Одного разу Славко сказав їй, що з вересня збирається повернутися до шкільного санаторію і жити там. Оля здивувалася. Що трапилось? Хіба йому тут погано?..
— Важко їм, Олю. Адже нас тепер у них четверо. От коли ми з тобою житимемо при школі, а сюди приходити будемо на вихідні та свята… Розумієш, Ніна Василівна через нас відмовилася від цікавої роботи.
Олі стало соромно. Вона раділа, що знайшлися люди, які турбуються про неї, і мало переймалася їхніми клопотами… А Славко вирішив усе справді як дорослий.
Проте Ніна її не відпустила. Переконала, що Олі зараз треба зміцніти. Нехай іще з півроку поживе в них, а далі буде видно. Славкові ж сказала:
— Я не стану тебе відмовляти. Ти весь у батька вдався, Славчику: якщо вже прийняв рішення, то не відступиш від нього. Та запам’ятай одне: у цьому домі тебе завше чекатимуть. Із бідою чи з радістю можеш прийти сюди в будь-яку пору дня або ночі. Де б ти не був, знай, що ти — і наш син теж, що в тебе є мати, батько, брат і сестри.
Волошини й справді стали їм ріднею. Саме в їхній привітний дім через кілька років Ольга й Славко запросили друзів на своє весілля. Мудра й лагідна мама Ніна, як вони її називали, сказала їй на прощання: “Важко тобі буде, Олю. Він рветься услід за батьками, мріє про космос… Він обрав уже свій шлях і не зупиниться. А в тобі назавжди лишився острах перед чорною безоднею, що поглинула ваших рідних. Чи зумієш ти його перемогти? Або хоча б заховати так далеко, щоб не труїти йому радість від свого захоплення, від улюбленої роботи? Ти розумієш, що Ярослав не з тих, із ким можна шити спокійно та безтурботно? Чи вистачить у тебе сили, доброти і терпіння?” Ольга лише всміхнулася: “Мого терпіння вистачить на десятьох”. Тоді вона не знала ще місяців виснажливого чекання, самотніх ночей, коли здається, що холод космічних глибин проникає в твоє тіло, — вдень не так страшно, вдень ти серед людей, а от уночі… Вона розлюбила дивитися в небо. Навіть безхмарна блакить видавалась їй хитрою пасткою, чимось підступним і ворожим. Так, звичайно, хтось мусить літати і прокладати нові шляхи… Все правильно. “Стелиться путь тобі — доля моя чекати”, — писала Янка. Робота і Янка розраджували її…
Коли Ольга повернулася додому, Янки не було. Увімкнула домашній відеон. Дочка повідомляла, що іспит складено успішно. Все добре, сесія позаду, і вона сьогодні, мабуть, затримається, ти, мамочко, не хвилюйся. На письмовому столі Янка залишила для неї якийсь сюрприз. Чи не нові вірші?
Другий запис був із роботи. Микола Матвійович Терненко, головний лікар, просив її з’явитися негайно. Ольга стрепенулася. Що могло статись? Перша думка — Ярослав. Чи не трапилось із ним біди? Постійна тривога настільки всоталася в її єство, що навіть донька казала: “Мамо, ну чому ти весь час чекаєш чогось поганого?” Поки Ольга переодягалася, вона встигла заспокоїти себе. Ні, якби справді це стосувалося Ярослава, Микола Матвійович, який знає її багато років, не обмежився б таким коротким повідомленням… Напевно, це пов’язано із її дослідницькою роботою, адже вона очолює лабораторію мнемокорекції…
На столі Ольга побачила товстий зошит, списаний Яниною рукою. Щоденник? Отже, доня нарешті вирішила довірити їй таємниці, що, вочевидь, з’явилися в неї останнім часом. Серед густо списаних сторінок були й; стовпчики віршів.
Ольга вирішила прихопити Янчині записи із собою. Може, знайде час прочитати. Хтозна, яка робота чекає на неї сьогодні. Залишила доньці прохання неодмінно зв’язатися з клінікою, тільки-но прийде додому, зачинила двері і швиденько збігла сходами донизу — жили вони на третьому поверсі, тож ліфтом Ольга ніколи не користувалася.
* * *
Із щоденника Яни Чепіль
Заглядаю в чужі обличчя й холодні очі — ні, не ти… Не ти… Ти — інший. Хоч я й не знаю, яке в тебе лице, очі, який голос…
Пробач, що вигадала тебе. Така вже в мене вдача — не можу жити не кохаючи. Тільки поряд з тобою— моя найбільша краса і сила.
