Визнаю, падіння з сьомого неба було відчутне. Виявляється, капітанова хвороба прогресує!

— Тисяча тиранозаврів! — гримів міжзоряний вовк. — Це не що інше, як крейдяний праліс!

— Капітане, — намагався я вгамувати його, — ніякий це не праліс, а чудовий ботанічний парк, який створили наші з вами нащадки. От зараз піду покличу сторожів, і все одразу з’ясується.

— Стій! — суворо наказав мені капітан Небреха. — Якщо ти вийдеш, майбутні палеонтологи навіть кісточок твоїх не знайдуть.

Я невдоволено зиркнув на капітана, бо тієї миті й гадки не мав, що оцим, здавалося б, деспотичним наказом він врятував мені життя.

Нічого не залишалося, як знову втупитися в ілюмінатор.

І раптом я мало не скрикнув з несподіванки. Пагорб, що панував на протилежному боці річки, зрушив з місця! Чи мені приверзлося? Але ні!

Гора звелася на товщенні ноги. Хрипке позіхання, що нагадувало сердите гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко сопучи і крекчучи, вже продиралася крізь ліс і туман до річки. Потім з задоволеним буркотінням плюхнула у тиховід.

Ми чули, як після ранкової ванни тілиста істота заходилася натоптувати своє неосяжне черево осокою та очеретом.

Аж тут задвигтіла земля, ніби на нас невблаганно котилася навала важких танків. Це враження ще більше посилювалося несамовитим брязкотом і гуркотом. І ось, трощачи і вивертаючи з корінням дерева, що стовбичили на шляху, на галявину вдерлася валка дужих, але неповоротких чудовиськ.

Їхні куполоподібні п’ятиметрові тулуби надійно захищали багатокутні рогові пластинки, що вкупі утворювали непробивний панцир. На кінцях довгих окільцьованих кістяними тилягами хвостів — приголомшливі булави, з яких навсібіч стирчали півметрові гостряки.

— Такою булавою можна порішити слона, — холоднокровне зазначив капітан Небреха.

На щастя, вайлуваті велетні мали напрочуд мирну вдачу. Заклопотано рохкаючи, мов свині на випасі, вони повиповзали на галявину і почали ретельно викошувати працьовитими щелепами папороть.

Мабуть, саме в цей час у заповіднику чудернацької флори і, як бачимо, фауни починався перший сніданок.

Небреха повернувся до мене й повагом зауважив:

— Мій юний друже, в майбутньому цих тварюк ми побачили б хіба що в музеях.

Та я не складав полемічної зброї.

— Ви, капітане, — відчайдушне боронив я свою гіпотезу, — втратили віру у світлий людський розум. Оці тварюки — штучні подоби колишніх ящерів. Знаєте, такі своєрідні роботи. Можливо, їх зліпили спеціально на замовлення Міністерства освіти як наочні учбові посібники. Вдень сюди водять першокласників на практичні заняття з історії походження життя на Землі. Хіба ви не припускаєте такого тлумачення?

— Я припускаю, — задумливо відповів капітан Небреха, — що ми самі маємо повну змогу вскочити в гарну історію. А тепер, Азимуте, слухай мій наказ. Оточи коробку випарами гідрату спирту.

А коли я цей дивний наказ виконав, капітан пояснив мені:

— Пахощі спирту — найнадійніший у даному випадку захист. Усі тварини, штучні вони чи природні, відчувають до спиртного непоборну відразу.

Я завше дивуюся неймовірній далекоглядності капітана Небрехи. От, скажімо, якби він зволікав з наказом ще хвилину, від нашої коробки, можливо, залишилася б хіба купа металевого брухту.

Атож!

Тільки-но ми одягли коробку у непроникливу спиртову сорочку, як з ботанічної гущавини вистрибнув хвацький монстр завбільшки з п’ятиповерхову будівлю.

Щоб змалювати його, досить уявити видовжений, як труна, череп з кровожерними і великими, наче миски для вареників, баньками та рясно всіяною іклами і зубами пащекою, з якої невпинно котилася пожадлива слина. Оцю бридку голову напнуто на гнучку драконівську шию, що поволі переходила у циклопічне черево, надійно вкрите плетивом кам’яних м’язів і твердою, мов наждак, лускатою шкірою.

Потвора жваво стрибала на двох задніх колодах (лапами їх не назвеш!), з яких стирчали страшні пазурі, що більше скидалися на залізні гаки сучасних підйомних кранів.

