Сигом Фер наштовхнувся на неї під час чергового патрульного обльоту сонячної системи. Туманність була дуже дивна — вона рухалася по короткій прямій, швидко міняючи форму. Фер увімкнув локатори, але промені відбилися від туманності, не проникнувши в неї.

Статут патрулів точно вказував, що треба робити за таких обставин, і Фер, визначивши потрібну цятку в просторі, швидко метнувся до неї, щоб перетнути шлях туманності. Але туманність повелася так, ніби мала розум. Вона блискавично подолала величезну відстань і підійшла до заповітної цятки раніше за Фера.

“Може, вона й думає, але психохвилі гасить енергетична оболонка, і через те я не можу їх спіймати. Так було в сузір’ї Андромеди, де я вперше істотно змінив свій організм, — подумав Фер. — Поки що ясно тільки одне: треба перетнути їй шлях до сонячної системи”.

Сигом розумів, що це небезпечно — туманність уже продемонструвала свою силу. В пам’яті Фера виникло обличчя першого вчителя — людини, що рано вмерла від хвороби, — бліде лице з синіми кругами втоми під очима. Він був математик і музикант, працював, поки не відмовила свідомість. Його розуміння чисел і звуків, його пам’ять, ставлення до світу, любов, смуток, ненависть — усе, що становило особистість, лишилося в сигомі. Вчитель зумів оддати йому навіть більше — свою довіру. В останні хвилини, коли свідомість його згасала, він підключився до мозку сигома, щоб той — безсмертний — знав, що таке біль і смерть і щоб його вибір був завжди вільний.

Нараз у мозку Фера з’явилася стороння думка, почулося здивоване: “І я думаю про людину…” Вона продувала так виразно, наче хтось думав чи говорив поряд. Звідки з’явилася ця думка, це радісне здивування?

Фер усе ще продовжував марні маневри, бачачи, як туманність перетинає його шлях до відступу. Вона діяла так, ніби у неї була та сама мета, що й у нього. Вони були вже — досить близько одне від одного, їх відділяли тільки сотні кілометрів, і Фер здивовано відчув, що від загадкового об’єкта іде хвиля дружелюбності. Тієї ж миті він почув запитання, яке задавала людина:

“Зустрічний, скажи мені про мету свого існування”.

Він відповів, відчуваючи, як радісно співає в його мозку:

“Пізнати і зробити щасливішим”.

Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів:

“Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!”

Енцефальєр виявився порожнім. Стінки відсвічували червоним, синім та зеленим, віддзеркалюючи різнокольорові дроти. На дні, в далекому кутку, залишалося кілька крапельок слизу. Кран дюара був закручений, навколо нього імлилася фіолетова хмаринка.

Олександр Миколайович переконував себе, що це не сон, до енцефальєр насправді порожній. Переконував доти, доки з’явилося неприємне відчуття: здалося, ніби за спиною хтось стоїть.

За вікном поволі пливли хмаринки. Низько над дахами будинків кружляли птахи, їхні пронизливі крики було чутно через напіввідчинені фрамуги. Крякнула ґава голосно й радісно, начебто над самим вухом.

Він різко озирнувся. Нікого…

І все-таки залишалося відчуття, мовби чийсь важкий погляд втупився в потилицю.

Олександр Миколайович примусив себе оглянути лабораторію. Він зазирнув у шафи і за шафи, у вольєри…

Зрештою він зрозумів, що поводиться нерозумно, і повернувся до енцефальєра. Тут іще раз упевнився, що йому нема чого побоюватися за свій глузд: енцефальєр був порожній. Цього не могло бути — але це таки було.

Усвідомлюючи безглуздя того, що сталося, вчений почав розмірковувати, хто б міг проникнути в лабораторію. Спочатку перед його поглядом, наче перед екраном рентгенівського апарата, пройшли ті його співробітники, про яких він знав усе або майже все. Тут були його друзі, потенційні суперники — претенденти на посади вищі, затяті суперечники і вкрадливі угодовці. Потім він став перебирати й інших людей — їхні образи були більш розпливчасті, вони виглядали на екрані його пам’яті контурними, з безліччю розмитих обрисів, із білими й сірими плямами.

По кожному такому перегляді залишалися запитання. їх нагромадилося вже досить багато. Належало розподілити їх за важливістю, за першочерговістю, перш ніж повідомлювати про випадок і втягувати у розслідування інших людей.

