— Мабуть, ти маєш слушність, — визнав Защук. — Люблю докопуватися до тонкощів! Хоча, признаюся відверто, мене не раз гризло честолюбне бажання — кортіло стати лідером у науці.
— Тепер про лідерство. Зараз тебе визнають. А станеш на місце формального керівника, і одразу втратиш своє лідерство. Йдеться, звісно, про фактичне лідерство. Втратиш тому, що до тебе звертатимуться по допомогу у розв’язанні тієї чи іншої проблеми різні люди, різні за рівнем розвитку, за освітою, вдачею, настроями, однодумці і супротивники. А ти не гнучкий, почнеш доводити, сперечатися, не погоджуватися. Ти не політик, який, вибираючи рішення, враховує і суб’єктивні фактори опонента. Ти — раціоналіст. Якщо хочеш — навіть технократ. Для тебе головне — оптимальне розв’язання задачі, навіть якщо воно й на шкоду людині. Створиться конфліктна ситуація, у якій завжди програє не політик. І ти скоро випустиш з рук лідерство.
— Слухай, “Лолло”, чи не занадто ти поганої думки про моє вміння керувати? — образився Ігор Всеволодович. — Невже після стількох років роботи я не зможу керувати й більшим колективом?
— Люди повинні мати ці якості від народження. Освіта, досвід — це не головне. Вони тільки відтягнуть час спаду діяльності. Розвалиш роботу, неодмінно. Ти хороший завідувач лабораторії, і тільки.
Та Защук, хоч і погоджувався з машиною, здолати власну честолюбність не зміг. За тиждень він уже переїхав у головний корпус інституту. Щоправда, його страшенно непокоїло, чи не втратить своєї чудодійної здатності модель, коли її перевезуть до іншого будинку. Чи не урветься її зв’язок з могутнім інтелектом? Хоч для радіоімпульсів однаково яка відстань: кілометр чи п’ять. Зв’язок не повинен урватись. А якщо?.. Тоді він категорично відмовиться від нової посади. Та хвилювався Защук даремно. В одній з лабораторій інституту він увімкнув машину і заговорив з нею. Вона відповіла, і Защук з полегкістю зітхнув…
Тепер у Ігоря Всеволодовича був великий кабінет, до нього прилягала маленька кімната, в якій і встановили машину, щоб він міг працювати з нею без сторонніх.
— Здрастуй, “Лолло”! Ми тепер у новому кабінеті. Росте Защук!
— Честолюбність, — зауважила машина. — За неї завжди доводиться розплачуватись.
Наради, розбори досліджень, Засідання колегій, перевірки, мов вир, закрутили Защука. А дослідження?.. Вони теж були… Правда, сам він ними тепер не займався.
Тільки іноді висловлював зауваження чи невдоволення. А часом і дратувався — особливо, коли йому суперечили.
— Що ви розумієте в цьому? — нерідко чути було з кабінету його голос.
Коли йому приносили звіти про дослідження, у графі “науковий керівник” стояло його прізвище. Защук вважав справедливим, що його включали у співавтори книжок, статей і винаходів, яких він не писав і не розробляв. Щоправда, усе це він міг і сам зробити за кілька годин. Сам…
Але йому чогось усе менше хотілося контактувати з машиною. Він навіть почав відчувати якийсь острах, залишаючись наодинці з цим могутнім інтелектом. Зрештою чого сидіти перед машиною, напружувати розум, коли за тебе вже думають, проводять дослідження, пишуть? Ось, може, треба буде розв’язати якусь глобальну проблему, тоді інша річ… Але глобальні проблеми йому не спадали на думку… В голові ніби утворилася якась пустота. І Защук задовольнявся нарадами, засіданнями, поїздками з делегаціями в інші країни. Його скрізь зустрічали як почесного гостя. Він насолоджувався життям.
Якось надвечір він приїхав до Ангеліни з букетом червоних троянд.
— Ігор? — здивувалася Ангеліна. — Яким побитом? Я тепер дізнаюся про твої успіхи тільки від інших. У мене для тебе приємна новина: Шахматов сказав, що твою кандидатуру висувають у член-кори.
— Он як? — не міг приховати задоволення Защук і помітив, що Ангеліна іронічно посміхнулась. — Ти незадоволена?
— Я задоволена. Але ти стаєш іншим, навіть чужим мені. Вчора я знала великого дослідника, а сьогодні… Ніколи не подумала б, що слава може так затуманити голову Защукові!
— Неправда. Я такий, як і був. Нічого не змінилося.
