— То ходімо в лабораторію.

Кустович не лише розповідав, але й показував зразки синтезованих білків, пояснюючи етапи їхнього синтезу.

— Ось тут і вибрали б зразки для ваших замінників, — мимохіть сказав він і одразу ж густо побуряковів.

— Вони надто близькі до природних, — заперечив Юрій, не помічаючи його збентеженості.

— Так це ж добре.

— Не зовсім. Тканина має водночас служити стимулятором і самого органа, і систем, що з ним взаємодіють.

— Я погано вас розумію, — признався Кустович. — Але ви б могли замовити білок із заданими якостями. Ми виконуємо роботу на замовлення. Переставляємо амінокислоти, мов кубики. Змінюємо їхній склад…

І все-таки ви виробляєте штучні тканини на природній основі. Навіть коли хочете зробити їх кращими, ніж природні.

Кустович здивувався:

— А як же інакше?

— У такому разі зміни будуть незначними і неістотними. Спробуйте збудувати будиночки з піску або електромобілі з глини. Удосконалюйте їх скільки завгодно, як завгодно, змінюйте конструкцію — це будуть іграшки. Ви доможетесь успіху тільки тоді, коли зміните саму основу, самий матеріал.

— Ми робимо те, що можливе, — відказав Кустович і зразу зробився схожим на хлопчака-переростка. — Та коли ви хочете попрацювати за своїми рецептами, будь ласка. А я подивлюся, що у вас вийде.

Йому хотілося стати “руки в боки” і притупнути ногою.

Юрій увімкнув установку для радіоактивного аналізу та рефрактометр. Припав до окуляра, покрутив ручку настройки. Знизу, з голубого туману, випливли колонки цифр. Його задовольнили результати дослідження. Підняв кінець шланга, що зміївся від ректифікаційної колонки, і опустив його в порожню банку, знявши з неї металеву фольгу. Срібляста, ніби ртуть, в’язка рідина повільно наповнювала судину. Юрій присунув до себе іншу банку з наготовленим завчасу рожевувато-білим розчином і занурив у нього руку. Трохи скривився од болю, та швидко опанував себе. Другою рукою надів на голову шолом, густо заплетений проводами.

За кілька хвилин він уже спокійно дивився, як танули в розчині фаланги пальців, як з’являлися і лопалися бульбашки повітря. Коли від пальців залишилися самі кістки, він вийняв руку, промив її і, не скидаючи шолома, пішов до кабіни синтезатора. Декількома обертами верньєрів задав синтезатору модуляцію. Здоровою рукою взяв банку із сріблястою рідиною і вилив її в одне з відділень синтезатора. Лише після того він увімкнув ванну синтезатора і перевірив по спалахах індикаторів її роботу. Бережно занурив кісточки пальців у рідину. Вони негайно вкрилися набрякаючою плівкою. Плівка потовщувалася, по краях її утворювалася бахрома. Юрій заворожено стежив, як випинаються у вируючому розчині нитки бахроми, відокремлюються, мечуться, наче живі істоти, від стінки до стінки…

Коли він витягнув руку, пальці на ній були такі ж, як і раніше, хіба що шкіра на них ледь-ледь виблискувала сріблясто-голубим. Юрій простягнув другу руку до зовнішньої стінки синтезатора, намацав спочатку панель, далі — верньєри, вимкнув синтезатор.

Він довго шукав у шафах, перш ніж знайшов спиртівку. Запалив її і встромив щойно синтезовані пальці у вогонь. Полум’я відхилилося. В тій же шафі він знайшов товсту металеву підставку. Поставивши її на підлогу, з силою натиснув на неї пальцями руки. Пальці пройшли підставку наскрізь і навіть трохи заглибилися у підлогу.

— Ось так! — сказав Юрій і заспівав: — Ось так, ось так, ось так…

Старанно розкладаючи на підлозі кінці проводів і шлангів, він почав готувати ванну синтезатора.

На екрані сторожового пульта, на поділці, що означала сьомий квадрат космодрому, замиготів синій вогник індикатора. Черговий незлобиво вилаявся на адресу юних шибеників, яким не сидиться вдома. Він не сумнівався, що це знову колобродять “зайці” — хлопчаки й дівчатка. їм, бачте, хочеться космічних подвигів, і вони не знати якими шляхами пробираються через два кордони.