Олександр Миколайович роздратовано думав про наступні вибори в академії. Треба ж отакому статися напередодні! Тепер його противники не забаряться скористатися з цього. Міркуючи, пригадуючи, Олександр Миколайович за інерцією й далі оглядав лабораторію. Його погляд неуважно торкнувся сплетіння проводів, ковзнув далі, потім неквапно повернувся до попереднього місця і мовби прикипів до нього.

Олександр Миколайович знав, що ані він, ні хтось інший із працівників не міг би так з’єднати проводи, підключивши центрифуги до термостатів, термостати до мікротомів. Здавалося, їх з’єднали цілком випадково, аби тільки переплутати. Наче в лабораторію вдерлися бешкетники, або лабораторні роботи збожеволіли…

Вчений зупинив думку на півдорозі, згадавши, що один з роботів — його всі називали Льодиком — мав перебувати в ніші, праворуч од енцефальєра. Він заглянув у нішу. Робота на місці не було.

Припущення, що Льодик чи його співбрати могли взяти ЦЕ з енцефальєра, видавалося нісенітним. Одначе належало перевірити і таке припущення.

Олександр Миколайович дістав із сейфа інструкції користування лабораторними роботами ЧІС-8 та ЧІС-9. За кілька хвилин із полегкістю закрив їх: жоден відомий ученим розлад кристалічного мозку роботів не призвів би до такої патології. Природно припустити: Льодика повела з собою людина, яка взяла з енцефальєра те, що там було.

“Коли Зоя взнає про те, що трапилося в лабораторії, певно, знову скаже: “Не картайся, любий, бережи здоров’я”, Чи здогадується вона, як боляче інколи вражають мене її слова. Адже при такій різниці у віці, як у нас, мені, дійсно, треба дуже слідкувати за своїм здоров’ям. Нічого іншого не залишається… Зоя… І вибори в академії… Чому я об’єдную одне з другим? Чи не тому, що вони мене однаково хвилюють? Однаково?..”

Олександр Миколайович зазирнув у комірчину, де мав перебувати Льодиків близнюк — робот Чіф. І його не було.

“Значить, невідомий захопив обох роботів, — думав учений. — Навіщо?” Обидва роботи здатні винести весь енцефальєр. У такому разі його вміст не потерпів би. Це був, либонь, найрозумніший варіант викрадення, проте злочинець ним не скористався. Енцефальер зостався на місці, а його вмісту і двох роботів не стало.

“І, нарешті, оце незвичайне переплетіння проводів. Небувале, абсурдне, безглузде”. Йому здалося, що він ухопився за слизький кінець каната, який кудись повинен привести. “Саме так — “безглузде”: тобто без глузду. Без якого глузду? Чому це мене так цікавить? Чи не все одно без якого? Та обминути це питання, викреслити його з пам’яті, забути не можу. Невже воно таке важливе? Без якого глузду? Відомо без якого — без звичайного. Звичайного — значить такого, як у мене, у Михайла Дмитровича, у Вікентія…. А у роботів лише аналог людського глузду, людського розуму, його функцій. Закони психоробіки орієнтовані саме на істотну відмінність розуму робота від розуму людини…” Він іще раз розгорнув інструкцію. “Чи могли Льодик та Чіф неправильно витлумачити якесь розпорядження людей?”

Олександр Миколайович узяв із сейфа магнітну стрічку-пам’ятку, вклав її у магнітофон. Усі команди роботам належало записувати на неї. М’яко клацнув тумблер. По-зміїному зашипіла стрічка, потім залунали чіткі команди, вимовлені різними голосами: “Приготувати на дев’яту нуль-нуль для досліду чотирьох мавп із вольєра номер три”; “Закінчити ремонт холодильної камери”; “Приготуватися за шостою програмою до синтезу білка”. Він зупинив стрічку. Ще раз прослухав останню команду. Підготовка за шостою програмою передбачала ввімкнення центрифуг, газових хроматографів, шаф Бейлі та іншої апаратури. Мусило пролунати закінчення команди: “Рештки синтезованого матеріалу прибрати в шафу її опечатати”. Однак цієї фрази не було. Невже могли забути обов’язкову умову при синтезі білка: всі рештки його після досліду належало прибирати у спеціальні шафи-термостати і по тому кожну шафу опечатувати.