Може, я забагато хочу? Та що ж робити, коханий? Я не знаходила такої людини навкруг себе — і тоді став ти, і хто посміє осудити мене за мрію?
Закохуватись у мрію небезпечно. Зустрінеш того, хто спочатку буде здаватись тобі твоїм — а він не такий. Не такий, як ти уявляла. І що тоді? Він не буде ні гірший, ні кращий, просто буде не такий, однак ти шукатимеш у ньому те, що сама вигадала…
Але в мене нічого нема, крім цієї мрії. І тому, коли стає важко, я кличу тебе. Якби ти був поруч/ А ти — в мені і ніяк не поруч. Та це не твоя провина.
* * *
Я кричу — а ніхто не чує.
Кличу — ніхто не відгукнеться.
Може, все-таки станеться чудо?
Може, просто усе минеться?..
* * *
Так, цей терміновий виклик може означати лише одне: виникла необхідність мнемокорекції. Адже Микола Матвійович знає, що вона сьогодні повернулася з подорожі, тож навряд чи потурбував би без доконечної потреби.
Дослідження з так званої корекції пам’яті, або мнемокорекції, — сам термін, до речі, виник тут, у їхньому центрі, — розпочалися кілька років тому. Йшлося про те, Щоб із допомогою різних чинників — хімічних, біологічних, фізичних — впливати на певні ділянки мозку живої істоти і, таким чином, на її пам’ять. Можна, наприклад, назавжди викреслити з голови якісь події, можна змусити людину вважати, що ці події розгорталися зовсім інакше…
За цей час їхній невеличкий колектив створив прилади, з допомогою яких можна було немовби зазирнути в пам’ять і зробити необхідні зміни. Проте таким тонким та небезпечним інструментом потрібно було користуватися дуже обережно, до корекції пам’яті вдавалися лише у виняткових випадках і під найсуворішим контролем спеціальної Ради охорони пам’яті. При цьому обов’язково враховувалася думка рідних пацієнта, а іноді навіть його самого, в залежності від конкретної ситуації. Уперше мнемокорекцію було проведено рік тому п’ятирічній дитині. В повідомленнях у пресі вона фігурувала як Крістіна А. (справжнє її прізвище, із цілком зрозумілих причин, знали тільки лікарі). Це був класичний приклад так званої чистої мнемокорекції. Дівчинка стала свідком автомобільної аварії, і в неї на очах від важких травм загинуло кілька людей. Чи треба пояснювати, яке враження це справило на маля? Дитина не зазнала жодного фізичного пошкодження, а от її нервова система постраждала. Батьки погодились на мнемокорекцію, і цей страшний епізод вилучили з пам’яті їхньої доньки, наче нічого й не було. Минулого тижня Крістіну привозили на чергове контрольне обстеження, яке показало, що вона абсолютно здорова.
На перший погляд мнемокорекція не мала безпосереднього відношення до профілю реанімаційної лікарні (це взагалі була цілком нова галузь медицини), проте пацієнти потрапляли сюди, як правило, саме внаслідок ситуацій екстремальних, нерідко катастрофічних, і через те в першу чергу могли потребувати певного втручання в пам’ять — безумовно, лише у виняткових випадках. Викреслити окремий епізод, нічим не пов’язаний із усім життям людини, як це було із Крістіною, порівняно просто. Набагато частіше спеціалісти мали справу із складнішими випадками. Зокрема, дійшли висновку, що з допомогою мнемокорекції можна буде ліквідувати на початкових стадіях деякі психічні захворювання. Ніхто не повинен страждати, не повинен лишатися калікою чи бути морально зломленим через сліпу й жорстоку примху долі. Реанімація означає оживлення. Повернути людину до повноцінного, нормального життя…
* * *
У просторому холі лікарні нікого ще не було, отже, ніч, мабуть, минула відносно спокійно. Ольга чомусь згадала, яким порожнім, непривітним був цей хол спочатку, адже працювала в Реанімаційному центрі мало не бід дня його заснування. Це з ініціативи Миколи Матвійовича тут поставили м’які меблі, розмістили вазони з квітами й настінні акваріуми, і хоч дехто вважав, що це зовсім не обов’язково, Терненко твердив своє: “Сюди приходитимуть люди, із рідними яких сталося лихо, іноді — непоправне. їм повинно бути принаймні зручно, нехай вони навіть і не помітять цих зручностей, не оцінять їх. Ми не завжди можемо полегшити їхнє горе, то мусимо його хоча б не збільшувати”.
