Крім розмов із зірками, я ночами екзаменую себе. Екзаменую, згадуючи, все, що пам’ятаю. Можливо, що колись це придасться. — (Сфінкс не уточнив, кому придасться). — І перекажіть Драконові, — різко змінив він тему розмови, — що ні про які телефонні контакти зі мною не може бути й мови. Я розмовлятиму з ним тільки у себе. Коли взагалі виявлю бажання розмовляти з ним. Можливості для візиту в нього є. Так і перекажіть: можливості в нього є, а він нехай вирішує. І скажіть іще, що на Плутоні драконів є. скільки завгодно. Земних, я акцентую, земних драконів. Отож нехай поміркує, це корисно. Передачу закінчено. Аіу ту іра хасхо, Аеліта.

Почулося знайоме попискування, і зв’язок урвався.

Едгар вийшов з будки, постояв біля бар’єра, та Юдіф не приходила. І Едгар зрозумів, що сьогодні йому з нею вже не порозмовляти. Може, це було пов’язане із закінченням робочого дня в Комбінаті побутових послуг. Може, з чимось іншим.

Едгар повернувся до рожевого будиночка з офіційною табличкою й озирнувся навкруги. Навкруги нічого не змінилося, всі були на своїх місцях. Едгар хотів був переказати Драконові останню частину монолога Марсіянського Сфінкса, та вирішив, що зробить це не сьогодні. Завтра.

Отже, усе навкруг завмерло, приготувалося, дослухалось. Застигли в повітрі фонтанові струмені, завмерли фенгери, і навіть пульсар у вигляді літери “и” припинив свої маніпуляції. Всі чекали. Напруження досягло найвищого ступеня.

Досягло апогею.

І — СТАЛОСЯ!

Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос об’явився нарешті і гримнув над брукованими вулицями, садочками, деревами й черепичними дахами.

— Украй Потрібні Речі! — ознаймував голос.

Двері будиночка відчинилися внаслідок добрячого копняка, зробленого зсередини, і на порозі з’явився Блакитний Лицар у своєму важезному лицарському обладунку, з ясно-синіми пір’їнами, з опущеним заборолом і без списа. Спис ніяк не міг вписатися в його спорядження, бо обидві месірові руки у важких рукавицях були зайняті. На правій і лівій долонях Блакитного Лицаря лежали Потрібні Речі.

— Ура! — гукнула від фонтану Чорнокоса Власниця і заплескала в долоні. — Класно!

— Що це за жарти? — спитав Фіалковий Мандрівнику часі.

Відображення кивнуло Едгарові. Кивок означав схвалення і підтримку.

Псевдовантажник дрімав собі далі. Насправді він не дрімав, а мав сеанс телепатичного зв’язку зі своїми співвітчизниками.

— Нарешті! — буркотливо мовив Двійник і поморщився. — Непотрібні Речі.

— Ну-ну! — Дракон нервово поворушив вухами. — Не слід квапитися з висновками.

Сірий Чоловік дожував оранжевого бублика, повернувся до Двійника і повчально підніс палець.

— Гай-гай, не кожному дано в майбутнє прозирнуть, — продекламував він, — пізнати сіль. Уздріти дно. Уздріти суть. Не кожному.

Двійник скривився, але промовчав. Блакитний Лицар, карбуючи крок, підійшов до Едгара і простяг до нього долоні з Потрібними Речами.

Небо геть потьмяніло, і настав чи то вечір, чи то ранок.

Едгар обережно взяв Потрібні Речі. Він узяв загального зошита на дев’яносто шість сторінок у червоній обкладинці, ГОСТ 13309-79, і білу кулькову ручку з довгим стержнем і синьою пастою без вказівки на ГОСТ.

Він розгорнув загальний зошит на першій сторінці, зняв з ручки ковпачок і написав: “Звичайна прогулянка”.

Тоді поклав ручку в зошит, згорнув його і заховав Потрібні Речі до внутрішньої кишені своєї куртки.

— Порядок, — гучно промовив Блакитний Лицар з-під заборола і рушив до свого білогривого.

— Тільки не відкладай на потім, — порадив Дракон.

— От-от! — підтримало Відображення.

А Сірий Чоловік, певна річ, не зміг угамувати свого бажання знов довести до відома тих, що зібрались у Місті Флюгерів, свої віршовані вправи.

