Ігор Всеволодович рішуче підвівся й почав одягатися. Зиркнув у дзеркало, що висіло з внутрішнього боку дзерцят великої шафи. І зупинився, прискіпливо вглядаючись у своє зображення. На нього дивився похмурий чоловік з мішками під очима і згаслим поглядом. “Невже це я?” — з жахом подумав він і, щоб хоч трохи підбадьоритись, усміхнувся. Але відображення в дзеркалі немов застигло, як на фотокартці. Защук довго й пильно дивився на себе. Гірка усмішка розповзалася по обличчю. Він повернувся до кімнати і, як був у капелюсі та плащі, стомлено сів у крісло й поринув у роздуми. Згадав… Господи, як давно то було! Та не так уже й давно. Після університету його залишили на кафедрі. Ще тоді він задумав реалізувати термінал без екрана. Його умовили розробляти систему з більшим екраном. Ну і що ж? Де вона? Кому були потрібні екрани, якщо робота з комп’ютером вимагає індивідуального контакту? А п’ять років промайнули. Щоправда, на цій роботі він захистив дисертацію. А потім? Довелося зайнятися лазерним принтером. І з якою швидкістю друкувала машина! Проте головному інституту, якому запропонували її впровадити, ця ідея здалася передчасною. І розробку не підтримали, а дослідний зразок розібрали на деталі. Через кілька років зарубіжна фірма продемонструвала свій лазерний принтер. Отоді в головному інституті згадали про зразок, та вже не схотіли йти по чужих слідах. А могли ж мати патент. Пізніше він доводив ідею безконтактного бачення. І знову йому відмовили. Але він провів глибокі дослідження, захистив докторську дисертацію. Щоправда, тепер… Але ж минуло вже майже п’ятнадцять років!

Раптом згадав, як десь місяць тому до нього приходив юнак з якоюсь ідеєю, чекав підтримки. Довелось відбутися загальними фразами про несвоєчасність теми, бо суті він не зрозумів, а признатися в цьому не хотів. Що ж той пропонував? Чи не так само колись не. розуміли і його, як він був молодим і прагнув відкриттів? А тепер йому вже нічого прагнути. Треба берегти час, бо його лишилося мало…

Робочий день ще не скінчився. До нього заходили наукові співробітники, щось пропонували, просили, питали поради. А “він прагнув якнайскоріше спекатися їх. Вони це відчували і самі довго не затримувались у нього.

“Жодної щирої людини. Усі мені заздрять!” — гризла його настирлива думка.

Тепер Защук не довіряв ні ворогам, ні друзям. Він весь був зосереджений на тому, як би випадково не розкрилася таємниця його усціху.

Коли все затихло і він зрозумів, що робочий день закінчився, пішла навіть секретарка, знову зайшов до маленької кімнатки. Рука звично потягнулася до моделі, увімкнула її.

— “Структура довгочасної пам’яті мозку”, — скомандував Защук.

Він довго подумки формулював основні вимоги, потім ввів їх у машину. Машина запрацювала. Минула хвилина, друга. Чекаючи, Ігор Всеволодович згадав, як торік улітку їздив до Криму: перед очима постали магнолії в цвіту. І йому враз захотілось у той голубий край. “Сиджу біля цієї машини як оператор, як ад’ютант при генералі. А сам? Що ж я? Де моя творчість? Чому не діє мій мозок? Невже мені вже нічого не треба?”

В очах відтворювались якісь окремі знаки, цифри. Тексту не було.

— Що, не по зубах тема? — зло вигукнув він, немов радів, що машина дає збій, не справляється із завданням. — Тоді сформулюємо для тебе простішу тему, — поблажливо мовив він.

Але й цього разу звичне відображення даних не з’являлося.

— “Лолло”, що з тобою? Не підводь мене! — вимовив він уже занепокоєно.

Машина мовчала.

— Гаразд, я дам іншу тему, ще простішу. Систематизуй дані по терміналах. Статтю просить редакція інститутського журналу.

Та модель не видала інформації.

Тепер Защук був стурбований не на жарт.

— Ти що, заснула? Чи розлінилася?

Він вирішив повторити тему, яку машина вже раніше розробляла.

Дані не з’являлися.

— Може, зламалася? — з тривогою мовив Защук. — Ну, скажи, як доїхати до інституту?

— Двадцять першим трамваєм або сьомим автобусом. А найкраще інститутською “Волгою”! — відповіла “Лолла”.

