Через кілька днів провідник Чорний оголосив Квітці наказ провідника Роберта створити в Косівському повіті мережу військової розвідки. Налагодити розвідку в Снятинському районі доручили Іванові Жупанському (псевда Клим, Вир) із Перерова. Іван разом із друзями-повстанцями героїчно загинув у Назірній під Коломиєю в лютому сорок шостого на посту районного референта пропаґанди. Підпільна боротьба звела його з референтом СБ Дубком, до боївки якого входили Іванові односельці Крук (Петро Волощук) і Ярослав – Михайло Мельничук. Крук пережив Вира на кілька місяців, а двадцятиоднорічний Ярослав (районний референт пропаґанди) поліг від більшовицької кулі в перестрілці на околиці Коломиї 28 серпня 1948 року.
Шостий день квітня сорок дев’ятого тішив людей сонячною погодою. Районний референт Служби безпеки Дубок (Василь Гулик) вів невеличку групу партизанів із Корнича полем навпростець до Назірної, оминаючи поблизький військовий аеродром. Раптом із-за кущів наляканим зайцем вихопився солдат, якого в кліп ока схопили звиклі до несподіванок молоді повстанці. Втікача (ним виявився сержант аеродромної обслуги) привели до провідника. Німо, нажаханими очима, сержант вимолював життя. Чимало бачив і пережив за свої сорок два роки Василь Гулик. Народившись у надпрутському селі Матіївцях, він із юних літ зазнав утисків польської влади. Одружився в сусідньому Корничі, працював там ковалем. Збудували з дружиною Анною добротну хату. З окупантами різних мастей боровся словом і зброєю. За німецької займанщини був станичним села. З приходом у сорок четвертому більшовиків зайняв відповідальний пост референта СБ Коломийського району. Добрий і дужий, гуманної вдачі, незрадливий, він довіряв іншим. Тому прочитавши в очах своїх хлопців мовчазну згоду, відпустив українського юнака у формі сержанта радянської армії. Розімлілі від весняного тепла й непролитої крові повстанці задумливими поглядами проводжали очманілого від щастя сержанта аж до невеличкої будівлі на території аеродрому. Загартовані боями, вони свято вірили в клятву – власну й чужу. Та радянський сержант сповідував інші принципи, за подароване життя відплатив повстанцям дзвінком до МГБ.
Партизани з невеликого виямка спостерігали, як червонопогонний живий ланцюг вигинається довкіл них у підкову. Кожен юнак звично лаштував зброю. Та провідник дав команду відходити видолинком до недалекої Назірної, а сам зрісся зі скорострілом. З підірваним роками підпілля здоров’ям, Дубок воїном усе-таки був управним і відважним. Навіть із пораненою ногою він перекочувався від горбка до горбка, притискаючи кулеметним вогнем емгебистів до землі. Надії на порятунок не було, тому дбав тільки про життя друзів у себе за спиною. Вистрілявши всі набої і пересвідчившись, що хлопці в безпеці, притис дужою рукою цівку пістолета до серця.
Тіло вбитого Дубка емгебисти з диким вереском тягли конем аж до Коломиї. Того ж дня до сестер Ганни і Параски Граб у Корничі, в яких часто переховувалися партизани, прибіг молодий повстанець Василь Дем’янчук і сповістив про геройську смерть провідника.
Чимало зусиль до створення розвідувальної мережі в багатьох районах Станіславщини доклала свого часу Марта – Костюк (Процак) Стефанія. Улітку 1943 року пройшла вона розвідницький вишкіл у Старому Угринові Калуського району. Військовою розвідкою повстанської округи «Говерла» командував леґендарний майор Сокіл – Костянтин Петер, уродженець Вінниччини, сотник армії Української Народної Республіки.
Лінію фронту Осип зі штафетою в кишені переходив від села до села в супроводі озброєних зв’язкових. Гарматний гул нагадував про смертельну сутичку між двома хижаками, коричневим і червоним, у якій гинули невинні люди.
Незабаром Квітка зголошував свій прихід організаційному провідникові ОУН Косівського повіту Іскрі, який водночас виконував функції заступника повітового провідника. Свою власну хату в Старих Кутах Іскра віддав для потреб Організації, а родину переселив до когось з односельців. Квітку зустрів гостинно. Вручив новому референтові розвідки наплечник, який підпільники щедро наповнили захопленими в німців продуктами.
