У темній прохолодній стодолі на дівчину накинувся зненацька якийсь військовий. Охоплена переляком і розпачем з останніх сил шалено відбивалася від мовчазного нападника, що дихав їй в обличчя горілчаним чадом. У дикий регіт солдатів на подвір’ї не вслухалася. Мов загнана в кут ласиця, готова була перегризти ґвалтівникові горло, дряпала, кусала, молотила кулаками… А коли під руку попало щось тверде й замашне, не вагаючись, гепнула ним щосили ворога по голові. Ланню перестрибнула через його розпростерте тіло і з розгону кинулася до широких дверей, назустріч світлу.

Із Шешорів байдужі до сліз і прокльонів конвоїри повели впійманих у селі дівчат до Соколівки. Дорогою задля забави цькують бранок здоровенними собацюгами, аби ті люто шматували на дівчатах благеньку одежу. Самі ж червонопогонці регочуть, аж за животи хапаються. В селі арештанток розмістили навпроти хати, в якій Дарина квартирувала, коли працювала вчителькою.

У Соколівці вчителювала й районова провідниця ОУН Березина (Марія Костинюк), уроджена 1924 року в Карлові Снятинського району. Загинула в сорокових роках у Карпатах.

У Косові посеред тюремного подвір’я зненацька побачила косівчанку Ганну Кабин. Молоду гірську красуню впізнала по великих блаватних очах. Більшовицькі нехристи відтяли пишні дівочі русяві коси й поголили невільниці голову, що кривавіла на сонці свіжими порізами. Щоби не втрапляти до катівських безжальних рук, Леся порізала собі осколком скла вени на руках і шиї. Бризнула гаряча кров, дівчина впала в забуття. Енкаведисти, забігали, мов руді миші перед повінню. Охоронці на вишках здійняли навіщось стрілянину. Поодинокі прохожі бачили, як чекісти тягли кудись бездиханну закривавлену дівчину. Лікарі довго повертали підпільницю до життя. Отямилася в приміщенні МГБ, руки й шия забандажовані, крізь бинти просочується кров. Побачила людей в уніформах і білих халатах і знову знепритомніла. Останнє, що бачила, це густі плями крові на білій сорочці. Згодом, у концтаборах, Олександра Слободян пошиє з тієї сорочки сукню, яку вдягатиме лише на великі свята. Одяганку ту жінка передала до музею в Снятині, аби нагадувала нащадкам про московську неволю та комуністичну тиранію.

Третього дня Великодня сорок п’ятого року Лесю в лікарні навідала мама, що придибала пішки аж зі Снятина. Про доньку сказав їй Іван Славницький, який мав у Косові рідню. Мама принесла невтішні вісті. Окупанти забрали батька. Вони ж із п’ятнадцятирічним Мирославом поневіряються й із дня на день чекають арешту.

Завітав до прикутої до ліжка дівчини і її довголітній опікун Іван Славницький. Всі входи-виходи в приміщенні охороняли озброєні «стрибки». Іван впевнено приступив до дверей і твердим голосом велів відчинити, недбало кинув лакузам пачку сигарет. «Стрибки», що через свій лакейський статус боялися всіх і всього, мовчки підкорилися жорсткій команді. Славницький, який сам щодня балансував на тонкій ниточці між волею й неволею, не побоявся принести хворій підпільниці харчі й ліки. Але найвартіснішою для Лесі була братня розрада давнього приятеля.

Молодий Лесин організм, завдяки постійній опіці близьких людей, швидко поборював недугу. Друзі-підпільники підготували Дарині втечу з лікарні. Але останнього дня арештантку під конвоєм перепровадили до в’язниці. Малограмотні слідчі НКВД мали великий клопіт з ерудованою провідницею УЧХ, яка добре знала не лише історію України, але й історію СРСР, розбиралася в ідеологічних тонкощах.

Через два місяці впійманих у Косівському районі дівчат погнали пішки до Коломиї. В парі з Дариною перебирає ослабленими від побоїв і голоду ногами Юля Гаравасюк. Її батько, колишній український січовий стрілець, одружився й пустив коріння в Східній Україні. Тридцять третього родина Гаравасюків, покинувши роками нажите майно, втекла від голодомору в Карпати. Юля, яка вже встигла скуштувати «радянського раю», дорогою заповзялася виховувати конвоїрів-«стрибків». Дарина, втративши після Хімчина надію, що повстанці відіб’ють її, голосно допомагала відважній подрузі. Хай краще застрелять! Проте полохливі «стрибки» лише несміливо оправдовувалися перед дівчатами. Нарешті невільниці симулюють велику втому, відмовляються йти. Конвоїри, щоби не мати зайвих клопотів, забирають у дівчат не такі вже й важкі клуночки й несуть до самої Коломиї. Маючи нечисте сумління, московські вислужники, мов бездомні собаки, бояться навіть самих себе. Їх проймає жах перед власним начальством, їм лячно загубити вручену енкаведистами зброю, проте найбільший страх мають перед повстанцями. Партизани вбачаються цим горе-воякам за кожним деревом пообіч дороги. Найзаповітніша їхня мрія – дійти живими до Коломиї й здати до в’язниці арештантів. А тоді вже понапиваються і п’яні будуть «героїчно» спати.

