— Кому належить Архів? Навіщо він? — спитав я.

— Створили представники Космофлоту і з ООН, а також з інших планет. Ті, хто розуміє, що таке відповідальність.

— Таємний уряд Сонячної системи? — ущипливо запитав я.

Нгама поморщився:

— Облиш кпини. Просто контролюємо інформацію. Якщо пустити на самоплин, то не виключено, що на планетах утворяться свої уряди. Бракувало ще повторення історії… Якби не ми, то провідні організації Системи загрузли б у суперечках і привели її до загибелі. ООН, Космофлот, дозорці, космоніти ще тут… А так усі проблеми вирішуємо неформально, регулюємо потік інформації.

— Ти сказав — дозорці? — здивувався я. — Вони — також сила? Втім, я сьогодні на власні очі бачив Дай Конга…

— Атож, — сказав Нгама. — Казав йому — не квапся… Так от, вони — наймогутніша сила, вища цивілізація. Пам’ятаєш пошукову доктрину?

— Пам’ятаю, — сказав я. — “Причаєність — головна ознака поведінки вищих цивілізацій”.

— Правильно. Так от, перші дозорці керувалися інструкцією з трьох пунктів. Якщо вони зустрічали цивілізацію молодшу— передавали в опіку ООН, якщо інший світ був би розділений на ворогуючі табори (як колись Земля), щоб не внести розлад у Систему, інформацію належало передавати виключно Раді Космофлоту. Третє: при зустрічі з вищою, але агресивною цивілізацією її належало знищити, що б там не було. Отож, коли одного дня всі дозорці раптом зникли, ми гадали, що спрацював третій пункт. З того часу існує напіввійськова структура Космофлоту. А згодом дозорці знову з’явилися. Як привиди. Почала надходити інформація. Але така… — Нгама замовк.

— Де ж вона зберігається? — вигукнув я.

— Ось, — Чорний Сарторіс повільно повів рукою в бік червоних пульсуючих вогників Архіву. — Тут. Плоди контакту четвертого рівня, з ознаками трьох пунктів інструкції дозорців. В результаті створили школу спостерігачів, як більш кваліфікованих фахівців, які повинні були вистежити кого-небудь з дозорців. Проте дозорці не ликом шиті, вони швидко збагнули, що до чого, їхні візити помітно зменшилися. Ситуація зайшла в глухий кут.

— А я? Чому відомості про моє минуле теж в Архіві? Що в них надзвичайного?

— Пам’ятаєш записи твого батька в бортовому журналі відносно переміщення в часі?

— Суб’єктивно і невиразно.

— Так от, у вчених, які про тебе й не чули, є інша думка. Розв’язання проблеми переміщення в часі лежить саме в суб’єктивному, що є якісно новим рівнем самосвідомості.

Приміром, дозорці зацікавлені у мандрівках у часі не менше, ніж Космофлот чи ООН. Кожен із них вважає, що має виключне право корегувати минуле. Звісно, задля блага людства.

— Але чому за рахунок мене?

— Арте, не вважай себе невинною жертвою, за якою полюють три хижаки. Поглянь під іншим кутом: ти — єдина сила, яка утримує від остаточного розриву нас і дозорців. ООН вже й так дивиться на Космофлот з недовірою, підозрюючи біс знає у чому…

— Що ж буде далі?

— Я хотів би, щоб ти залишився на Землі. Іспит, складений на відмінно, дає для цього офіційні підстави. Проте ООН зацікавлений, щоб ти був на “Аяксі”. А дозорці… Вони провокуватимуть тебе, примушуватимуть ставити психіку на грань можливого, щоб у тебе прорізалось володіння часом.

— Виходить, передовсім я потрібен Системі саме на “Аяксі”?

Мудре африканське обличчя Чорного Сарторіса лишалося непроникним. Він сказав:

— Вирішуй. Я лише окреслив ситуацію. Можливо, дещо однобічно. І не так, як тобі хотілося б, але це споконвічна особливість дипломатії, яка без конфіденційності не обходиться. Тобі судилося стати послом доброї волі, з винятковими повноваженнями. Ми ж усунули з нашого світу всі об’єктивні підстави для розбрату. І от приходиш ти, людина з минулого…

— Давайте вийдемо звідси, — урвав я Чорного Сарторіса.

Сарторіс Нгама трохи посторонився і пропустив мене вперед.

— Сподіваюсь, ти розумієш, Арте, розмова повинна залишитися між нами.