Отже, вона функціонує? Що ж сталося? Чому вона не хоче обробляти складні завдання? Може, щось сталося з комп’ютером, з яким вона весь час контактувала? Знову ввів завдання, але даних не побачив.

“Що ж робити? Розібрати? Відремонтувати? Не поспішай, — заспокоював себе. — Може, на ній позначається мій поганий настрій? Ось облишу все і подамся у цей самий Крим, на море! Відпочину, і тоді, мабуть, усе стане на своє місце. Адже для роботи мозку потрібна мотивація. А яка вона в мене? Престиж. Але ж машина контактує з комп’ютером, у якого не може бути мотивацій! Я фактично постійно крав у нього інформацію, не цікавлячись його станом.

Перечекати до ранку? Якщо з комп’ютером щось сталося, ранком його полагодять”.

Защук роздратовано висмикнув шнур, сів у крісло і затих. Щось тремтіло в грудях, почуття пригніченості не минало. Він довго сидів непорушно в якомусь заціпенінні.

Був пізній вечір, коли Защук вийшов на вулицю. Йому враз нестримно захотілося побачити Ангеліну. І він вирішив негайно їхати до неї. Але на півдорозі передумав. Надто неприємною була їхня остання зустріч. Що він їй скаже? І Защук повернув до Шахматова, з яким тепер приятелював. У Шахматова з якогось приводу зібралися гості. Він щиро зрадів приходу Защука. Присутні навперебій розпитували його про роботу і ще більше зіпсували настрій.

Додому Ігор Всеволодович повернувся пізно. Родичка зустріла його німим докором. Він мовчки попрямував у свою кімнату.

— Ти не захворів? — увійшла вона слідом за ним.

— Ні, усе гаразд, — сухо відповів він. — Залиш мене. Я хочу побути на самоті.

І враз подумав: “На самоті. Та я вже давно самотній. Відтоді, як зійшовся з машиною. Усіх розгубив — друзів, товаришів по роботі, навіть дорогих мені людей…”

Наступного дня секретарка передала йому нові листи і знову кілька з них були від видавництв.

Защуку нетерпеливилося перевірити, чи діє машина. Попросив секретарку ні з ким не з’єднувати його по телефону і пішов у маленьку кімнатку.

Ввімкнув модель. Увів завдання, але виходу даних не було. Спробував сформулювати заново ідею книги і розгубився: все вилетіло з пам’яті. Він перечитав видавничого листа, в якому формулювалась тема дослідження, але навіть не зрозумів його змісту. Що ж вводити в машину? Сформулювати запит, використовуючи дані з попередніх статей?

Дістав копії рукописів, спробував у них розібратись і вже за півгодини був украй знеможений.

“Що ж робити? — гарячково шукав він виходу. — Доручити співробітникам? Нехай хоч щось напишуть. Ні, треба взяти себе в руки. Стривай, як же це сталося? Всього ж кілька днів тому вона надрукувала книгу… Еврика! Ось і вирішення питання. Я ж її ще нікуди не дав. Де рукопис?”

Він дістав стосик віддрукованих сторінок, прочитав першу, потім другу, заглянув усередину.

— Абракадабра! — розпачливо вигукнув. — Набір слів без будь-якого зв’язку. Навіть пусті сторінки є! Що сталося? Як я тоді не помітив?

Защук почав знову вводити те саме завдання. Він нервувався і тепер уже принизливо прохав:

— “Лолло”, благаю тебе, допоможи востаннє. Ти завжди розуміла мене, зрозумій же й”тепер!

Несподівано засвітилася сигнальна лампочка! “Закласти папір”.

Защук покірно виконав вказівку машини. “Розв’язання питань за системами відображення”, — відтворила машина.

— Не те! Не те! — застукотів по клавішах Защук. — Мені потрібна книга “Структура довгочасної пам’яті мозку”!

Машина не відповідала. Защук не витримав і у відчаї вдарив кулаком по її кришці. З очей потекли сльози.

“Розв’язання питань за системами відображення”, — знову з’явилося у даних.

— Замовкни! — не тямлячи себе, крикнув Ігор Всеволодович.

І хоч він і не давав команди, машина почала друкувати, видобуваючи звідкілясь давню інформацію.

— Перестань!

На мить у нього потемніло в очах… Він почув, як “Лолла”, несподівано заговоривши, сказала:

— Уражене ліве… Тяжкий стан…