Німецько-польська війна й окупація Західної України московськими загарбниками спричинилися до звільнення в’язнів і панічної втечі тюремної обслуги. Охоронці поспіхом перестріляли «німецьких шпигунів і диверсантів» і прилучилися до тих, що чимдуж утікали до Румунії. Ті з них, що злегковажили або не встигли цього зробити, закінчили свій життєвий шлях у Катині чи Старобєльську з продірявленими енкаведистськими кулями черепами.
Довідавшись про московську навалу, Ігор Шубський з друзями подалися до Кракова. Там діяв Український допомоговий комітет, який створив та очолив професор Володимир Кубійович.
У Кракові Ігор відшукав краянина Олександра Голувка й замешкав у нього. Швидко зорієнтувався в непростій ситуації і підрядився підвозити кіньми хліб до табору військовополонених. Витримка, мужність, знання польської й німецької мов допомогли вирвати з німецького полону не одного українця, що воював з нацистами в польській армії.
За наказом проводу Ігор Шубський переїхав до Володави на Холмщині, де польський уряд особливо брутально проводив політику полонізації й окатоличення українців. Праці для ОУН на Холмщині був непочатий край. Шубський очолив повітовий провід Організації, багато працював на культурно-просвітницькій ниві. Заснував у Володаві українську книгарню. Найбільшою гордістю націоналістів були друковані в Кракові твори Юрія Липи, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Ольги Кобилянської, Леоніда Мосендза, Богдана Лепкого. Надійною помічницею, вірною бойовою подругою Юрія стала його дружина Галина. У їхній хаті успішно діяв пункт нелеґальної переправи членів Організації через німецько-радянський кордон.
Із початком німецько-радянської війни були сформовані похідні групи ОУН під керівництвом Омеляна Сеника-Грибівського, Олега Ольжича, Миколи Сціборського. Тринадцятого липня 1941 року похідна група ОУН у складі двадцятитрирічного Євгена Шульги, двадцятишестирічного Петра Бодяка і вісімнадцятирічного юнака-друкаря на чолі з Ігорем Шубським перетнула кордон на ріці Буг і вирушила на Схід. Маршрут був чітко визначений: Дубно – Житомир – Київ – Полтава – Харків. Завдання – відновлення української влади на українських землях, що їх покинули більшовики. Пересувалися пішки, несучи за плечима повні націоналістичної літератури великі наплечники. Дев’ятнадцятого липня вступили до села Сушного Радехівського району на Львівщині. Там життя членів похідної групи трагічно обірвалося за невияснених обставин. Поховані друзі в братській могилі на сільському кладовищі. Через двадцять років Галина Шубська встановила на могилі чоловіка й друзів пам’ятник з написом «Спіть, хлопці, спіть» та іменами загиблих. Її донька Оксана часто приїздить на могилу зі Львова, замовляє панахиди, покладає квіти.
Влітку 1941-го Галина Шубська з донечкою Оксанкою і свекрухою Ольгою Шубською переїхали з Володави до Кременця. Поселилися в будинку Козубських у Великому Раківці. Невдовзі дружина й мама дістали сумну звістку про загибель чоловіка й сина. За німецької окупації Галина Шубська напружено працювала на посту районного провідника ОУН. Восьмого лютого 1944 року зболене серце п’ятдесятивосьмирічної Ольги Шубської перестало битися. Занадто важка була для неї втрата єдиного сина.
З приходом навесні 1944-го других совітів родина Козубських переїхала до Львова. Галина вступила на лікувальний факультет медичного інституту. Ірина працювала реєстратором у дитячій консультації, Олег навчався на аґрономічному факультеті сільськогосподарського інституту. Галина підпрацьовувала вночі коректором у редакції газети «Вільна Україна», де трудився й батько. Його заарештували в серпні 1948-го, Галину – через місяць. Обох засудили на двадцять п’ять років «ісправітєльно-трудових лаґєрєй». Галина Шубська каралася в тайшетських таборах, а влітку 1953-го була переведена до мордовських. Там зустріла давню знайому, колишню студентку Київського медінституту Кіру Степаненко.
Зі створенням на Волині перших відділів УПА Кіра прибула зі столиці, щоб опікуватися повстанським військом. Якийсь час переховувалася від німецьких облав у господарстві Козубських, була медиком у курені, яким командував Хрін. Згодом вийшла заміж за Богдана Онуфрика – курінного УПА Коника. У 1946 році під час нападу куреня на ґарнізон польської держбезпеки в містечку Бірчі на Закерзонні Богдан загинув. Кіра закінчила Львівський медінститут, працювала в селі Куткорі неподалік від Львова. Там її 1949 року заарештували й запроторили на десять років до концтаборів. Допомогла Галині Шубській влаштуватися санітарним інструктором у таборі.
