— Авжеж, — наголосив він, — якби я забарився ще на мить, космос, можливо, досі ховав би від людства свої таємниці.

Капітан підніс сірника до свого постійно діючого вулкана, занурився у тютюнову хмару і почав свою дивовижну розповідь:

— Все почалося з Азимута. Хлопець він загалом хороший і штурман здібний, а все ж мав одну неприємну рису — любив сперечатися і старших повчати. А сперечався він, як затятий, ні сну йому не треба, ані спочинку… Ото, пригадую, якось один науковець захищав кандидатську дисертацію на популярну тему: “Чи було життя на Марсі?” А мій штурман був йому за опонента. То Азимут так виснажив усіх присутніх своїми запереченнями, що кандидатське звання надали йому, а не тому невдасі-науковцю. Аби спекатися… І, щоб ви знали, потому його на захист дисертацій не запрошували, боячись, що він за місяць матиме звання академіка. Ну, і я намагався не розмовляти з ним на наукові теми…

Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але якось я необережно бовкнув у присутності Азимута про Ньютонове яблуко.

Азимут негайно повертається до мене, дивиться в очі і категорично заперечує:

— Ніякого яблука не було!

— Як це не було? — лагідно переконую його. — Навіть у світовій літературі цей факт зареєстровано і в календарі ювілеєм відзначено.

— Це ще не факт! — затявся Азимут. — Це літературний анекдот!

Признатися, тут я теж почав гарячкувати.

— А закон всесвітнього тяжіння теж анекдот? — кричу. — Якби не яблуко, не було б закону!

Слово за слово, і Ньютонове яблуко стало для нас справжнім яблуком незгоди. Тільки й мови, що про яблука, як восени у заготівельників.

Азимутові що? Йому байдуже. Він до суперечок і дискусій звик, змалку гартував своє горло. Він навіть уві сні хрипів як сновида:

— Яблуко від яблуні далеко не падає…

Словом, Азимут упирався як міг, але я теж правив своєї, хоч мені од тих суперечок було, як від кислиці. І що ви гадаєте? Хоч я його остаточно і не доконав своїми доказами, але таки змусив трохи поступитися. Як зараз це пам’ятаю. Ми сперечалися цілу ніч. На ранок Азимут очманів і як підкошений упав на ліжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими півнями підняв його на ноги і кажу:

— Було яблуко! В Англії підсоння саме для яблук!

Азимут хитається, але ще намагається боронитися.

— Не повірю, — стогне він, — поки не побачу вочевидь…

— Гаразд! — зрадів я. — Побачити ще не пізно!

Сон із нього наче рукою зняло. Він витріщився на мене, як оце ви на початку розмови.

А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми бачимо? Ми бачимо промені світла, відбиті від навколишніх речей. Будь-яка картина, відтворена нашим зором, це неймовірно складна мозаїка світла різної тональності. А куди ця мозаїка іде? Ясно — у простір. Отже, щоб побачити якусь стародавню картину, слід просто наздогнати тогочасну мозаїку і пришвартуватися до неї. А тоді роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.

Коли Азимут утямив мою ідею, нам уже сперечатися не було потреби. Адже від теоретичних розрахунків ми переходили до практичного досліду. А на практиці мій штурман завжди діяв зі мною синхронно.

— Ось тобі завдання на цей день, — наказую я Азимутові, - підрахуй з упередженням на тиждень сьогочасне місцезнаходження тогочасної мозаїки Ньютона та яблука.

Азимут негайно сів обчислювати. От що таке залізна дисципліна!

Ну, дав йому завдання, а самому треба розв’язати задачу набагато складнішу. Азимутові що? Йому тільки підрахувати координати. А вести коробку — мені. Що, думаю, робити? Як випередити світло, що сягнуло вже на кількасот років? Звичайно, нині кожен школяр знає, що в такому разі слід скористатися гарматою, яка долає силу тяжіння. Але хто дасть мені гармату, коли йдеться про сміховинну приватну суперечку? У мене язик не повернувся б мотивувати цим…

І тоді я пригадав, що в музеї космічних мандрів експонується одна з найперших таких гармат. Правда, потужності цієї примітивної споруди не вистачило б навіть підкинути сучасний зореліт хоч до зони штучних супутників, але мою портативну коробку вона могла закинути аж на край Всесвіту. Хоча я не любитель мандрувати таким робом. Нічого не бачиш, нічого не відчуваєш… Мить — не встигнеш заплющити і розплющити очі — і ти вже на місці. Зникає усяка романтика міжзоряних мандрівок. Але самі подумайте, що я мав робити?

