— Пішла… — з полегшенням видихнула Марта.

— І що б ви думали, отаке затяте, слова навіть не сказало. Глипнуло на мене вовком, схопилось та й побігло. Ну, воно й на краще. — Старий уп’явся холодними водянистими очицями в Рема: — Ти, хлопче, не здумай доганяти її. Тут їй все одно не жити, поки я в цьому домі хазяїн. На випадок чого в мене й рушниця є. Мисливська. Стара вже, але справна. Так що не гарячкуй. У тебе ж голова на плечах є, я знаю. Ми з тобою поладнаємо. Ти й тямковитий, і до роботи беручкий, — голос старого потеплішав. — Мені жити вже недовго, на тебе залишу й дочку, і все господарство…

— Дякую за честь. Тільки не по мені вона. — Рем щосили шарпонув двері, які старий завбачливо взяв на гачок. Гачок відскочив, і двері розчинилися.

— Ти що? Ти куди? — схопилася Марта. — Невже за отим дівчиськом побіжиш? Божевільний, пропадеш!

— Я пропадаю тут. Щодня, щохвилини!

Марта озирнулася в пошуках підтримки, але батько кудись ізник.

— Не пущу! — вона вчепилася в Рема.

У відповідь той засміявся тихим, дивним сміхом. Марта почервоніла й миттю одскочила від нього.

— Ти ще й смієшся з мене? Ну то йди, не держатиму! Потім сам назад прибіжиш, іще й попросишся, щоб впустили! — вигукнула розлючено, крутнулась на місці й хряснула за собою дверима.

Коли вона знову вискочила на ґанок, Рем був уже за межами зеленого острівця. Крізь сльози Марта бачила, як він наздогнав дівчинку, нахилився до неї, видно, щось сказав, — і далі вони рушили разом.

Марта побігла за ними. Вона не знала, як змусить його повернутися, просто бігла, бігла… Біля самісінької межі перечепилася об корінь сосни і впала. Витираючи брудною долонею сльози, що рясно заливали обличчя, почала підводитися з землі. Погляд її ковзнув по чорній плівці. Вона придивилася пильніше — і не повірила своїм очам: у смолі з’явилися просвіти, а сама межа відсунулась на декілька сантиметрів, це було добре видно по сірій смужці голого грунту, яка облямовувала плівку. Сумнівів не було: дощ розмив плівку там, де вона була тоншою. Проте Марта навіть не зраділа своєму відкриттю. Помалу звелася на ноги. Обтрушуючи із себе пилюку, дивилась услід двом постатям, що віддалялись та віддалялись од неї. Червоне платтячко Ліни, біла сорочка Рема ще довго вирізнялись на чорному тлі. Підбіг захеканий батько, що тримав у руках непотрібну рушницю…

Знову почав накрапати дощ.

Уперед! Гаряче тіло коня розсікало дзвінке повітря. Слухняно стелилися під копита буйні трави. Зустрічний вітер забивав подих. Ось заблищала нарешті попереду синя смуга ріки. Там, за рікою, в лісі — її дім. Довгий шлях, що видавався нескінченним, наближався до кінця. Кінь сам знайшов майже непомітну стежину в хащі. І видно вже серед дерев старий дім, знайомий з дитячих літ. Зараз почують стукіт копит і вибіжать назустріч три сини її — старший, середній і молодший, а за ними — батько їхній. У пам’яті вони лишилися такими ж, як у день розлуки, — відтоді час для неї немов застиг. Усе ближче, ближче…

Пекуче покривало болю впало на плечі й заплеснуло вогненною хвилею маленьке тіло восьмирічного Ніваро, спадкоємця Ліхара Великого, Володаря Семи Країн. Неначе тисячі отруйних чорних гусениць уп’ялися волохатими лапками в його спину і їх віддирають усіх ізразу… Хлопчик знесилено затих, тільки ледь чутне хлипання долинало із затягнутого м’якою тканиною ложа, на яке поклали його. А Ніваро все ще здавалося, що він кричить на весь голос. Чому навіть всесильний батько не може нічим допомогти? Слабкий стогін зійшов із пошерхлих вуст, і Володар нахилився до сина. Потім випростався й запнув на грудях свій широкий червоний плащ, гаптований золотом, — символ верховної влади.

— Бідолаха, — не звертаючись ні до кого, рівно вимовив Ліхар. — Він іще такий малий, що не здатен терпіти випробування мовчки, як личить воїну.

Віддалік завмер у шанобливому мовчанні почет. Знали: в горі Володар страшний так само, як і в гніві.

Багряне проміння призахідного сонця пробивалося крізь вузькі стрілчасті вікна й скупо освітлювало покої. В тому кутку, куди промені не досягали, щулився миршавий чоловічок із рідкою сивенькою борідкою. Чіпкий погляд Ліхара зупинився на ньому.

— Тобі єдиному із своїх лікарів я вірю! Чи є надія? Говори!

— О Великий, — тихо потік із кутка вкрадливий голос, навіть зараз солодкий, — стільки років всотував він у себе неминучі лестощі. — Я змастив рани твого сина цілющою олією, настояною на сорока травах, і дав йому сонне питво. Це все, чим я можу полегшити його страждання. Мої знання тут безсилі…

— Якщо він приречений, чи не краще обірвати його муки?

