— Ми повинні помститися! — хрипів Нігу. — Це наш обов’язок перед душами загиблих! Ти чуєш мене, Вауро?
— Так, — відповідала вона й заплющувала очі. їй хотілося заснути й хоча б уві сні сховатися від моторошних видив, але й у снах вони переслідували її.
Минуле невідступно йшло за нею, і непомірний тягар тиснув на плечі, як колись у дитинстві, коли вони із сестричкою удвох збирали каміння, щоб скласти вогнище коло своєї хижі. Один з каменів виявився заважким для Ваури, але вона не могла вже зупинитися й скинути його, мусила нести до кінця.
* * *
— Нищить нас із дня у день, а ми покірно сидимо й чекаємо, коли вона знов уб’є когось. Рід холо поменшав наполовину, немає жодної сім’ї, де не побувала б ця потвора. Ні, не священна то змія, а божевільна! Скажена!
— Скажених змій не буває. А в божевіллі богів є сенс, якого нам не осягнути. Благаю тебе, сину мій Техо, утримайся від таких слів. Я пояснюю їх лише молодою запальністю. Але коли почують інші… Як зможу я тебе захистити? Адже ти закликаєш порушити предковічні звичаї, за якими з давніх-давен живе рід холо!
— Та чому, чому ж вона хоче звести нас зі світу?
— Змію Холо недаремно вважають мудрою. Ти ж бо знаєш про Суд змії. Коли наші старійшини за браком доказів не могли визначити, хто саме вчинив злочин, вони віддавали тих, на кого впала підозра, у владу Справедливій змії. Вона не вкусить невинного, смерть від її зубів вважається присудом богів Пралісу. Справедлива змія не помиляється…
— О так, не помиляється! За що ж тоді вона прирекла на загибель дитя твоєї дочки, а моєї сестри, бідолашної Імке? Нас тепер лишилося так мало, що в жодної жінки холо не було в грудях молока, аби нагодувати немовля. Це ж наша кров, батьку! Невже тобі байдуже?
— Отже, вона знала за Імке провину, якої не відали ми.
— А може, ми не мали б того за провину?
— Сину, змія Холо довгі роки була священною покровителькою нашого роду. Якщо ж вона тепер гнівається на нас, то й причина в нас самих, а не в ній. Справедлива змія забрала життя твоєї матері і дружини моєї Тани. І я поховав Тану, як велить звичай, я тужив за нею, одначе не мав сумніву у справедливості змії. Наші предки шанували її, вони жодного разу не заподіяли їй кривди…
— Однак і вона була до них милосердною! Ти сам казав про Суд змії. Той, кого вона не займала, вважався очищеним від підозри. А що ж тепер? Невже рід наш поспіль складається із злочинців? Якщо вона винищить нас усіх, хто ж тоді принесе їй дари? Хто поклонятиметься їй, коли рід холо вимре? Я не вбачаю в цьому мудрості. Ще менше її в нашій сліпій покорі…
— Ми не можемо порушувати закони, мій Техо. Не нами вони встановлені, не нам і відміняти їх. Якщо завтра змія обере мене, без нарікань прийму її вирок, хоча й не відчуваю за собою провини…
— Коли б я був певен, що після наступної жертви вона нарешті вдовольниться, я сам пішов би до неї! Але вона не зупиниться, ні!
— Май терпіння, сину…
— Я терпів би мовчки своє лихо. Та коли йдеться про весь наш рід, мовчання — не для мене.
— Боюся, необережним словом ти сам прирікаєш себе на загибель…
— Краще загинути, аніж бачити все це й сидіти склавши руки!
— Я попередив тебе, сину…
* * *
Ваура чула цю розмову від першого до останнього слова. Незмигні маленькі очі змії, що причаїлася в кутку хижі, стежили за тим, кого вона мала знищити сьогодні. Така воля богів Пралісу, передана їй старим Нігу. Техо був онуком того, хто наказав винищити рід вау, не милуючи ні малих, ні старих. Жорстокий вождь і сам загинув у тому бою — його вразила на смерть стріла одного з синів Червоного птаха. Руки Нігу давно вже не згинали лука, тож він обрав іншу зброю, і в Справедливій змії втілився його праведний гнів. Хай зникне з серця жаль до ворогів, Техо судилося померти сьогодні, бо він із проклятого, підлого роду холо, роду вбивць і зрадників…
Нарешті син урвав марну суперечку з батьком, відійшов у куток і зупинився кроків за два від неї. Зміїне тіло напружилося, приготувалося до блискавичного кидка. Однак Ваура чомусь зволікала. І коли Нігу здалеку, із лісових хащів, де вони знайшли притулок, відчув її нерішучість і могутньою хвилею своєї волі штовхнув її уперед, вона в останню мить усе ж таки звернула вбік, і зуби її торкнулися кісточки на нозі батька Техо — тверде, незручне місце… Глухо, неначе далекий відгомін грому, долинув до неї розпачливий крик сина.
