небудь зійдемося знову, з рушницями в руках, отоді вже побачимо, в кого сміливіше серце та бистріше око. Яструбине Око! Непогане ім'я для воїна і звучить мужніше, доблесніше, ніж Звіробій. Для початку і це прізвисько гідне, та й заслужив я його чесно. Якби на моєму місці був Чингачгук, він повернувся б додому, похвалився б своїми подвигами, і вожді негайно нарекли б його Яструбиним Оком. А білому вихвалятися не до лиця, і тому важко сказати, як про це діло дізнаються інші. Так-так, усе в руках провидіння, це діло — теж. Сподіватимусь, що воно й мені віддасть належне.
Виказавши таким чином вразливе місце в своїй вдачі, юнак замовк, веслуючи до «замку» старанно й так швидко, як тільки йому дозволяли човни, що йшли на буксирі. На цей час сонце вже не тільки зійшло, а й визирнуло з-за східних пагорбів і залило хвилями яскравого світла ніким ще не освячений водяний простір. Все навколо променіло казковою красою, і сторонній спостерігач, не обізнаний з буденною історією лісового життя, ніколи не міг би повірити, що зовсім недавно тут відбулися жорстокі, варварські події.
Коли Звіробій наблизився до оселі старого Гаттера, він подумав, чи, скорше, відчув, що ця споруда надзвичайно гармонує з довколишнім краєвидом. Хоч будівничий дбав тільки про міцність та безпеку й ні про що інше, грубезні нетесані колоди, покриті шершавою корою, навислий спереду дах і всі зовнішні обриси «замку» виглядали б мальовничо в будь-якій місцевості, а оточення, в якому він стояв, надавало йому особливої новизни та неповторності.