— Та ти ж навіть перестав займатися дослідженнями! Вважаєш, що все вже вирішено? У наукових працях ти висловив цікаві думки про роботу мозку, визначив можливості його контакту. Безпосередньо з комп’ютером. Але ж діючого зразка немає? Тобі не вистачає останньої ланки в науковій роботі, яка визначається знаменитою тріадою: наочне споглядання — абстрактне мислення — практика.
“Є!” — мало не вигукнув він, проте великим зусиллям волі стримався.
— Я за те, щоб на керівній посаді був відомий учений, — вела далі Ангеліна. — Але його досвід повинен допомагати іншим у дослідженнях. А в тебе все навпаки. Ти пригнічуєш усіх своїм авторитетом, нав’язуєш свою думку. А сам уже не займаєшся наукою, а тільки адмініструєш.
— Не розумію, що ти від мене хочеш? “Пригнічуєш авторитетом”! Чи ти ба, які великі вчені! Я за ніч можу виконати роботу всіх своїх наукових діячів. Не смійся. Хочеш, завтра принесу дослідження про функції іконічної пам’яті? І не виссані з пальця дані, а те, що справді міститься у нас під черепною коробкою. Адже ти саме над цим зараз б’єшся?
— Знову загальні міркування? — Ангеліна з докором дивилася йому в очі. — Ти помітив, в останній твоїй роботі здебільшого фразеологія. Правда, там ти чомусь у співавторстві з невідомими мені особами. Ти завжди не любив включати у співавторство сторонніх. Чи, може, ти сам там сторонній? Цю працю я віддала б за ту маленьку статтю, яку ти писав колись для нашого інститутського журналу. Пам’ятаєш?
— Досить! — не витримав Защук. — Я приїхав до тебе відпочити, а не слухати проповіді. Якщо ти не знайдеш іншої теми, я піду.
Вони поговорили ще якийсь час про те, що не стосувалося роботи. Та настрій в обох був зіпсований. Розмова не клеїлась.
Коли Защук вийшов на вулицю, було вже десь близько дев’ятої. Додому їхати не хотілося. Була прекрасна погода: якось непомітно надійшла весна, цвіли каштани. Ігор Всеволодович поволі простував вулицею і подумки продовжував суперечку з Ангеліною. “Досить людині піднятися на щабель вище, і вже тільки й чуєш навколо: змінився, запишався, пригнічує… А якщо й змінився, то для цього є підстави. У мене є що розповісти світові!” — ніби виправдовувався він перед собою. І раптом згадав, що вже давно не ставив перед “Лоллою” серйозних дослідницьких проблем. Машина виконувала всього-на-всього функції технічного секретаря.
“В інститут”, — промайнула думка. Десять хвилин на таксі, і він уже підходив до високого будинку. Ліфтом піднявся на шостий поверх.
З якимось трепетом вставив ключ, відімкнув двері кабінету і зайшов у кімнату, де стояла машина. Ласкаво торкнувся її корпусу і ввімкнув.
— Двотомник. “Діяльність кори головного мозку при сприйнятті візуальної інформації”. Описати… — скомандував.
Він сів у крісло і почав вводити через клавіатуру назви розділів. На це згаяв хвилин тридцять. Закінчивши, сперся на спинку крісла і почекав. Машина почала друкувати, і він заспокоївся. Через годину, коли на стіл лягла остання сторінка, Защук згадав Ангеліну, її зауваження про завершальну ланку тріади.
— Що ти тепер скажеш? Розірвана тріада? Ось моя робота, ось мій пристрій. А тріада — це мозок — термінал — інтелектуальний комп’ютер. А що в тебе? — Склав сторінки, навіть не прочитавши їх, і поїхав додому.
Незабаром у інститут надійшло повідомлення про обрання Защука член-кором Академії наук. Його вітали. Але він сприйняв повідомлення без особливого ентузіазму. Щось немов надламалося в ньому. Мусив визнати, що в його голові давно вже не з’являлося жодної нової думки. Вся його діяльність перетворилась у звичайне адміністрування.
Сьогодні, як і звичайно, він почав свій робочий день з перегляду кореспонденції, що лежала на столі. Байдуже розірвав конверт із закордонною адресою. “Ну от, не помилився, замовлення на мої книжки вже шлють із-за кордону…”
Це полестило його честолюбству, та за мить він уже забув про цей лист. Про що писати? Адже все, що відомо про ці проблеми, вже опубліковано. Не повторюватися ж! Прохання надіслати матеріали для публікації були і в інших листах. Він зайшов до маленької кімнати, сів за машину, але на думку нічого нового не спадало. Пригнічений настрій не минав. Немов якась пустота навалилася на нього. “Піти походити по вулиці? Може, хоч трохи розвіюсь”, — зажевріла слаба надія.