* * *
Ваура тоді тільки-но перейшла до третього віку й сама допомагала вже матері доглядати молодших братів та сестер. Незадовго до того, як скоїлось лихо, мати вдягла їй плетений фартушок — на знак того, що дівчинка вступила у вік Помічниці.
Ваура пам’ятала, як незрозумілий жах, ніби хмара, огррнув усіх в їхній родині, коли одного ранку дітей розбудили злякані вигуки дорослих. Обережно винесли вони у великому кошику щось важке… А коли дівчинка спитала, що то, її зацитькали. Лише згодом Ваура почала здогадуватись: уночі до них заповзла змія Холо, а вранці її знайшли мертвою на долівці. Мабуть, то сірий мік, звірятко, приручене дітлашнею, боронив дім від непроханої гості. Кумедний, спритний мїк, він так полюбляв солодкі ягоди з кущів, що росли коло селища, і діти зривали йому ті ягоди, пригощали його й так до нього звикли, що навіть дозволили йому ночувати у своїй оселі. Хтозпа, може, змія і не зачепила б нікого, може, вона просто хотіла напитися молока із великого глека, але відважний мік кинувся до неї і переміг, однак та перемога важко йому дісталася: більше ніхто не бачив звірка в селищі. Ваура не встигла навіть поплакати за своїм улюбленцем — те, що трапилось потім, заступило її дрібні дитячі біди.
Таємниця врешті-решт перестала бути таємницею — чи хтось із дітей зронив необережне слово, чи то бачили, як виносили й закопували в лісі мертву змію… Як уже там було, але в роді холо довідались про все (жили-бо поруч, і чоловіки холо іноді брали собі дружин із роду вау, а чоловіки вау одружувались із жінками роду холо). І тоді Туссу, злий та хитрий вождь холо, аби зберегти своїх воїнів, порушив древній закон. Вау знали, що їм будуть мстити, але чекали чесного бою, а він наказав уночі, потай оточити їхнє селище, перекрити всі стежки й підпалити його. Лемент і плач стояли довкола, і Ваура не впізнавала нікого, бо лиця її одноплемінників були спотворені смертельним жахом та відсвітом пожежі. Гоготів вогонь, звідусіль летіли списи й стріли, і порятунку не було, не могло бути, і довго ще потім снилося все це Ваурі, і не могла вона збагнути, яким дивом урятувалася, аяк поки Нігу не розповів…
Напередодні він саме вирушив до витоків Зеленої ріки по цілющі трави, котрі годиться збирати, коли народжується молодий місяць. Він був на віддалі денного шляху від місць, де жило його плем’я, аж раптом невідступна тривога оволоділа ним і змусила повернути назад. Нігу досяг селища, коли нічим не міг зарадити своїм братам, устиг лише зробити невидимим дівчатко, що вихопилося з полум’я і мчало до лісу, прямо на сяиси та стріли воїнів холо. Він повів Вауру подалі від тих місць, де селилися холо, вигоїв опіки на її тілі; він учив її знаходити їстівні плоди та корені і цілющі трави, розпізнавати отруйні рослини, приманювати здобич так, що її можна було брати голими руками; розповідав їй казка & легенди роду вау. Дівчинка прив’язалася до старого — той був єдиним її другом та захисником. Водночас Ваура відчувала і потаємний страх перед Нігу, який умів те, чого не вмів ніхто інший: коли загрожувала небезпека, робив себе й Вауру невидимими для людей та тварин; коли дівчинка розпанахала ногу об гострий сучок, замовив їй кров; коли довго не могли знайти воду, вивів на поверхню підземне джерело. Однак над усе вразило її те, як старий за одну ніч виростив нове дерево для Червоного птаха Вау.
— Священне дерево згоріло, — казав Нігу, — зостався лише попіл, і Червоному птахові нікуди прилітати… Але я знайду інше дерево, я прикличу птаха Вау, і він не покине нас. Ми принесемо йому дари, і він візьме тебе й мене під крило…
