Ваура уявляла собі, як Червоний птах спускається до них і накриває їх обох своїми могутніми крильми. Щодня чекала вона прильоту Червоного птаха Вау, та його не було: не траплялося старому потрібне дерево, що годилося б для високого призначення. І тоді Нігу знайшов молоденьке деревце, на заході сонця полив його водою й почав шепотіти заклинання.
Дивні слова злітали з його вуст. Від ритмічних вигуків дівчинці хотілося піти в шалений танок, руки й ноги її ледь помітно здригалися, але тіло ураз поважчало, знерухоміло і було немов прикуте до землі.
— О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні. Сила людини — в її крові. Сила дерева — у воді. Я дав тобі воду! Разом із нею ввіллється в тебе сила моя. Станеш ти мною, як я — тобою. Глибоко в землю увійде коріння. Високо в небо здійметься крона. Дай же притулок Червоному птаху! Хай захистить він нещасних сиріт! О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні!
Заклинання несподівано урвалося на високій ноті, а Нігу завмер — неначе вріс у землю. Ваура чекала, що от-от потягнуться до неба віти, заворушаться, ніби зміюччя, корені, і цікавість змагалася в її душі зі страхом. Проте дівчинка так і не побачила дива і, ображена цим, заснула. Зате вранці… Ох, як вона шкодувала, що проспала найголовніше! Дерево збільшилось у кілька разів, а знесилений Нігу, який сидів під ним, втомлено схилився на товстий виступ кореня. Зморшки на його обличчі поглибшали, очі позападали, та лице було спокійне і вдоволене…
І Червоний птах Вау прилетів до священного дерева, і сів на його могутні віти, і Нігу склав до підніжжя улюблені ласощі пташині, що знайшов у лісі, і довго шепотів незрозумілі Ваурі молитви. Вона була ще така мала, що не осягнула сповна значення слова “помста”.
* * *
— Ти порушила волю богів Пралісу, Вауро! Ти не зробила того, що я наказав тобі зробити!
— Я не відступила від твого наказу. Сьогодні рід холо зменшився ще на одну людину.
— Але не на ту, про яку я вів мову! Запам’ятай, дівчино, ти вже не належиш собі. Сама ти — менша, аніж піщинка на березі ріки, та тобі судилося мати велику владу над життям і смертю інших. Ти стала знаряддям священної помсти. То що ж скоїлося з тобою, дівчино з роду вау? Поглянь мені в очі! Невже пожаліла ти одного з цих нікчемних холо? Невже забула, що вони вбили твоїх братів та сестер, батька й матір? Знищили вогнем усіх вау? Техо — онук того, хто велів спопелити наш рід! Чим же він зворушив твоє серце? Чи не тим, що із себе гарний, що всі дівчата роду холо задивляються на нього? Відповідай, Вауро!
— Я навіть не знаю, вродливий Техо чи потворний. Я не бачила його обличчя, як ніколи не бачила облич тих, інших, на кого падав вирок. Погляд змії не піднімається вище ніг…
— Що ж тоді змусило тебе помилувати його?
— Техо… він сьогодні сказав…
— Якими ж брехливими словами обплутав він твій розум?
— Він сказав, що радо прийняв би смерть, коли б знав, що вона буде останньою… що більше ніхто з роду холо не загине…
— Ти виявилася слабкою, як і кожна жінка, Вауро. Я хотів зробити тебе непохитною, мов скеля, і невблаганною, мов камінь, котрий летить із гори. Ти мусила впасти на ворогів і знищити їх, наче цей камінь, а ти дозволила жалю й сумніву увійти в своє серце. Ти забула, що пролита кров волає про кров, а смерть прикликає смерть. Техо повинен умерти. Це станеться завтра.
— Завтра? Уже завтра? Ти не даси мені ані дня спочинку?
— Коли ти навчилася хитрувати? Ні, Вауро, я нічого не відкладатиму. Якщо й завтра ти не виконаєш мою волю, я назавжди залишу тебе в зміїній шкірі. Але ти не станеш змією до кінця, і душа твоя — душа людини — знемагатиме в цьому полоні…
— Яв полоні давно вже, Нігу. Мене нема, є лише Справедлива змія Холо. Я вірила тобі, я гадала, що іншого шляху не існує… Ті, хто нанав тоді на вау, мертві, то чому ж помста триває?
