Йєла і Крейон змусили дівчину поглянути на світ іншими очима. Але “щасливиця” Ерліс не принесла в дім тітоньки Йєли щастя, хоч як цього хотіла. Несподіване лихо, що впало на всю країну, не обминуло і цю сім’ю.

У Гресторі почалася чорна пошесть, страшна, безжальна хвороба, яка невдовзі охопила й інші міста.

Спочатку захворіла донечка Йєли, крихітна Вєйя. І коли вона палала в гарячці, коли захлиналась від нападів хрипкого кашлю, а на тільці проступали синювато-чорні плями, що невблаганно збільшувались, Ерліс уперше в житті зрозуміла, як пече серце від болю за іншого, від неможливості допомогти тому, кого любиш. Та що вона — навіть Крейон опустив руки. Із подібною хворобою він раніше не стикався, хоча й чув про неї. “Я мушу взнати, як боротись із цим лихом! — казав він Йєлі. — Я знайду ліки! Але ж час — мені потрібен час”. А часу якраз і не було. Вейя вмирала. Та й мало не в кожному домі вже з’явилися хворі. Чорна пошесть поширювалась швидко.

За наказом Крейона мертвих не ховали, а спалювали. Коли виносили Вейю, тітонька Йела не голосила, це плакала, лише стогнала так, що Ерліс зробилося моторошно.

Недобрі передчуття справдилися: через кілька днів занедужали один за одним усі три сини Йєли, а потім і вона сама. Ерліс протрималася найдовше. Вона майже не спала й втратила лік часу, розриваючись поміж чотирма хворими, що не мали сили навіть підвести голову. Крейон не приходив. Шукав ліки чи зліг сам? Останнє було набагато ймовірніше, та дівчина не хотіла в це вірити. Вона опиралась недузі, як тільки могла, аж поки не зрозуміла: її допомога вже не потрібна ні тітоньці Йєлі, ні Йєлиним синам.

У короткі хвилини просвітління Ерліс бачила біля себе Крейона, але вона так багато думала про нього і так довго чекала його, що сприйняла це як марення.

І коли дівчина вперше надовго прийшла до пам’яті, коли переконалася, що лікар справді коло неї, то спитала, насилу ворушачи потрісканими сухими губами: “Ти… знайшов ліки?” — “Знайшов”, — відповів він.

Чудодійні ліки виявились навдивовижу простими. Відвар ірубеї, рослини, яку вважали бур’яном, значно полегшував перебіг хвороби. Ірубея росла скрізь, досить було руку простягти, щоб нарвати чималий жмуток. Тільки-но дізналися про її цілющі властивості, смерть почала відступати. Проте ні сім’ї тітоньки Йєли, ні матері самого Крейона це зілля було вже ні до чого.

…Молодість брала своє, і сили швидко поверталися до Ерліс. Коли вона достатньо зміцніла, то з радістю перебрала на себе частину хатньої роботи. Чим тільки могла, намагалась дівчина; віддячити Крейопу за його турботу. Ось коли згодилися їй уроки тітоньки Йєли! Усе в домі виблискувало чистотою. Лікар байдуже ставився до вишуканих страв, зате все, що він їв, було найсвіжішим, найкращим із того, що можна придбати на ринку. Крейон був напрочуд невибагливим, і вона легко справлялася зі своїми нескладними обов’язками.

Дні минали, Ерліс уже цілком одужала і щодня чекала, коли ж її виженуть із цього раю. Звичайно, тепер вона вміє все робити як треба і ніде не пропаде, але…

Та якось уранці Крейон запросив її зайти до кімнати, в якій вона ще жодного разу не була. їй не дозволялося навіть прибирати в ній. Ця кімната із стіпами, пофарбованими блакитною фарбою, викликала в дівчини шанобливий страх: саме там Крейон готував ліки і провадив досліди. Ерліс застигла на порозі, захоплено роздивляючись довгі полиці із чудернацьким посудом, незрозуміле приладдя, широкий стіл, теж пофарбований у блакитне…

— Я довго придивлявся до тебе, дівчинко, — мовив Крейон. — Тепер я знаю: у тебе вправні руки і швидкий розум. Самому мені важко: потрібен іще хтось, хто допомагав би і в домі, і тут… — Він обвів поглядом білі стіни. — Якщо хочеш, залишайся. Я навчатиму тебе того, що знаю сам. Можливо, з часом ти й сама зможеш лікувати інших. У будь-якому разі ці знання тобі згодяться, і ти завжди заробиш собі на шматок хліба. Попереджаю: це буде нелегко.

Такого Ерліс не чекала. Жнти в цьому домі, допомагати Крейону, вчитись у нього!..

— Я згодна, — сказала вона за мить.

— Не поспішай, дівчинко.

— Залишаюсь у тебе!

Спочатку Ерліс заходила до блакитної кімнати, як до чарівного палацу. Все тут було загадковим і незрозумілим. Коли Крейон зливав у високій вузькій склянці дві прозорі рідини і вони раптом набували молочно-білого або ж яскраво-червоного кольору, в неї усередині все завмирало.

З кожним днем невідомого ставало менше й менше. Ерліс уміла вже сама приготувати й розважити на порції найпростіші ліки. От коли згодилося їй уміння писати й рахувати. Не все давалося однаково легко, але вона давно вже вміла бути впертою і наполегливою. І як же тепер дякувала за все покійній тітоньці Йєлі!