У Коломиї приетапованих заганяють спершу до лазні, де вся обслуга складається з чоловіків-невільників. Цнотливі дівчата соромляться. В’язниця аж тріщить від арештантів. Невільниць розмістили на тісному горищі. Спека нестерпна, води не дають, їсти також. Виснажені жінки здіймають крик. Начальникові в’язниці, що нагодився через кілька годин, Дарина спокійно-впевненим тоном пояснює, що ніхто не дав йому права утримувати арештантів у таких нелюдських умовах. Суду ще не було, можливо, багатьох оправдають і випустять на волю…

Через годину Олександру Слободян забрали зі спекотного горища на допит. Наступного дня озброєні конвоїри буденно, без зайвих слів, повели закуту в наручники провідницю на вокзал. Після сварки з фронтовиками, коли сідали в поїзд, і дорогою в переповненому вагоні енкаведисти припровадили Дарину до тюрми у Станіславі.

Розпочалися виснажливі допити. Слідчі в обласному центрі вишуканіші за косівських і коломийських, фізичних тортур їм замало. Найдужче старається працівник прокуратури Олександр Воронін, моральне мордування дівчини дає йому очевидну насолоду.

– Героїнею ти не станеш. Ми тебе так розпишемо, що твої самі тебе розстріляють. Ольги Басараб із тебе не вийде, не допустимо. Може, й житимеш, навіть заміж вийдеш, але політикою вже не займатимешся ніколи.

Три тижні цілодобових допитів висмоктують останні життєві сили, вимотують тіло й душу. Енкаведисти часто влаштовують очні ставки. Більшість привезених із далеких гірських сіл людей «не впізнають» добре знаної подруги Дарини. Деякі навчені життям немолоді чоловіки такого городили слідчим, що ті в потилицю виганяли хитрих гуцулів із кабінету.

– Іді вон, дурак!

У Соколівці й довколишніх селах добрі люди вже й панахиди відправили по вчительці. А та, виходить, жива!

Уночі страшне тюремне приміщення повниться моторошними звуками. Завивають сирени, скрегоче залізо, лунають крики, душу роздирають зойки. Та найбільшого, закутого в жах жалю наганяв на арештантів немічний розпачливий дитячий писк. Більшовицькі кати безперервно опрацьовували змордованих побоями людей ще й психологічно. Пізньої студеної осені водять бетонними коридорами на допити побитих, обірваних, напівголих, босих дітей. Дитячий лемент криє п’яна брутальна московська лайка. Найтвердіше серце не могло не закровоточити від такої жахливої картини.

Виглядом кабінет слідчого нагадує підземелля для тортур часів середньовіччя, тільки вогнище посередині не палахкотить. Крісло для допитуваного, крім ніжок і рами-обідка, не має нічого. Людина в ньому постійно мусить напружуватись, аби не провалитися. По кількох годинах такого сидіння допитуваний неспроможний був випростати занімілих ніг. На столі перед слідчим зловісно валяються металеві знаряддя для катування – чорні кліщі, щипці, якими, либонь, виривали ніздрі сотні років тому розбишакуватим московитам. Дарині дали свіжого слідчого, старого контуженого придурка. Документи навіть показав, що за свої вчинки він не відповідатиме. Так і заявив, ховаючи до шухляди папери. У хворобливому нападі може покалічити і навіть убити…

У камері тримають кількох черниць. Сестра Йосафата була раніше ученицею самого митрополита Андрія Шептицького. Сестра Дарія в миру працювала шкільною вчителькою. І тільки сестра Марія словечка не мовить про себе, безперервно перебуваючи в молитві-медитації. Проживаючи в монастирі, черниці допомагали повстанцям, лікували поранених і хворих. Монахині велять усім дівчатам у камері молитися за подруг, рідних і близьких і навіть за свого слідчого… Дариною аж підкинуло на дерев’яних нарах. «Як, за слідчого? Він мене мордує щодня, кров по краплі цідить, а я маю молитися за нього?!». Дівчина з Городенківського району збожеволіла від нелюдських тортур. На нижніх нарах стікає кров’ю молоденька вчителька. Русявому дівчиськові повиривали нігті на пальцях рук. Жодна кроку ступити не може, бо п’яти повідбивали… А ми – молитися! Молитися за тих звірів?.. Проте черниці поступово переконали збідованих дівчат, що треба молитись і за своїх кривдників.