І знову нічого не зрозумів.

А нині, через два роки, браслет монотонно дає мені останній урок. Я вимкнув звук. Зрозуміло, що оператори також поставили підписи. Гавейн, Спарелл, Шевчук, М’боу. Всі були проти мене. Всі.

Над шлюзом заблимав напис: “Шлюз 6. Перевір скафандр. Створ відкривається без попередження”.

Тут все відкривалось без попередження. Крім того, увесь час мені натякали, що я зайвий, непотрібний, чужий. А я доводив зворотне. І безуспішно.

“Аякс” нагадував не ромашку, як мені спочатку здавалося, а радше колесо, і не лише за формою — від обіддя корпусу до центру йшли шпилі сталевих форм, на яких тримався двигун. Назовні витикались широкі пелюстки шлюзів, порушуючи геометричну гармонію архаїчної форми. Кожен крок, який я робив на станції, був кроком у колесі. Воно оберталося вперед чи назад, швидше чи повільніше, створюючи ілюзію поступу, але загалом усе лишалось на місці.

Даремно я так дисципліновано стримувався два роки. Право на індивідуальність — все одно що право на мрію. Його належить постійно відвойовувати, підсилювати якимись перемогами. Мені раніше вважалося, що статус оптимістичного дивака — це неабиякий привілей.

А виявляється, бути, як усі, для нормальної людини найважче.

Двері шлюзу номер шість відчинилися, увімкнулося освітлення перехідної камери. А далі так: я ступлю всередину, шлюз зареєструє: щось перетнуло його межі. Потім це “щось” одягне скафандр, перейде на транспортник, засне, прокинеться на карантинній станції, і через тиждень — Земля. Прийду в школу Спостерігачів, до самого Чорного Сарторіса, як його прозивають курсанти, і…

Я зупинився перед самісіньким порогом. Боковим зором бачив, як зацікавлено ворухнулись відеокамери, безцеремонно звісились зі стелі, погойдуючись, як ялинкові іграшки.

Чому я не роблю останній крок? Ось він, вихід!

Заклично замиготів зелений сигнал в глибині шлюзу.

Раптом — думка: ні, це не вихід з ситуації, що склалася. “Аякс” викидає мене, як міфічне чудовисько, — неперетравленим. Формально правила пристойності дотримано обома сторонами. Але якщо я піду, то це буде навіть не програш — капітуляція. Повна поразка!

Нехай я не знайшов інопланетян. Не дослідив професійно астероїд. Це можна пояснити, пробачити, виправдати. Але ж я нічого не зрозумів на “Аяксі”. Звісно, якби космоніти жили поруч з землянами або колоністами Венери — можна було б співставити, порівняти, виявити… А я зі своїми рефлексіями втрутився в атмосферу професійного самозречення і непомітної (для мене) погорди. Спостерігач-недоук.

Всі, я переконаний, дивляться зараз на екрани. Об’єктиви залишилися за спиною, й мого обличчя не видно. Я можу сміятись, плакати, реагувати як завгодно, а відеозапис відтворить тільки останній крок.

Що ж, іншого виходу немає. Хоч з логічної, хоч з якої точки зору, я програв, треба забиратись звідси.

Я спересердя зірвав з комбінезона особисту картку — хотів кинути позад себе в коридор станції, нехай залишається тут, клята! — зім’яв у долоні, і руку враз обпік гострий біль, я смикнувся, картка відлетіла геть. Порізався тим самим сріблястим ребром, де був запис, і досить глибоко. Халепа набула глумливої символічності.

Раптом двері шлюзу з глухим стуком зачинилися просто переді мною.

“Відійти від шлюзу 6. Завантаження і посадку закінчено” — спалахнув напис.

Я озирнувся, шукаючи свою картку. Її не було. Прикра здогадка сяйнула, освітлюючи усю безглуздість мого становища.

Коли я від болю стріпнув рукою, картка полетіла в перехідну камеру шлюзу — і у польоті перетнула невидимий промінь контрольного пристрою. Комп’ютерові байдуже, що потрапило на транспортник — людина чи сума даних про неї.

— Відійти від шлюзу шість, завантаження і посадку закінчено! — гнусавим баритоном забубонів хтось за спиною.

Я озирнувся. Так і є: вантажний робот. Тепер він погойдувався на належній висоті.