У жовтні 1949 року радянська влада вивезла до Хабаровського краю на вічне спецпоселення Олену Козубську з дітьми Іриною й Олегом та внучкою Оксаною. Смерть сатрапа Сталіна принесла до гулагівської задротованої імперії деяке полегшення. Дев’ятнадцятого грудня 1955 року Галину Шубську звільнили й відіслали до родини в Хабаровський край. Влаштувалася з допомогою добрих людей фельдшеркою на станції Ізвєсткова. По якімсь часі вступила на четвертий курс лікувального факультету Благовєщенського медінституту. Донька Оксана стала студенткою першого курсу того ж інституту. Жили разом у гуртожитку.
По закінченню інституту Галина поїхала працювати до Молдови, де осів її брат Олег. Він якийсь час працював у селі Великому Кучерові неподалік Чернівців. Сестра Ірина привезла братові з Хабаровського краю матір Олену, яка тут важко захворіла й 9 липня 1958 року померла. Олег Козубський через переслідування КГБ змушений був переїхати до Молдови. В якімсь часі до Галини перебралася з Хабаровського краю й сестра Ірина з донечкою Галинкою. Згодом вони гуртом переїхали до Заставної на Буковині, а звідти – до Снятина на Івано-Франківщині. Сюди ж 1968-го року прибули й Олег з Ольгою Чайківською-Козубською та малим Юрчиком. Олег улаштувався працювати аґрономом.
Ольга Чайківська народилася 18 січня 1926 року в селі Доброполі Бучацького повіту на Тернопіллі. Батьки її, Павло і Марія, прості селяни, були національно свідомі. Відповідно виховували й доньок Ольгу та Марію. Після початкової школи в рідному селі та семирічки в Бучачі Ольга вступила до ґімназії. З приходом перших совітів закінчила сьомий клас Бучацької середньої школи. За німецької окупації навчалася в Чорткові в українській ґімназії імені Маркіяна Шашкевича «Рідної школи». Допитлива дівчина записалася до Марійської дружини, співала в ґімназійному хорі, яким опікувався вихователь і просвітницький діяч отець Марко Дирда.
У 1942 році патріотично налаштована дівчина вступила до «ОУН Юнацтва», щоб боротися з брунатним окупантом. Одержала псевдо Лискавка. Її безпосереднім провідником була Ярослава Карпинець. До трійки входила і Юстина Богданівська з Мельниці-Подільської Борщівського району, з якою мешкали в одній кімнаті. Другі совіти замордували тендітну Юстину в Чортківській в’язниці.
У січні 1944-го Ольга Чайківська дістала атестат про закінчення ґімназії, а в лютому вже стала провідницею юнацтва жіночої сітки ОУН Бучацького повіту. В червні того ж року Ольга відбула вишкіл у Чорному лісі. Діяльність в ОУН продовжила в рідних краях під псевдо Леся. З другою московською окупацією провід дозволив нерозконспірованим членам ОУН леґалізовуватися. Ольга Козубська наприкінці грудня 1944-го переїхала до дідуся Андрія Кульчицького в село Стару Брикулю Струсівського району. Якийсь час учителювала в сільській школі, навіть стала її директором.
У вересні 1945-го вступила на фармацевтичний факультет Львівського медичного інституту. Та 8 грудня 1946-го студентку-другокурсницю, закуту в наручники, привезли до Тернопільського управління МГБ. Розпочали з настирливої пропозиції співпрацювати з органами. Не добившись від упертої дівчини згоди, емгебисти через кілька днів кинули арештантку до підземелля зі щурами. Суд, що відбувся в березні 1947 року, оцінив вину дівчини в десять років таборів і п’ять – позбавлення громадянських прав.
Звільнили її в лютому 1956 року. Поїхала до родини в місто Копєйськ Челябінської області, куди в жовтні сорок сьомого вивезли на вічне спецпоселення батьків і сестру Марійку. В Копєйську працювала препаратором у клінічній лабораторії міської лікарні, закінчила фельдшерське училище. 1958 року поїхала в Україну, де повновладними господарями почувалися комуністи. Недавній невільниці скрізь давали двадцять чотири години, щоби забратися з населеного пункту. Так було у Вовчинці біля Івано-Франківська, так повторилося в Теребовлі на Тернопільщині. Змушена була повернутися до Копєйська. Влаштувалася фельдшером-лаборантом у міській лікарні.
