— Виходить?.. — задихнувся сержант.

— Саме так! — незворушно підтвердив той. — Залишається лиш вибрати вид іграшки, — він облизнув губи, — це так чудово! При цілковитій внутрішній безпеці такі колосальні результати. Досить тільки… Ось, приміром, на цьому автоматі. Це мотоцикліст…

Вони зупинилися біля таксиста, який, забувши про все на світі, крутив важіль газу.

— Ви бачите, як стрімко несеться назустріч ця дорога? Головне, вжитися в образ, відчути свист вітру в вухах. А пікових ситуацій на вашій планеті більше, ніж досить. Хоча все це дрібниці… Ви бачите, — торжествував він, — мотоцикліст випадково зійшов з траси. Тут газон, а в іншому місці може бути стіна будинку, стовп чи зустрічний автомобіль. За секунду до цієї іграшкової аварії його мозок, — він постукав пальцем по шкіряній спині таксиста, — послав у навколишній простір сигнал “проскочу”, хоча сигнал цей уже був помилковим. І ось саме цей сигнал переміг і інстинкт самозбереження, і знання правил. Це випадковість. Але… — він подивився на сержанта довгим поглядом і беззвучно розсміявся, — але значно більшу насолоду відчуваєш, роблячи це свідомо. А які захоплені лиця у вашої дітвори! Вони щиро шкодують, що це всього лиш іграшки. А жінки? Ваші милі й лагідні жінки… В них вселяється диявол! Та й не тільки жінки… Зазирни будь-кому в очі. Ви не замислювались, де народжується цей диявол-азарт? Можливо, безпосередньо тут, серед цих різнобарвних шафок-автоматів? Коли хоч раз він вчепиться в вашу душу, то обживатиметься в ній усе міцніше. Ні, нічого страшного тут нема, просто диявол-азарт стане звичним. Поки що іграшковим. А втім, усе це дрібниці, пусте! На вашій планеті є чимало інших, серйозних іграшок. Наприклад, різні випробування, міждержавні стосунки, війни, — бурмотів він, поступаючись до працюючого автомата, — славні іграшки на славній маленькій планетні, де нема ладу. Вам і досі здається, що ви вигадали їх самі, — він беззвучно зареготав, його рот був, мов чорна яма. — Винайшли! Дурні, бундючні кролики! Ви й досі не можете відрізнити свого від чужого, від підсунутого любителями азартних ігор.

— Неправда! — крикнув сержант.

У цей час тонка постать у чорному светрі метнулася до автомата.

— Стій! Хто ти? — кинувся наздогін сержант.

Але брязнуло розбите скло, і на нерухомій тепер, тьмяно освітленій дорозі сержант побачив утікаючу постать, що зменшувалась на очах до крихітної цяточки. Наступної миті таксист відштовхнув геть сержанта і теж вискочив на дорогу, І він почав зменшуватися до того, що гаєчний ключ у маленькому кулачку вже не розрізнявся. Долинув крик “Не втечеш, сволото!” Невдовзі вони зникли.

Сержант, який спочатку наче закляк, а потім хотів було побігти слідом за ними, тільки порізався об розбите скло і боляче вдарився плечем. Деякий час він сидів на підлозі, безтямно крутячи головою, і спостерігав за старим. Той метався по залі і раптом почав гарячково розбирати автомат. Зрештою сержант збагнув задум старого, та у нього тут же виникла цілковита впевненість у марності цієї справи. Відкрився барабан з намальованою дорогою, лампи підсвітки, електронний блок.

“Навіщо він усе це мені розповів? — напружено билася думка. — Навіщо? Адже це порушення всіх правил подібного роду гри. А втім, що він зможе змінити? Навіть знаючи все це, навіть пробивши стіну недовіри і кепкування? Що він зможе? Певно, тому чужинець усе й розповів, — сержант пригадав його відверто глузливий погляд, — чи тут якась інша причина?”

Притиснувши рукою поранену щоку, він, не чуючи запитань і скарг старого, вийшов на вулицю. Сніг падав на дах і капот таксі, і він зрадів, що це саме “ГАЗ-24”, а він якийсь час водив таку ж патрульну машину.

“Мерщій в управління, в управління! — стукала в голові думка. — Там допоможуть, там вживуть заходів. А зробити щось можна! Об’єднавшись, можна зробити геть усе!”