— Прокляті вони, діти їхні, онуки і правнуки! Холо не змили ще з себе невинну кров. Хай же знають, що навіть священна змія відвернулася від них після такого злочинства. Як і ми, вони мусять зникнути з лиця землі, не лишивши по собі нащадків. Це і буде вища справедливість.
— Вау ніколи не поклонялися змії. Вау шанували Червоного птаха. Чому не дозволяєш ти мені звернутись до нього? Я хочу в нього спитати…
— Я помилився в тобі, Вауро. Гадав, ти заміниш мене, коли я відійду в країну предків, і завершиш священну справу помсти. Мої сили вичерпуються. А ти — та виявилася зрадливою дочкою свого роду, і кара не помине тебе. Завтра, із першим сонячним променем, ти обернешся на змію Холо і поповзеш у селище. Тех© мав вмерти. А потім…
— Я не хочу! Я не зроблю цього!
— Буде так, як я кажу, Вауро.
* * *
“Я не хочу… не можу…”
Ваура лежала серед товстого коріння дерева Червоного птаха, і зорі дивилися на неї крізь просвіти в листі. Спершу хотіла сховатись у лісі, але потім вирішила, що все це марно: якщо Нігу схоче, то знайде її й під землею. А тут вона могла сподіватися прильоту Червоного птаха. Може, він захистить її? Може, дасть Нігу зрозуміти, що час уже спинитися?..
…Ваура прокинулась посеред ночі від того, що хтось торкнувся її. Було дуже темно, але з голосу вона впізнала Нігу. Він ледь чутно дотикався до її голови, рук, живота… Ваура почула його шепотіння й нібито розрізнила знайомі вже їй слова: “Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні!..” А може, то їй дише вчулося? Дивна млість розлилася по тілу, воно стало важким і гарячим. Дівчина боялася поворухнутися. Нігу, певно, помітив, що вона не спить, прибрав руки і стиха запитав:
— Тобі наснилося щось лихе, Вауро?
— Я знову бачила пожежу, — вона не розуміла сама, навіщо сказала Нігу неправду. Нараз страх оволодів нею: уперше чужа воля заполонила її, як вода заповнює глек. Невже Нігу примусив і її, як дерево, зростати швидше? Він-бо не раз казав, що не хоче померти, не виконавши свого призначення. А для того, щоб увійти в тіло Справедливої змії Холо, потрібна тільки жінка. Може, через те Ваура майже не пам’ятала своїх дитячих літ і все для неї вмішалося в шаленому вирі з тієї вогненної ночі?..
Коли уперше невідома сила жбурнула її на землю, вона немов оглухла й осліпла, незнаний нею раніше пронизливий холод увійшов у її тіло, звичні кольори поблякли, та натомість вона одержала інший вір, що давав їй змогу вловлювати чуже тепло, і вона побачила себе очима змії, а змію — своїми очима. А далі — далі чужа воля повела її в селище холо. Змія — і вона разом із лею — неухильно рухалась уперед, а потім обвилася навкруг дерева, завмерла і так чекала довго. Нарешті вона ковзнула вперед і торкнулася ноги людини, що саме проходила повз дерево. Розімкнулися й знов зійшлися щелепи. Змія відразу ж заспішила геть. Так Ваура прилучилася до помсти, що її плекав Нігу. І коли зміїне тіло немовби луснуло й затріщало, випускаючи її яа волю, воно було тщом змії — але й тілом Ваури водночас, і тому їй стало дуже боляче. Та от дерева знову зменшились, і трави ледь сягали їй до колін, і дівчину охопила нездоланна огида. Огида до змії, що встигла вже сховатись у заростях, до Нігу, який змусив її втиснутися в чужу плоть, огида до цього лісу, до цих трав і дерев — свідків того, як вона занапастила іншу людину, огида до себе самої… Ніч видалася їй дуже холодною, а коли перший сонячний промінь упав на неї, вона затремтіла від тепла. І Нігу прийшов і сів коло неї. Він приніс їй води та плодів, але вона не схотіла ні їсти, ні пити, не схотіла говорити, а як сонце повернуло на захід, заснула й проспала цілісіньку добу. Коли розплющила очі після довгого сну, то побачила над собою обличчя Нігу.
— Прости мене, дівчинко, — шепотів він. — Прости, маленька. Того, що ти зазнала, забагато для тебе. Якби ж міг сам… Та мені не дано цього. Така невблаганна доля. Іншого пшяху для нас нема. Ти віриш мені, Вауро?
Вона розтулила терпкі, вкриті смагою губи і через силу вимовила:
— Вірю.
* * *