Щоправда, передні кінцівки цього страхітливого монстра не являли ніякої небезпеки. Вони були маленькі і кволі, як у пуголовків. На знак своєї цілковитої нікчемності вони безсило звисали перед могутніми грудьми.

Але хвіст! Якби хто бачив хвіст! Одним ударом довжелезного хвоста хижак легко зробив би з нашої коробки гармошку.

Оцей допотопний красунчик споганив усю ранкову ідилію.

Тільки-но його уздріли закуті в панцири мирні папороїди, як вони наче збожеволіли. Панцерники кинулися хто куди, сповнюючи повітря жалібним зойком.

Та ось вони спритно позакопувались у землю і перетворилися на довготривалі опорні точки. Із западин випиналися на поверхню лише масивні, як валуни, рогові щити, що були явно не по зубах будь-якому ворогові. До того ж біля кожного щита ще лежала напохваті страхітлива булава.

Але п’ятиповерхове чудовисько не звертало на велетенських черепах жодної уваги. Воно з диким гиканням метнулося до тиховоду, де й досі ласував комишем гороподібний завр.

Що там сталося, важко й описати. Насамперед тому, що картину двобою ховав туман, який значно погустішав. Але зважаючи на несамовите ревище, відчайдушне виття, брязкіт щелеп і пазурів, оглушливий хрускіт кісток, чудовиська тюжили один одного не на життя, а на смерть.

Нарешті переможне ревище лускатого страховища та передсмертний хрип гороподібного гурмана злилися в заключний трагічний дует.

З туману виринули заюшена хава хижака з величезним куснем паруючого м’яса в зубах…

— А що. Азимуте, — порушив гнітючу мовчанку капітан Небреха, — далебі, штучні копії колишніх потвор жеруть одна одну? Не хотів би я опинитися на місці твоїх бідолах-першокласників, аби не потрапити на десерт оцьому “машинозаврові”…

Чим я міг заперечити? Та й навіщо заперечувати очевидні факти? Я й сам розумів, що ми були б чудовиську на один зуб. І скафандри не врятували б. Потвора злускала б їх, мов горішки.

Та на цьому сюрпризи ще не скінчилися.

Що я мав робити?

Ясно, підняти руки вгору на знак беззастережної капітуляції і щиро визнати:

— Капітане, ви — геній!

Але, на щастя, не встиг цього зробити. Бо саме тієї миті вдарив грім з чистого неба. Грім дужчав, ширився і вже обіймав небо від краю до краю.

Таємничий грім страшенно наполохав велетенських черепах. Вони повидиралися із земляних схованок і панічно ринули у надра первісної хащі.

Лускатий убивця теж не лишився байдужим до громових ритмів. З незадоволеним риканням, яке тепер видавалося жалюгідним скавучанням, він схопив свою жертву ікластою пащекою і насилу поволік її у праліс протилежного берега.

За хвилину на галявині було порожньо, як у мить нашого акробатичного приземлення. Тільки трава, я помітив, стала сторч, мов волосся на голові людини, коли вона ціпеніє з ляку.

Хоч це було ненормальне і тому тривожне видовисько, хвилюватися не було й найменшої причини. Навпаки, були всі підстави радіти і пишатися власною далекоглядністю. Адже це був гуркіт авіаційного мотора!

Я прислухався до шумовиння авіаційного мотора з невимовною насолодою. Наче сидів не в залізній бочці, а в партері Великого театру на прем’єрі чудової опери.

Але найприємніше було, безумовно, попереду.

Ось зараз капітан Небреха підніме вгору руки і визнає:

— Азимуте, ти — геній!

І щоб наблизити цю врочисту мить, я взяв мегафон, аби перемогти гуркіт, і в’їдливо проревів на вухо Небресі:

— Капітане, це справді нечувано! Птеродактилі літають з мотором! Ха-ха-ха!

Та міжзоряний вовк і не подумав визнати поразку. Він узяв в мене з рук мегафон, щоб спокійно прокричати на мою адресу:

— Добре сміється той, хто сміється останній!

На жаль, на цю тривіальну репліку я не міг відповісти новим нищівним “ха-ха-ха”, бо капітан завбачливо не випускав з рук мегафона. А в несамовитій гуркотні мій голос розтанув би, як сніжинка у пекучій Сахарі.