— Ми все завжди відсуваємо на потім, — проголосив він, ставши на лаву й прибравши пози бувалого декламатора, — за себе вболіваємо й ніколи не думаєм про те, що не встигаємо. Відкину все. І сяду до стола, й мрії плекатиму… А врешті, ні. Не пишеться. Хай потім. Можна зачекати! Та завтра — напевне. Вночі, при місяці. Ні дня без слова! Або ж у понеділок… Бо ж так зручніш мені. І знову й знов кажу собі, що потім, як минеться втома. Не пізно братись за перо ніколи. Й життя втекло — історія знайома…

— Т-та-ак… Заради цього не варт було братися за перо, — пробурчав Двійник. — Треба було відкласти на потім.

— А взагалі, хай тобі щастить, земляче. — Сірий Чоловік повернувся до Едгара, пустивши повз вуха Двійникову шпильку. — Напиши щось, гідне не юнака, а мужа.

— Ага, — невдоволено втрутився Двійник. — І віддай на рецензію. Отоді знатимеш, хто ти такий є насправді і яка тобі ціна базарного дня…

— Відключись, чуваче! — обурено вигукнула Чорнокоса Власниця. — Втомив усіх.

Фіалковий отямився. Вантажник рушив до своєї тарілки.

— Ну, навіщо ви так? — лагідно зауважило Відображення, звертаючись до Двійника. — Треба вірити…

В сутінках раптом почувся дуже знайомий звук. Звук тролейбуса, що наближався.

Тролейбус виповз із-за рогу, підкотив до зупинки, примусивши Дракона посунутися, і зупинився. Заскреготали, відчиняючися, двері. Гордо буркнув мікрофон. І всі дружно замахали й закивали, прощаючись. До наступної зустрічі.

Він сидів біля вікна, застромивши руки до кишень куртки, вдивлявся в сутінки, що ховали Місто Флюгерів, і думав про те, що субота минула і попереду ще цілісінька неділя.

Повз нього пропливали вогні світлофорів, неонові літери кінотеатрів, гастрономів і промтоварних магазинів, скреготіли на зупинках дверцята, гордо буркав мікрофон, стукали компостери, заходили й виходили люди, і коли він, відповідно до правил проїзду в міському громадському транспорті, підвівся з місця, заздалегідь готуючись до виходу, над проспектом знялась у небо літаюча тарілка, а в таксі, що обігнало тролейбус, він побачив Юдіф — вона квапилась до аеропорту. На неї чекав Ермітаж.

Він вийшов, провів поглядом тролейбус, перевірив, чи на місці Потрібні Речі — і рушив додому. Чи вночі, чи вранці…

У коридорі станції владно війнуло нагрітим металом і післягрозовою свіжістю озону. Я озирнувся. По підлозі повільно плив вантажний робот. Навіть неозброєним оком було видно, що білий контейнер важить забагато — машина просіла нижче норми.

Знову перевантажили! Ніби тепер зайвий кілограм вітану щось докорінно змінить. Це не півстоліття тому, коли в Сонячній системі з’явився астероїд Аякс. Нині — дві тисячі двісті третій рік.

— Звітуйся, — сказав я роботові начальницьким тоном, — (з ким ще тут так поговориш?). Він завмер і безбарвним голосом забубонів:

— Вантажний автомат другого класу космічної станції “Аякс” транспортує вітан. Безпілотний рейс на Землю через сімнадцять хвилин дві секунди. Які будуть накази?

— Гуляй далі, — сказав я по-панібратськи. — Передаси палке комп’ютерне вітання своїм меншим братам від спостерігача.

— Уточніть завдання, — стиха загугнявив вантажник.

А, ну його в сопло. Ще, чого доброго, розпрограмується, мізкуючими над почутим.

— Звіт прийняв. Іди собі, неборако, куди йшов.

Він посунув далі вочевидь швидше, немов побоюючись, що його знову зупинять і примусять займатися складними логічними вправами. Інстинкт машинного самозахисту? А чим, власне, моя поведінка на “Аяксі” різнилась — і різниться — від його?

Я пішов далі, з удаваною безжурністю насвистуючи популярну мелодію з останньої пластикомедії Вебера і Райта. Знічев’я тернув пальцями сіру стелю. Справжня криця. Тепер так не роблять. Та й габарити — теє… Не універсальні. Навіть при моїх метр вісімдесят шість я не почувався на інших станціях так кепсько, як у цій стародавній норі. Одначе — свої переваги. Наприклад, у цьому коридорі нема відеокамер (лише перед шлюзом), а при деяких делікатних процедурах стороннє око зайве і небажане. Особливо у моєму становищі.