— Звичайно, — зловтішно погодився, я, скосивши очі на дисплей комп’ютера. Постривайте, ви усі, хто так підло обдурив мене “в ім’я вищих інтересів”… Чуєш, Улафе? Тепер ти будеш потрібен мені, як ніхто інший. Не блискавками своїми і не електробусами, а знанням почутого. Як свідок.

Ми вийшли з зали, двері Архіву тихо зачинилися. Ззовні це знову була звичайна цегляна стіна льоху. У стінах вузенького коридору легенько клацали запобіжники охоронних пристроїв: браслет Нгами стеріг нас.

— Чому не питаєш, що було далі у мемо-записі? — не втримався від мовчанки Чорний Сарторіс.

— Гадаю, ви все й так розповіли, старший. Я звик вірити на слово, — з притиском відповів я.

Нгама скептично посміхнувся. Ми увійшли до ліфта, і кабіна стрімко рушила вгору.

— У твого батька, Адама Манна, Ліліт Соммерс була другою дружиною. Від першого шлюбу з Аннет Трістан у нього дітей не було, і це стало приводом для розлучення. Тоді вона виїхала в Африку і вийшла заміж за лікаря місцевої авіакомпанії. Чінуа Нгаму. Але завжди пам’ятала Адама Манна.

— Це що, також в таємних записах Архіву? — не втримався я.

— Ні, — зітхнув Чорний Сарторіс. — Це з родинних легенд. Між іншим, Манн теж зберіг любов до Аннет на все життя, але бажання чи потреба мати нащадків переважила.

Ліфт виніс нас у вестибюль, з якого почалась мандрівка до Архіву. Ми проходили вузькими коридорами, але я нічого не помічав навкруги. Аннет Трістан… У моїй уяві зринув той погляд, що так зворушив мене у першу мить зустрічі, погляд Хани Трістан, заступника командира “Аяксу” по зв’язку, — тепер я знав чому!..

— У вас ще багато новин, старший? — спитав я Нгаму тремтячим голосом.

Ми вийшли з будинку на ґанок, біля якого вже стояв електробус.

— У мене — все, — велично сказав Чорний Сарторіс. Він знову був недосяжним директором школи спостерігачів, членом ради Космофлоту. — А за інших не ручаюся. Я чекатиму тебе тут увечері, з друзями. Поговоримо відверто.

— Пізно, — різко відповів я. — Годі з мене хованок. Прощавайте, старший!

— Стривай! — вигукнув Нгама, але я вже з розгону вскочив у відчинені двері-трап електробуса, не торкнувшись сходинок. Від люті прибавилось сили. Улаф миттю зачинив двері і рвонув геть, аж мені на хвилину потьмарилось в очах.

— Поїхали в космопорт Конакрі, — владно сказав я. — Ти чув? Я виступлю в ООН. Це моє право. Ні, ти тільки подумай, увесь цей час я був піддослідним! Годі!

— Римське право вивчав? — спитав, як мені здалося, ні сіло ні впало, Улаф.

— Звісно, — відповів я нерозуміюче.

— Там пишеться: “Нехай буде вислухана й інша сторона”, — урочисто процитував дель Корн.

— Вже вислухав, — буркнув я. — І ти теж. Вуха в’януть. Годі. Засвідчиш в ООН те, що я скажу? Ти ж маєш громадянські права?

— Звичайно, маю. Але не засвідчу. Принаймні зараз. Спокійно! Не гарячкуй, не репетуй, що я зрадник, і не трощи апаратуру — марна справа. Зараз ти прагнеш помсти, але не розумієш глибинної суті того, що винні не окремі люди, а обставини, які існували задовго до твоєї появи на світ. Те, що ти, ймовірно, можеш пересуватися в часі, лише прискорило хід подій. Ти зобов’язаний запобігти кризі Сонячної, і це буде достойна твоя помста. Усі, хто оберігав таємницю твого народження, робили це зі страху перед минулим, кошмар якого з такими труднощами вдалось розвіяти, здавалося, назавжди.

— Я для них — втілення минулого?

— Навіть більше. У твоїх руках майбутнє. Можеш прийняти чиюсь сторону, розділити світ і вже тим повернути час. У кожної доби буває своє середньовіччя. А можеш повернутися в минуле і змінити сьогодення до невпізнанності.

Я поглянув у вікно: ми мчали в глиб Африканського континенту:

— Що ти задумав, Улафе? Куди ми їдемо?

— До Рути, — відповів спокійно дель Кори. — У Бамако. В музей історії Африки. “Нехай буде вислухана й інша сторона”.