— Іду, іду, — сказав я. — Тільки не скигли.

Підтягнувся за край контейнера, видерся нагору і сів так, щоб закрити роботові гучномовець. Бракувало ще машині читати мені нотації.

— Рушай. Аллюр п’ять і три десятих хреста, — сказав я з кривою усмішкою.

Тепер мені байдуже, який у мене вираз обличчя.

На повороті я зістрибнув. Робот зник у маленькому бічному тунелі. Я помахав йому вслід рукою, дивлячись, як жевріють і тануть червоні габаритні вогники. Потім озирнувся.

І завмер.

Майданчик був порівняно невеликим, а стіни — високими. Така собі броньована склянка. Понурі сталеві стіни з різновеликими контурами герметичних дверей. Тільки денце застелене зеленим пластиком. Саме тут, під підлогою, знаходився генератор штучного тяжіння.

Та від подиву мені здалося, що він зник і я зараз безсило злечу під високу сіру стелю. Переді мною вишикувався екіпаж “Аяксу” в парадному одязі. Усі восьмеро.

Першу шеренгу очолював Клавдій Діксон у білому з золотом комбінезоні — право носити його давали лише особливі заслуги. Обличчя ховала тінь від козирка кашкета, і, можливо, тому він здавався живим втіленням самого духу Космофлоту.

Праворуч нього — Радж Сінгх. У новенькому синьому мундирі з численними відзнаками бортінженер нагадував модну туристську валізу. Подібність додавали формені галуни на вилогах і кремезна “напакованість” одягу могутніми м’язами. Свен Левський зараз мало чим від нього відрізнявся, хіба що бородою. Одна Хана Трістан прийшла у щоденному сріблястому комбінезоні, проте я завважив, що він старанно розправлений, дужче стягнутий в талії. Хмара чорного волосся довкола вродливого обличчя теж пишніша, ніж завжди.

Оператори стояли у другій шерензі, впритул, і виглядали, як сіамські близнюки. Навіть серед монолітного екіпажу вони виглядали окремим нероз’ємним цілим. Однаковий середній зріст, міцні статури, коротке волосся.

Враз усі схрестили руки на грудях — мовою жестів Космофлоту це означало вияв поваги.

— Арт дель Ур, — сказав командир Діксон несподівано дзвінко, — ти переміг себе і залишився на станції. За це тобі повага і подяка!

Вони нічого не бачили! Я непомітно сховав поранену руку за спину.

— Рідкісне явище, — усміхнувся в бороду Левський. — На “Аяксі” хвалять не за справу, а за наміри. Запам’ятайте цю хвилину, друзі!

— Мужність завжди межує з почуттям обов’язку, — стримано відповів йому Радж Сінгх. — Форма вияву тут не принципова.

— Почуття обов’язку, що керує нами, — втрутився Діксон, — це навіть не стимул. Стимулу можна зректися, а частки себе?

Я відчував, що дивляться чомусь на мене. Щось насторожувало у цьому загалом банальному ритуалі.

— Екіпаж “Аяксу” живе серед астероїдів. Вони — рештки великих загиблих планет, — мовив я. — Продукти розпаду Космосу. Хіба це не впливає на вас руйнівно? Як вам вдається вижити, та ще й розуміти довколишність, називати її своїм домом?

— Розумієш, треба націлити себе на співіснування, а не на опір, — сказав оператор М’боу. — Космос — злагоджений потік. Ніхто не пливе проти течії, якщо хоче дістатись протилежного берега.

— Цікаво, як М’боу, котрий в житті не те що річки — струмка не бачив на власні очі, уявляє собі плавбу в потоці?

— Є речі, які завдяки своїй універсальності стають символами буття, — сказав бортінженер Радж. — Для нас такий символ — вітан. Кожен, хто відчув це, залишається на “Аяксі”. Так трапилось і з тобою, Арте.

— Ви говорите про мене, наче про героя! — я недовірливо поглянув на космонітів. Хана, що сиділа навпроти, ледь помітно мені підморгнула.

— Я хочу зауважити, — додав лікар Левський, погладивши бороду, — що героїзм грунтується перш за все не на ризику, а на терпінні. І навряд чи у Системі існує місце, де терпіння було б потрібніше, ніж тут…