Та ось якийсь талановитий вірусолог висловив припущення, що таким чином почалося вторгнення інопланетян на Землю. Чужа цивілізація вводила своїх посланців у вигляді радіоінформації безпосередньо в пам’ять людини, в людські особистості, на зразок того, як вірус, що не містить в собі ніяких механізмів, розмноження, вводить в клітину свою спадкову інформацію у вигляді нуклеїнової кислоти, а потім клітина, ніби збожеволівши, починає відтворювати вже не себе, а вірус у тисячах і мільйонах копій,

“Але ж то було фантастичне оповідання, — подумав штурман. — А чи можуть насправді посланці чужої цивілізації існувати як ця пісня — у вигляді звукових хвиль?” І відповів собі: “А чом би й ні? Хіба звукові чи радіохвилі несуть мало інформації, хіба не здатні утворювати стійкі сполучення? Ось чуже життя увійшло у мене у вигляді пісні. Увійшло — проникло в мою свідомість, стало частиною моєї особистості. Надалі йому лишається підкорити собі усю мою особистість, нав’язати свою мету. І я почну перероджуватися, ставати знаряддям його волі…”

Страх ріс у ньому. Здавалося, ніби він і справді вже зовсім не той, як раніше. А чужий голос і чужа пісня звучали в його свідомості, і він уже зумів розібрати слова:

І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх,

І щастя і горе — усе каяття,

Із пекла чи з неба ще прийде до тебе

Ця пісня й спокута — чуже життя…

“Про яку спокуту йдеться?” — Він не міг зрозуміти зміст пісні, і від цього йому ставало ще тоскніше. “Чекай-но, братку, але якщо чужа воля вже підкорила мене, то я не повинен розуміти цього…”

Ця думка принесла деяку полегкість. Можливо, він навіяв собі цей острах, ці болісні сумніви? А голос і пісня мають реальне джерело і нічим йому не загрожують? Треба лише спокійно в усьому розібратися.

Штурман вирішив обійти й оглянути всі найближчі каюти й салони.

Незнайомця він запримітив одразу ж, щойно минув тамбур. Той сидів у кают-компанії — так називали члени екіпажу салон для відпочинку — невимушено витягнувши ноги й відкинувшись на бильце крісла.

Спочатку штурман подумав, що це дзеркальне відображення від пластика. Але чиє ж? На Жака й Миколу не схоже. Арнольд повніший… Незнайомець повернув голову, і штурман ще раз пересвідчився, що він не з їхнього екіпажу. Почулося пищання зумера. Він подивився на цифри, що миготіли на головному табло, звірив їх з показаннями контрольного комп’ютера. Коли обернувся, незнайомець трохи змінив позу, нахилившись вправо. Штурман думав: “Яким же чином він зумів проникнути через чотири шари обшивки корабля, адже якщо припустити, що він стартував разом із нами від самісінької Землі і десь переховувався, то вже давно повинен був виявити себе… Нуль-транспортування? Але чому ж капітан не сповістив нас про це? Чому усе трапилося на зворотному шляху, близько Землі? Якщо б в Управлінні після нашого старту схаменулися, що в екіпажі немає якогось конче потрібного спеціаліста і вирішили ризикнути, закинути його до нас через нуль-транспортування, то зробили б це на початку польоту. А зараз, коли ми повертаємося, кому це потрібно? Кого вони можуть до нас закинути? Лоцмана? Але ж до Землі, зважаючи на нашу крейсерську швидкість, майже двісті годин льоту…”

І тут штурманові сяйнуло. Як же це він одразу не подумав? Авжеж, не хто інший, як начальник карантинної служби Сатюков із своєю завбачливістю і підозрілістю винайшов цей хід. “Ех, була б така техніка у наших предків, скрутно довелося б усіляким хитрунам, ділкам або, наприклад, злодюжкам, про яких я читав у детективних романах минулого. Тільки-но наважилися б вкрасти якийсь контейнер з цінним вантажем, а в нього вже закинув карний розшук свого інспектора. Або ж захопив терорист автомобіль чи літак і вже вирішив, що його ніхто не наздожене, а за спиною враз матеріалізується з атомів простору всюдисуший інспектор з наручниками… Так. саме такої техніки не вистачало нашим предкам для успішного встановлення порядку!”

Штурман неквапом пройшов до кают-компанії, прозорі двері нечутно розчинилися, і, остаточно переконавшись, що відблиски і віддзеркалення тут ні до чого, штурман підійшов до незнайомця, сів поряд у крісло. Незнайомець підвів голову. Очі дивилися приязно, навіть радісно.

Штурман також вдав, що радіє, ніби зустрів довгожданого гостя, і, намагаючися, щоб у голосі не вчувалась іронія, мовив:

— Здрастуйте, інспекторе, давно на вас чекаємо. Поважаємо карантинну службу.

Незнайомець відсахнувся, здивовано звів свої рідкі вигорілі брови, і штурман помітив, який втомлений, навіть хворобливий він має вигляд. Глибокий рубець розсікав його щоку і тягнувся до самої шиї. Він важко дихав, і, коли нарешті розкрив сухі пошерхлі губи, слово впало, як камінь:

— Помилилися…

Незнайомець ледь посміхнувся, і штурману здалося, що він його колись уже зустрічав…

Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився…”

Пробую підвестися, щоб вивільнити затерплу руку, Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувалися, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?

Ліву ногу проймає різкий біль — значить, вона ще жива, а от права стерпла і, можливо, перетворилася на непотрібний додаток, наче сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає отерплість, що починається від правої ноги. Вона вже охопила обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б зараз допомогти, лишилося в кораблі. Он він височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.

Як же мені вдалося вибратись із нього?

Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.

Більше нічого не чув. Певне, знепритомнів, і ось лише хвиля-друга, як опам’ятався. Але як же мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і дістався до шлюзової камери?

Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля — і череп лусне.

Однак переді мною — “Омега”. Безпомічна, як і я. Отже, мені не просто здається — аварія таки сталася!

…В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини…

Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Як сказав би Борис, інших у мене вже не буде. Але й тоді — пам’ятаю чітко — встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера — Гліба. І подумати тільки, що цьому я зобов’язаний якомусь фантастичному оповіданню, загадковому збігу в ньому назви нашого корабля, мого прізвища. Саме про оцей збіг тривожно і з фанатичною впертістю твердив незнайомий космонавт перед нашим стартом, а я відповідав йому, що в тисячах оповідань, які опубліковано в різних збірках, за законом рулетки могли трапитися й не такі ще збіги. Я намагався переконати його й себе, що нічого дивного в таких збігах немає. Треба ставитися до них з деякою долею скептицизму, інакше нам пе вибратися з лабіринту страхів, забобонів, прихованих схильностей, нездійснених бажань — усього того, що таїться у підкірці й намагається звідти керувати нашою поведінкою…