— Людина — не робот. — Даниленко тер забите місце. — Хоча в ній теж повинна бути закладена програма збереження виду.

— Хіба можна закласти людині якусь програму? — не погоджувався журналіст.

— А біологічна? Вона є у всіх представників живого світу. Правда, людина здатна подавляти її.

— Як, наприклад, убивця? — мовив журналіст, згадавши події, які зовсім недавно описав у газеті.

— Чим нижчий рівень культури індивідуума, тим нижча мотивація для притлумлювання програми захисту. Цим пояснюється канібалізм, — учений затнувся, — ну й інші подібні явища… А в робота все визначається тим, які головні мотивації його дії і вчинків закладено в нього.

— А чи зручно все це — обсяг інтелекту і мотиви поведінки обговорювати в присутності цього… якщо можна сказати, індивідуума? — тихо спитав журналіст.

— Ви вважаєте, що він уже індивідуум? Чесно кажучи, для мене це ще формальна система, хоча до деякої міри ваше зауваження справедливе — індивідуум! У ньому вже багато суб’єктивних елементів. Але нехай чує. Діалог — теж метод самонавчання.

— Які ж тоді мотиви примусять робота подавити програму? — спитав журналіст, тепер уже звертаючись до Даниленка.

— Захист себе, інших. А чому б і ні?

— Хіба система спроможна. співчувати якомусь індивідууму?

— Ми вклали достатній обсяг знань: технічних — у межах четвертого курсу інституту, моральних — в обсязі вимог нашої моральності, — пояснив співробітник. — Але він б’ється. А ось зараз відсунув стільця.

— Таких знань мало, — сказав журналіст. — До того ж знання і мораль змінюються.

— У нього закладено програму і самонавчання, — пояснив Даниленко.

— А навіщо роботові надавати людської подоби? Мода?

Журналіст сказав це і спіймав націлений на себе погляд робота. Він знітився. Робот, здавалося, зазирав у самісіньку душу.

— Щоб примусити робота самовдосконалюватися, йому потрібна мотивація. Правда? Скажімо, відчуття голоду спонукає дитину тягнутися до материної груді.

— Але для живлення робота потрібна тільки електроенергія. Це не їжа, яка зберігає життєздатність системи на довгий час. Отже, мотивація “голод” не має для нього великого значення. Я так це розумію, — сказав журналіст.

— Тут велику роль відіграє мотивація “збереження системи”. Не сумніваюся, що ви, наприклад, постійно вдосконалюєтесь. А для чого? Ставили собі коли-небудь таке запитання? Одна з мотивацій — збереження виду.

— А як же цей індивідуум вдосконалюватиметься, якщо він один? Це й нам, людям, не під силу. Людина виділилася з тваринного світу завдяки постійній колективній праці.

— Саме так. Тому потрібна група роботів, щоб вони бачили одне одного, спілкувалися, вчились у самих себе, а отже, і вдосконалювалися, — мовив учений.

— І закохувалися? — спитав жартівливо журналіст.

— А чому б і ні? Любов — це одна з найголовніших мотивацій для самовдосконалення. Але велику кількість таких роботів поки що зробити неможливо. Тож ми й надумали задля експерименту створити робота в людській подобі, щоб він змагався з нами, сперечався, прагнув випередити нас…

— Але чи не надто проста людина для змагання з роботом?

— Он воно що? Досі багато хто вважав, що робот ніколи не наблизиться до гомо сапіенс, а тепер уже, бач, людина “проста”…

— Дивлюся я на цей витвір і… Змагатися” з ним не так уже й легко. Чиєї подоби йому надали — когось конкретного чи це щось збірне, як у Гоголя: губи Никанора Івановича, а ніс — Івана Кузьмича?

— Ідею об’ємного бачення подав один молодий інженер науково-дослідного інституту — він працює в іншому місті. Нам сподобалося це незвичайне рішення, ми змоделювали його зображення й почали випробовування. Щоправда, довелося коригувати на основі реального об’єкта фази руху, манеру говорити та й усе інше.

— І ви не боїтесь, що цей інженер може образитись? Адже ви маніпулюєте його образом.

— Ми провадимо закриті досліди в лабораторії і нікому не показуємо їх. Ось тільки вам. Але, сподіваємося, що ви не називатимете його прізвища. А коли двійник матиме необхідний запас звичайної людської інформації, покажемо Ковальову робота. Гадаємо, що це навіть зацікавить дослідника… _.