Пролітали мимо засніжені дерева, свистіли навздогін йому міліцейські свистки. Місто жило своїм сонним нічним життям, і десь у тихій плутанині його кварталів таємниче і нечутно народжувався новий день. На розі вулиць Горького і Соснової, ліворуч, спалахнуло світло фар, воно ставало все яскравішим.

“Устигну! — подумав він, фізично відчуваючи геометрію взаємних траєкторій. — Встигну…”

Чи то у нього на мить від нерішучості здригнулася нога на педалі газу, чи то стрічний водій загальмував перед рогом за правилами дорожнього руху… Як би то не було, та зараз сержант був певен, що шляхи їхні перетнуться.

Він натиснув на гальма — марно, тоді вивернув безсиле на покритій ожеледицею дорозі кермо і бачив, як боком, повертаючись, наче в уповільненому кінокадрі, насувається на нього контур вантажної машини. Заніміли в останньому чеканні всі думки і почуття. Серед скреготу металу беззвучно вибухнуло лобове скло. Машина ще раз крутнулася і, посунувшись у кювет, зупинилась.

Ще не вірячи собі, сержант відірвав від погнутого керма тремтячі від пережитого руки і спробував відчинити дверці, але пальці зустріли порожнечу. Дверці вирвало під час удару. Він вийшов, уважно прислухаючися до свого тіла. Побачив червоні вогні грузовика, що зарився в зарості акації, побачив чорну постать водія, що важко біг до нього, і, дивлячись у його бліде обличчя, засміявся:

— Живий, живий!

Розсунулися над дахами хмари, і небо відкрило голубе ядро місяця, від чого скляні скалки на капоті зблиснули зелено, а вигнута в м’якому сяйві вулиця здалася плавним трампліном у майбутнє, у життя.

Десь на цьому шляху його чекала розгадка і перемога над сьогоднішнім днем.

— Нічого… Витягнемо! — прохрипів Юрко.

Я бачив, як йому важко. Він був знизу, і майже вся вага припадала на нього.

— Може, зробимо перекур? — я відчував, як невмолимо розтискуються мої пальці. — Радянська людина має право на відпочинок! — у відчаї крикнув я.

— Нічого… Витя-а-гне-мо! — прохрипів Юрко.

По його очах я зрозумів, що ми не витягнемо.

— Тікай! — крикнули ми один одному, і ящик грюкнувся на бетонні сходи, перевернувся, обдираючи на стінах штукатурку, і заклинився між поручнями і стіною.

Припорошена вапном Юркова голова висунулася з нижнього марша:

— Нічого… — винувато мовив він.

Я прокашлявся басом оповів лункому під’їздові, хто такий Юрко, хто його батьки і куди йому слід було б податися.

— …впертий баран, — додав я.

На другому поверсі відчинилися двері, і на майданчик вийшов чоловік у картатому короткому пальті:

— Об’єкт, — пошепки мовив Юрко.

— Так, — сказав чоловік, допитливо глянувши на нас, а потім на ящик, — черговий виток спіралі. Загоряємо?

“Яка, до біса, спіраль?” — подумав я, підтвердивши:

— Мабуть, що так, — і розвів руками.

Не мовивши й слова, чоловік повернувся до своєї квартири і вийшов уже без пальта в старенькій вельветовій курточці.

— Один — ніщо, один — це нуль, — сказав він, підступаючи до ящика.

А Юрко, показуючи, що добре знає Маяковського, без затримки продекламував про “колоду” та “дім п’ятиповерховий”,

— Саме так! — повчально сказав власник вельветової куртки і, перестрибнувши через ящик, поплескав Юрка по плечу. — Давай нагору, мосьє ерудит!

Взагалі він поводився так, наче був нашим рідним дядьком. Зразок типового міщанина, спритного, винахідливого, який силкується втиснути свої мізерні знання, де слід і де не слід, — подумав я.

— Ну, що ви, незручно якось, — знову розвів я руками, мовби це було єдиним, що вмів. — Ми вже якось самі.

— Незручно на стелі спати, ковдра сповзає, — зареготав чоловік, — давай, давай!

Втрьох ми розвернули ящик і понесли до мене на третій поверх.

— Отже, верхні сусіди? — раптом засмутився наш благодійник, обтрушуючи долонями свою куртку і оглядаючи квартиру з надмірною цікавістю.

— Він ваш сусід, — сказав Юрко, засовуючи в рота подряпаного пальця.

— Так, я ваш сусід, — винувато розвів я руками, — а жінка поки що в тещі…