Саме тоді я вперше і востаннє погодився з працівниками Музею космічних мандрів на дуже невигідний для мене товарообмін. Вони вже тоді полювали на мою космічну колекцію, бо, крім славетного робота Малюка, якого капітан Козир списав з борту за надто грайливу вдачу, вони нічого путнього не мали.

Так от, на свою допотопну гармату вони виміняли казкові речі. Можете мені повірити. Досить сказати, що я не пошкодував пера жар-птиці, килима-літака, чобіт-скороходів і, головне, скатерки-самобранки. Чи варто згадувати, що в музеї негайно скасували буфет і склали щільний графік огляду експонатів з пташиного польоту, нічних екскурсій з чарівним пером жар-птиці і швидкісних пробігів по музею у чоботах-скороходах? Та за такі скарби я на їхньому місці віддав би десять гармат!

Того ж дня я набив коробку міліметровим жаростійким дротом, наче це була не спортивна, а вантажна ракета, і заклав коробку в гармату.

Азимут теж не підвів: координати з упередженням на тиждень вирахував учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба й увечері стартували. Мить — і ми вже на місці. Від такої несподіваної зміни навіть моторошно стало. Щойно навколо була рідна тепла земля, аж гульк — уже космічна холоднеча. Наче хто тобі за комір сипонув сухого колючого снігу.

Ну, хоч ми й випередили світло, але роботи ще було до біса. Річ у тому, що ми анічогісінько не бачили. Воно й зрозуміло, адже світлова мозаїка за час своєї подорожі розпорошилася на десятки квадратних світлових місяців, а нам треба було змонтувати її на якійсь сотні квадратних метрів.

Отут і знадобився жаростійкий дріт. Один кінець його ми втопили у киплячі надра понаднової зірки, а другий приклепали до закоцюблого від холоду понадстарого карлика. Різниця температур створила біля коробки таке надпотужне силове поле, що всі тутешні світила почали обертатися навколо нас, а проміння потягло, як магнітом. Це було незабутнє видовище, справжня святкова карусель!

Але не буду брехати, спочатку нам дуже не пощастило — ми ввімкнулися не за адресою. Воно у всіляких там книжечках усе добре виходить, а насправді ой скільки доводиться морочитися!

Ми ввімкнулися просто в розпал абордажного бою між піратським і крамарським суднами. Знаєте, тріпотить Веселий Роджер — білий череп із кістками на чорному клапті, виблискують рапіри, шпаги, алебарди, абордажні сокири, сліпить очі зловісна морзянка пострілів з мушкетів і пістолів, свищуть кулі, невблаганні пірати стрибають з реї на рею…

А серед цієї веремії сидить папуга і ще під’юджує морських розбишак бридким голосом:

— Піастри!.. Піастри!..

Ну і вигляд пірати мали, я вам скажу! У кожного одне око перев’язане чорною стрічкою, у вухах півмісяцем сяють величезні сережки, пики неголені, як у їжаків, у зубах вони тримають гострі кинджали, а у волохатих руках — багатоствольні пістолети…

Азимутові тоді не повезло. Він беззбройний опинився в епіцентрі бійки і тільки ухилявся від небезпечних ударів. А потім не втерпів і майстерним хуком звалив з ніг якогось напівголого здоровила. Я йому потім докоряв за безпідставне втручання в історичний процес.

Нарешті битва вщухла. Капітан піратів, такий оперетковий тип у коротенькому золотому жупані на голому тілі, запропонував полоненим вибирати: або на рею — сушитися на сонечку, або перекваліфікуватися на піратів.

Друга умова чомусь усім здалася спокусливішою.

Новоспечені пірати обнялися з бувальцями, побраталися і разом кинулися відчайдушне штурмувати натоптані начинням трюми. Чого тільки там не було! Східцями котили просмолені кухви з золотом, весело несли під пахвою темні барильця з ромом, одягали на шию намиста з перлин і бананів, а бойові трофеї несли за плечима, мов в’язанки дров...