— Хай не впаде на мене гнів твій, о Володарю, якщо насмілюся сказати: не поспішай! Надія є, хоч і дуже мала. Слабкий наш розум не відає всього про сили, що криються в людському тілі. Іноді заживають і такі рани, що здавались невигойними, видужують ті, хто неминуче мав би померти. Нам зостається лише сподіватись на рятівне чудо. Вранішнє світло хай прояснить те, що зараз укрите мороком!

Запала тиша. Раптом її порушив дивний короткий) звук, схожий на здушений рик звіра, могутні плечі ВсН лодаря здригнулися, та він швидко опанував себе, рвучко повернувся і ступнув до дверей, туди, де, схоплені залізними руками його воїнів, стояли двоє — старий зі шрамом на лобі й молодесенька дівчина. Щоб не потривожити сина, Ліхар приглушив свій гучний, звичний до військових команд голос, однак від того став він іще зловіснішим.

— Якщо мій син лишиться живим, ви обоє приймете швидку смерть. Коли ж йому судилося покинути цей світ, ви пройдете через всі ті муки, яких зазнає він зараз. І строк ваш буде незмірно довшим строку, відпущеного йому! Я сказав.

— Слово Великого священне й непорушне, — покірно вимовив старий Міркан, наставник Ніваро. Дівчина ж забилася в міцних руках воїнів, як спіймана птаха, і, замість звичних слів послуху, пролунало розпачливе:

— Ні! Ні! Я не винна!

Сльози душили її. Ще зовсім недавно Міза так раділа: не кожному щастить потрапити на кухню в палаці Володаря! Уперше за своє коротке життя вона почала їсти досита. А вже яка старанна була! Слухняно виконувала будь-яку роботу. Чи ж її провина в тому, що Ніваро, якому дозволялося ходити всюди, пустуючи, з розгону налетів на неї, коли вона несла юшку, щойно зняту з вогню? Глиняна посудина, що її Міза тримала перед собою, вислизнула з рук, паруюча рідина полилася на спину хлопця… Вона не хотіла цього! За що ж її вбивати?

— Змилуйся, Володарю! Я… Я знаю, що може порятувати твого сина!

Начальник варти вже зробив було крок до неї, щоб змусити непоштиву служницю замовкнути, — нижчим не дозволено першими звертатися до тих, хто стоїть вище їх, тим більше до самого Володаря, — та Ліхар дав йому знак зупинитися.

— Як можеш ти, нікчемна, знати те, чого не відає навіть найкращий мій лікар? Страх затьмарив твій розум чи брехнею хочеш продовжити своє жалюгідне життя? Відповідай!

— О Володарю, я кажу правду! Серед твоїх рабів є полонянка з Вастії, Іана на ймення. Вона доглядає худобу. Звели привести цю жінку. Вона вміє гоїти рани, полегшувати біль… Багато чого вміє! Іана допомогла й мені…

— Якщо те, що ти кажеш, правда і ця полонянка врятує мого сина, твоя смерть буде легкою, як повів вітерцю. Я сказав.

Дівчина приречено замовкла й заплющила очі. Сльози котилися з-під опущених повік. Повів вітерцю… Вона знала: це — миттєвий кінець, чітко вивірений, несподіваний удар від того, в кому важко запідозрити вбивцю. Милість Володаря… Смерть, все одно смерть! їй не вдалося вимолити пощади навіть ціною зради. Зради людини, що повернула їй життя. Чи простить Іана? Хай не прощає, мертвій байдуже…

Ліхар Великий міряв кроками просторі покої, чекаючи, поки знайдуть рабиню-чужинку. Він мало вґрив у те, що якась там вастійська знахарка вилікує Ніваро, проте не міг зовсім відкинути і таку можливість. Вастійців Володар не любив. Маленький народ, зате який завзятий! Підкорити їх і змусити платити данину виявилося нелегкою справою, хоча жителі Вастії були невдатними воїнами і брали зброю до рук, лише коли були змушені захищатися. На полі бою билися невміло, але запекло, і вважали за краще загинути, аніж потрапити в полон. Лютився Великий на вастійців іще й тому, що не раз, коли його військо вже наздоганяло їх, вони раптом немов провалювалися крізь землю — безслідно зникали в глибині своїх дрімучих лісів, і воїнам лишалося тільки грабувати й руйнувати їхні поселення. Не випадково серед рабів ці нерозважливі упертюхи траплялися вкрай рідко. Як опинилась у полоні ця знахарка, Іана, чи як там її? Зрештою, що до того Володарю! Якщо дівчисько з кухні не бреше й вастійка справді така вправна у лікуванні, він щедро нагородить її. Нехай лиш порятує сина, його єдиного спадкоємця, народженого Елхі. Досі не перестав дивуватися Ліхар, як змогла тендітна маленька жінка, що нагадувала полохливе лошатко, подарувати йому такого дужого й здорового хлопця. Адже всі його колишні дружини — а їх було дев’ятеро, і всіх їх Ліхар покинув, бо за звичаєм його країни правитель мусив брати собі нову дружину, якщо попередня не дала йому здорових нащадків чоловічої статі до закінчення встановленого строку, — всі дружини його приводили на світ дівок або ж кволих виродків, що померли немовлятами. І добре, що вони померли, бо закон, встановлений його дідом, Ліхаром Завойовником, котрий удвічі розширив межі держави, прирікав їх на злиденну долю: жити милостинею, і навіть раби зневажали б їх. Держава повинна складатися із сильних та міцних. Воїни в ній завжди будуть у пошані. Якщо маленький Ніваро й виживе, але стане калікою, не бачити йому престолу. А Володар уже старий, і невідомо, чи з’явиться у нього ще нащадок…