Черговий викликав по селектору охорону сьомого квадрата і наказав виявити “зайців”, нам’яти їм за давнім звичаєм вуха і відпровадити в школу з усіма почестями. Одначе через півгодини начальник охорони квадрата доповів черговому, що “зайців” не виявлено, і несміливо запитав, чи не могла статися помилка.

— А що — подейкують, ніби в мене з очима негаразд? — вкрадливо поцікавився черговий.

— Та що ви, нічого такого нема, — почав виправдовуватись начальник охорони.

Не слухаючи його, черговий вів далі:

— А якби й так, то вам належить знати, що ЦСЕ — центральний спостережний екран — ніколи не помиляється.

— Так я ж зовсім не в тому плані, — жалібно сказав начальник охорони. — Ви ж могли й пожартувати…

— Що-о-о?! — ревнув черговий розсердженим биком. — Та за такі жарти…

Начальник охорони хутенько відключився від селектора.

Пройшло не менше сорока хвилин, доки він наважився повторно доповісти, що нікого із сторонніх у квадраті не виявлено.

— Примусьте своїх підлеглих тричі прочесати квадрат! Нехай попрацюють всі водночас! — бушував черговий. — Ми ще подивимось, у кого очі на місці!

— Я так і зробив. Два відділення тричі прочесали квадрат, — пролунав рапорт.

— Зараз я особисто прибуду до вас, — пообіцяв черговий голосом, який не віщував нічого хорошого.

Він прибув на “газику” за кілька хвилин. Глянувши на електронні “шукачі” в руках солдатів охорони, зневажливо примружився і махнув рукою:

— Це не допоможе. “Зайці” тепер хвостаті, сліди замітають. Екрануються металом, “шукачі” не розрізняють їх.

— У такому разі і ваш ЦСЕ не побачив би їх, — наважився нагадати начальник охорони.

— А ви таки маєте рацію, — дещо здивовано і заохотливо мовив черговий.

— Нагадую вам також, — осмілів начальник охорони, — що в обох попередніх випадках “зайцями” були хлопці із школи юних космонавтів. І проникали вони через сусідній квадрат. Так їм зручніше.

І знову ви маєте рацію, — подобрішав черговий. Він навіть облишив начальницький тон і почав думати вголос:

— Невже пустує хтось із школи юних космонавтів? Випробовують свої сили і наш терпець?

Начальник охорони вирішив, що йому слід сказати щось для пристойності. Та потрібних слів не знайшлось, і він бовкнув перше-ліпше, що спало на думку:

— Як знайдемо, так і взнаємо.

Він одразу ж пожалкував цих слів, бо черговий негайно перемінив тон з дружнього на поблажливий:

— А поспішати не треба, дружечку. Поспішливість, казали стародавні одесити, потрібна лише при ловінні бліх. Їм вторували стародавні римляни: “Festima lente”.[3]

Начальник охорони, котрий латині не знав, промовив щось малозрозуміле, але весь його вигляд красномовно свідчив, що він повністю згоден з начальником.

— А в даному разі, — правив своєї черговий, — якщо мій висновок правильний і “заєць” хоче політати самостійно, то з цього виходить… — Він допитливо подивився на начальника охорони, одначе той старанно удавав, ніби не розуміє начальникового погляду, і черговому довелося запитати: — Як ви гадаєте?

Той зацьковано покрутив головою, мов кінь, котрий хоче скинути хомут. Черговий змилостивився і повчально мовив:

— Гаразд, слухайте і запам’ятовуйте. Шукати його треба лише в тих кораблях, які заправлено пальним. А таких-бо зовсім небагато.

Обличчя начальника охорони відбивало зрозуміння і захоплення.

— Такий корабель зараз у нас лише один — “Стрімкий”.

Вони перезирнулися і, не змовляючись, щодуху помчали до корабля. Його гострий ніс, націлений у небо, було видно здалеку. Од нього відокремилась і полетіла вгору кільцеподібна хмаринка. За нею друга, третя…

— Він готується до старту! — вигукнув черговий, рвонув мікропередавач з грудей, увімкнув його і скомандував:

— Старт “Стрімкому” заборонено! Опустити площадку, зачинити люк! Усім стежити за кораблем!

Ніс “Стрімкого” почав опускатися, його затулили інші кораблі. Це означало, що команда чергового була виконана — диспетчер опустив стартову площадку разом із кораблем на нижній ярус космодрому,