— Точнісінько як в анекдоті, — раптом заговорила комп’ютеризована система. — Психіатр запитує…

— О, та він може й анекдоти складати? — з ще більшим подивом глянув журналіст на зображення, яке загадково підморгувало йому.

— Ні, використовує готові. Ми ввели йому в пам’ять різноманітні афоризми, гумор з “Крокодила”. Тепер він не дає нам життя, замучив дотепами…

Помітивши, що “молодик” йому глузливо підморгує, журналіст зніяковів.

— Ви вважаєте, що я нерозумна людина, бо весь час тільки розпитую? — звернувся він до робота.

— Що ви, я не роблю висновків про людину за першим враженням! — усміхнувся той.

— Досить мене морочити, — урвався терпець журналістові. Тепер він був певен, що з нього просто потішаються. — Я не вірю, що переді мною зображення, а не людина. Погляньте: і зітхає, і підморгує, і навіть глузує. До того ж — ерудит.

— А ви підійдіть, доторкніться — й самі пересвідчитесь.

Журналіст підійшов, проте йому забракло рішучості одразу простягти руку. Зрештою, зібравшись з духом, наважився торкнутися грудей робота.

— Ой, боюся лоскоту! — вигукнув той.

Журналіст відсахнувся. Йому здалося, що пальці відчули щось ніби тверде. Нагрів від лазерів, про який розповідав учений? Повернувся на місце і, притримуючи рукою стілець, знеможено сів.

— Дозвольте нарешті й мені сісти? — мовив робот і, підійшовши до стільця, гепнувся на нього.

— Зовсім як наш Даниленко, — посміхнувся вчений. — Іване Михайловичу, ви точнісінько так сідаєте на стілець. Наші звички передаються дітям і… навіть роботам. Один наш співробітник навчив його грати на більярді.

— Що? — схопився робот. — Хочете пограти? Приємно…

— Сиди. Зараз трохи збільшимо потужність у пучку — щось твоє зображення стає прозорим, мов привид. Мала яскравість.

— Миколо Олександровичу, я відрегулюю, оптику? — мовив Даниленко.

— Гаразд, — погодився Андрос. — Так ось, ми говорили про мотивацію. Щойно він сказав “приємно”. Що дає це почуття людині? Заспокоєність або стимул до подальшого самонавчання? Уявіть собі ранок, ви встали з ліжка…

— …ласкаве сонце, свіже повітря, гарно на душі, — продовжував почату фразу робот і насмішкувато зиркнув на журналіста.

— Саме це я й хотів сказати. А чи потрібне таке по чуття роботові, і якщо потрібне, то як його створити?

— Може, зіграємо в карти? — запропонував робот перетасовуючи колоду, яка хтозна-звідки взялась у нього в руках.

Співробітник регулював апаратуру, і яскравість зображення помітно змінювалась. Журналістові здавалося, що окремі його ділянки то сліпучо іскряться, то стають зовсім невидимі. Несподівано, коли яскравість різко збільшилася, пролунав тріск, як від розряду блискавки, навіть запахло озоном. Зображення здригнулося, карти з рук зникли. Щось штовхнуло його вперед… Крок, другий — і раптом…

— Товариші! — розгублено вигукнув журналіст і не почув власного голосу.

Він побачив, що роботів стало два — один попрямував до дверей, а другий лишився стояти біля стільця.

Андрос обернувся на вигук. Знову пролунав тріск, лазери вимкнулись, а керуюча машина продовжувала працювати.

— Іване Михайловичу, що ти робиш? — гримнув учений, побачивши, що робот посувається вперед, хоч лазери вже вимкнуто.

— Нічого не збагну, — бурмотів журналіст, коли робот раптом відчинив двері і зник за ними. — Де ж він? Пішов? А ви казали, що це зображення…

— Іване Михайловичу, — отямився нарешті приголомшений вчений з телефонною трубкою в руках. — Що ж це? Наш ДУДІН зник? Невже утворилася?.. Негайно за ним. Тільки неодмінно візьміть з собою кінокамеру. Ні, це неймовірно: плазмова людина? Народження плазмової системи в образі? Треба простежити. За кожним кроком, за кожною дією. Йти слідом. Ми на порозі унікального експерименту…