Ерліс уже знала назву та властивості мало не кожної рослини в Гресторі та навколо нього. Лише тепер вона зрозуміла, чому Крейон так швидко знайшов ліки від чорної пошесті: він шукав не навмання, а саме те, що йому потрібно! На думку використати ірубею Крейона наштовхнуло те, що в селах її листям годували при деяких хворобах худобу. Спершу лікар спробував пити відвар ірубеї сам, а коли переконався, що ліки допомагають, почав давати іншим.

Скрізь, де раніше Ерліс вбачала чудо, була лише нескінченна праця Крейона, праця його думки і його рук.

Він недаремно попереджав її про труднощі. Дівчина навчилася перев’язувати рани, доглядати за тяжкохворими. Вона проймалася іще більшою повагою до Крежь на за його мужність та витримку навіть у найскладніших ситуаціях і намагалася в усьому наслідувати його.

Ось коли Ерліс і справді ладна була повірити, що вона щасливиця!

Проте й цього разу її щастя тривало недовго. До влади прийшов Сутар, і настали інші часи.

“Крейона поважають навіть крамарі”, — казала тітонька Йела. Тих, кому лікар допоміг і кого врятував, у місті було багато. Городяни, вдячні Крейону, охоче пробачали йому те, що вважали слабкостями й дивацтвами, в тому числі й присутність в його домі Ерліс, яка була вже не дитиною, а дівчиною, однак досі не почула жодного дурного натяку або брудного слова.

Усі думки і турботи Ерліс зосередились на Крейоні, її найпершим обов’язком було допомагати йому і вчитись у нього. Все інше не мало значення. Тому вона не помічала змін у житті Грестора, але відразу завважила зміни в поведінці лікаря.

Крейон став мовчазним і похмурим. Може, це тому, що останнім часом у них поменшало відвідувачів? — запитувала себе Ерліс. Та ні, не схоже, навпаки, він завжди радів, коли люди менше хворіли.

Чи не з’явились у нього вороги? — міркувала далі Ерліс. Перевагу над іншими лікарями він мав безумовну, і це давно визнали мешканці Грестора, проте заздрісників у Крейона нібито не було — він ніколи не відмовляв своїм колегам у пораді, а коли та порада приносила успіх, не заважав їм привласнювати славу та винагороду.

Якби невдачі в лікуванні чи в дослідженнях не давали йому спокою, вона знала б про це. Ні, його дивовижна пригніченість, переконувалась Ерліс, могла бути пов’язана лише з одним — із новим правителем Грестора Сутаром, який відновив древній культ Бісехо — Грізного бога. Ці два імені дедалі частіше виникали на вустах у городян. Ерліс чула їх на ринку, чула від хворих, що приходили до Крейона, і завжди вони вимовлялися з острахом та повагою. Звідкілясь узялися забуті зображення Грізного бога, тепер вони були в кожному домі, а на вулицях поставили стовпи, з яких дивилося на перехожих люте обличчя суворого божества.

Улюбленим кольором Сутара був жовтий колір, який він вважав кольором радості і достатку. Прибічники Сутара носили тепер жовті плащі — він сам видавав їх за особисті заслуги. Все населення тепер розділили на “щаблі”. Найвищий щабель — жовтий. Той, хто досяг його, одержував від Сутара жовтий плащ із червоною облямівкою та золотий шолом і мав право пофарбувати свій дім у жовтий колір. Стати на цей щабель міг кожен, незалежно від походження й становища в суспільстві, аби лише ділом довів свою відданість Грізному богу. Жовтогарячий та рожевий кольори теж означали прихильність правителя, багатство й почесті. Далі йшов фіолетовий колір, потім — синій і зелений. Кожен мав право носити плащ лише певного кольору. За особливі заслуги Сутар від імені Грізного бога міг перевести людину на вищий щабель. Найбіднішим роздавали одяг та їжу, а коли наставали холоди, то й паливо теж тільки від імені володаря. Але неодмінно треба було скласти присягу на вірність новій владі й визнати Грізного бога найвищим божеством. Вулиці Грестора тепер яскріли всіма барвами веселки, однак це не додавало його мешканцям веселощів. Перед Бісехо тремтіли, а про Сутара розповідали неймовірні речі: нібито, вперше побачивши людину, він міг розповісти про неї все, нібито чув кожне слово, мовлене про нього або про Грізного бога, хоч би як далеко від нього воно пролунало, і воїни в блискучих шоломах забирали до замку всіх, хто так чи інакше насмілився висловити своє невдоволення. Деякі з них не повернулися взагалі, і про їхнє зникнення ширились чутки, одна за одну страшніші. Тих же, кого згодом відпускали додому, наче хтось підмінив. Тепер це були до всього байдужі люди, що знали тільки роботу, їжу й сон. У Гресторі не стало чутно сміху й пісень. Матері перестали розповідати дітям казки, аби випадково не мовити чогось недоречного: важко було вгадати, що вважатиметься таким завтра. Були й сміливці, які наважилися кинути все і податися куди очі світять, аби лиш подалі від Грестора — як склалася їхня доля, не знав ніхто. Місто завмерло в чеканні чогось страшного. Жах оповив його, мов густий туман, він був таким відчутним, що, здавалося, простягни руку — й доторкнешся до нього. Поклонитися Грізному богу, який раз на місяць шугав над містом у своєму летючому золотому човні, виходили попервах лише найбоязкіші та найдалекоглядніші, затим потяглися й інші — а що як заберуть у замок за те, що не падав навколішки перед Бісехо? Однак Крейон не ходив туди жодного разу, а Ерліо робила все так, як він.