Не оповідатиму, як тривало чергове міжгалактичне плавання. То мій Азимут надто балакучий на такі недоцільні теми. Пам’ятаєте, скільки він наговорив на магнітофонну стрічку після нашої подорожі довкола галактики на схід Всесвіту? Тільки й того, що виявив власну затятість у суперечках і повну зневагу до науково-мислячої істоти.

Одне скажу: мандрівка була напрочуд спокійною та одноманітною. А відомо, що так звані спокійні дні ніколи не вкарбовуються в пам’яті.

Інша справа, коли з вами нараз трапиться щось непересічне!

Візьмемо буденну ситуацію. Ви побачили мене в трамваї, але не одвернулися, не зробили вигляд, що захоплені передовою статтею в газеті, а мали мужність привітатися і поступитися власним місцем. Цей благородний вчинок яскраво засвідчить про вашу вихованість і запам’ятається на все життя. І коли мине ваш полудень віку, коли в домашньому затишку розповідатимете онукам про своє героїчне минуле, неодмінно згадаєте:

— Це трапилося ще до того знаменного дня, коли я, скромний і непомітний землянин, поступився місцем у трамваї. Гадаєте, кого ж я ощасливив? Уславленого на всіх космічних трасах навігатора далекого міжзоряного плавання капітана Небреху! А щоб ви знали, дітки, скажу, що галактичний вовк не ходив, а стрибав, мов горобець, бо мав протез. І йому дуже важко було стояти в трамвайній штурханині…

Або, починаючи свою вікопомну історію, знову з приємністю згадаєте:

— Точно пам’ятаю, сталося це майже відразу після того, коли вперше в житті поступився місцем у трамваї. І хто ж сів на нього? Не повірите — сам капітан Небреха! До того ж він вголос похвалив мене за дивовижне благородство і виняткову вихованість…

Космічна ракета — не міський трамвай, продемонструвати в ній ці якості неможливо, бо “стоячих” місць там нема. А один випадок таки запам’ятався, бо добряче попсував мені нерви. І було це напередодні старту.

Повернувся я від Козира до готелю, бачу: замість штурмана лежить на ліжку клапоть паперу:

“Капітане! Я пішов складати державні іспити з усіх дисциплін.

Ваш Азимут”.

От халепа! Підготуватися до галактичних мандрів — не валізу зібрати. Помічник украй потрібен. Моторошна думка майнула в голові. А що як Азимут погано засвоїв програму? А що як він не витримає державних іспитів і його залишать на другий рік? Це ж через його обурливі лінощі, можливо, загине цивілізація, бо хто ж мені вивірятиме курс?

Та я не розгубився: швиденько подався до школи підвищення кваліфікації штурманів. Нині соромно про це згадувати, але я ладен був підказувати Азимутові!

На щастя, даремно хвилювався. Азимут так добре засвоїв науку, що спав навіть на екзамені. Більше того, він захопив своїми неабиякими здібностями присутніх і вся екзаменаційна комісія мирно хропла собі.

Ех, якби я прихопив будильник! А так що? Чекати, поки вони прокинуться? Скільки ж мине часу!

І я наважився. Воно, звісно, злочин, але що мав діяти? Злодійкувато озирнувшись, рішуче вписав в Азимутів матрикул “відмінно” з усіх дисциплін. На нижчу оцінку своїх видатних успіхів він би все одно не погодився…

Повторюю: плавання тривало напрочуд спокійно. Але тим більша несподіванка чекала нас на кінцевій зупинці.

Правда, урочистості, якими нас тут зустріли, мали б відразу насторожити, бо нагадували свята на планеті Кібері, що ледве не закінчилися для нас трагічно.

До коробки поспіхом збіглися незліченні натовпи роботів і автономних побутових автоматів — від багатотомних енциклопедистів до хатніх підлогонатирачів. Вони в захопленні гасали навколо ракети, виголошували алгебраїчні формули. Неоновими літерами спалахували плакати і транспаранти:

“Хай живе непомильна істина 2x2=4!”, “Вічне життя синусам і косинусам!”, “Найдовша гіпотенуза коротша суми 2 катетів!”, “Привіт братам по програмі пізнання!”, “Найкраща у Всесвіті гра — шахи!”