Наступного ранку молодий зв’язковий відвів Осипа на гору над Старими Кутами, де в густому лісі формувався відділ УПА. Було тут чимало дезертирів із Червоної армії. Понад п’ять десятків вояків жили в тимчасових колибах у лісі, займалися вишколом, нападали на німецькі, й московські підрозділи. Зброю повстанці мали добру, набоїв роздобули у ворога достатньо. Частина партизанів була зодягнена в мундири української поліції, інші мали червоноармійські строї.
Після ситого обіду з повстанцями Квітка по зв’язках вирушив до Косова, а звідти – на Город. Тут до Осипа прилучився високий, стрункий кавказець у солдатській шинелі, з наплечником і карабіном. Прибув він зі зв’язковим і йшов у розпорядження військового референта Криги. Разом у супроводі безмовного зв’язкового прибули до гірської Соколівки.
У селі Квітка зачекав, доки звільниться повітовий провідник Курява. Через вікно бачив, як той енерґійно розмахував рукою, ходячи по хаті, й диктував щось секретарці. Провідник проникливо глянув Осипові в очі й поцікавився, з якого він села. Всупереч інструкції хлопець відповів, бо здогадався, що то не проста собі цікавість. Згодом довідався, що Курява вчився з його братом Василем у ґімназії. Спостережливий провідник зауважив схожість між братами. Але того дня не обмовився жодним словом. Осипа полюбив, як молодшого брата. Вольового й вимогливого провідника Куряву побоювалися не тільки підлеглі, щоправда, всі й поважали його за принциповість і чесність.
По розмові повітовий провідник скерував Квітку до військовика Криги, який квартирував у Бережниці. Там у хаті станичного Осип відсвяткував Великдень сорок четвертого. Із двома сільськими підпільниками пішов до церкви в сусідній Криворівні. Зодягненого в гуцульську ношу референта розвідки навіть найприскіпливіше око не змогло би вирізнити зі святкового натовпу.
До Бережниці поверталися битим шляхом, хоча Квітка наполягав, аби йшли гірськими стежками. Хлопці, посміхаючись, переконували, що дорога цілком безпечна. На кам’яному гостинці Осип, добрий конспіратор, почувався незатишно, тому збочив до лісу під кепкування відчайдушних леґінів, які й далі йшли відкритою дорогою. Раптом із лісової гущавини Осип почув приглушений деревами гуркіт машини на шляху і з розбезпеченим пістолетом кинувся чимдуж туди. Та було вже запізно. Змотузованих підпільників мадярські солдати повезли в кузові тягарівки, мов ягнят на заклання. Безпечність коштувала гірським леґіням життя: третього дня мадяри розстріляли їх у Жаб’ї.
Із Бережниці станичний негайно перевів розтривоженого референта розвідки на правий берег Черемошу, на гору Синиці, яка через бурхливу весняну річку була недоступна для чужаків.
Із Кригою Осип Томенчук, який мав уже нове псевдо Чабан, зустрівся в Красноїллі. Досвідчений військовий референт уважно вислухав й одобрив міркування молодого підпільника про налагодження розвідувальної мережі, додавши кілька путніх порад. Високий і плечистий Крига ходив у сірому костюмі, був навдивовиж енерґійний і рухливий.
На Великдень сорок четвертого трапилася надзвичайна подія. Боївка Служби безпеки Косівського району, яку очолював Херсон, зайшла до Білоберезки, щоби відсвяткувати воскресіння Сина Божого. Мадярів поблизу не було, червоні ще гуркотіли танками на правому березі Черемошу. Тож повстанці, не дуже остерігаючись, засіли в одній хаті за столи, поскладали в кут зброю, навіть стійки, всупереч партизанським правилам, не виставили. Покара за безпечність не забарилася. Приведені невідь-ким мадярські жандарми шуліками налетіли на безжурних застільників. Повиводили зв’язаних на подвір’я і тут же заходилися мордувати лежачих. Солдат стріляв кожному з карабіна в спину, а офіцер дострілював із пістолета в голову. Мадяри, як налетіли зненацька, так і забралися, мов привиди при перших променях сонця. Байдужий до людської трагедії весняний вітерець розносив занімілим селом запах свіжої крові, в калюжах якої лежали п’ятнадцять постріляних юнаків. Як же здивувалися підоспілі на місце кривавища селяни, коли побачили, що лише два з цих п’ятнадцятьох мертві. Пораненим надали допомогу повстанські лікарі, й ті ще довго воювали з ворогом. Інакше, як дивом, того, що сталося Великодньої неділі в селі на березі Черемошу, назвати важко.