Бідолаху Азимута та підозріла радість перелякала не на жарт. Він пам’ятав жахливу пригоду на Кібері, коли тамтешні роботи замірялися розібрати нас на молекулярні запчастини, а тоді знову зібрати і подивитися, що з цього вийде.

— Капітане! — звернувся до мене штурман. — Тікаймо негайно, бо доведеться вицокувати від жаху сигнал SOS нам самим!

На щастя, я не надав його пораді серйозного значення. Якби я пристав до неї, найвидатніші науковці кількох десятків галактик і понині поневірялися б у моторошному і страхітливому полоні. Так у житті буває: робиш нібито похибку, а згодом виходить на краще…

Мені здалося, що панікувати не було ніяких підстав. Пригадую, на Кібері вітали нас самі роботи, а тут вешталися й цілком людиноподібні, красиво одягнені істоти. А коли якийсь пилосос, телефон-автомат або ж самохідний бар заступав їм шлях, вони недбало відштовхували той погано відрегульований, не дуже меткий агрегат.

Щоправда, трохи бентежив абсолютно байдужий вираз облич цих господарів планети, але водночас заспокоювало чудове видовисько — трибуна. Вона — найпереконливіший доказ очевидного факту, що загальнопланетна еволюція суспільної думки рушила близьким до земного шляхом. Отже, вони мають однакову з нами уяву про урочистості. Роботи ж у таких випадках цілком вдовольняються велетенською рахівницею, на якій невтомно клацають їхні промовці. Для кожного робота головне — аби була справна цифра!

— Заспокойся, Азимуте, — не панікуй! Ліпше склади коротеньку вітальну промову — і на трибуну…

Та я помилився. Мав би рацію, якби наказав штурманові написати невеличкий некролог.

Відкрив вхідний люк, і ми повагом вийшли з ракети, готові до виконання програми першого контакту.

Та як же здивувалися, коли, простягнувши руки для дружніх потисків, відразу відчули на них наручники.

— А що я казав! — войовниче вигукнув Азимут і почав відчайдушне боронитися ногами.

Під його могутніми ударами роботи падали, мов кеглі…

Та ось напасники отямилися і взяли штурмана в залізне кільце, таке щільне, що він не міг навіть ворухнутися. І його з голови до п’ят закували у грубезні кайдани. Та ще до ніг припасували по пудовій гирі на ланцюгу.

— Кретини! — грізно волав він. — Недоумки!

Але йому заткнули рот ганчіркою і нас обох запхали до машини з гратами.

І що найдивніше, оті людиноподібні істоти, брати по розуму, хоч би пальцем кивнули на наш захист! Що це — загадкова таємниця чи прикре непорозуміння?

Помешкання, в яке нас із Азимутом кинули, нічим не нагадувало в’язницю. Це міг бути казково багатий на хитромудрі прилади науково-дослідний інститут або науково-експериментальний полігон для випробування найзухваліших винаходів…

І все ж то була в’язниця з усіма її сумнівними принадами.

Нас заштовхнули до кабінету її директора — старого, як іржавий цвях, робота, запрограмованого в куцих межах стандартного наглядацького режиму. Там, після відповідного оформлення протоколу і акта про конфіскацію всього нашого космічного майна для показу в Музеї космічного варварства, й відбувся попередній допит.

Відповідав, зрозуміло, я, бо Азимуту забули витягти кляп з рота, і штурман раз у раз люто бряжчав кайданами. Проте я зберігав цілковитий спокій, аби не принизити себе перед безмозкою машинерією.

— Ваше прізвище? — запитав робот.

— Небреха.

— Посада?

— Капітан.

— Звідки прибули?

— Здалеку.

— Отож ви розшифрували наш SOS?

— Ви справді надсилаєте сигнал біди? — вразився я, пригадуючи мудру підказку знаменитого робота Малюка.

— Тут, капітане, запитую я. А ви тут відповідаєте. Ми, роботи, мудріші від усіх, таких розумників у Всесвіті нема. Бо наша програма — пізнання… — Він поворушив на столі купу перфострічок і тупо запитав: — І де ж вас розмістити?

— Не знаю…

— Один плюс один дорівнює двом! Я запитую, ви відповідаєте, значить, нас у цій кімнаті двоє.

— Троє, - відповів я.