У старій гуцульській хаті на околиці високогірної Замаґури засідає суд ОУН. Гострозорі стійкові з-за дерев біля хати промацують очима ближні й далекі підступи до села. За майстерно різьбленим столом на вкритих тканими веретами лавах сидять обласний референт СБ Станіславщини Павло, окружний провідник ОУН Коломийщини Борис, референт СБ Косівського повіту Крук, повітовий провідник юнацтва Скиба. Судять повітового провідника Куряву. Обласний провід дістав сигнал від редактора «Повстанця Гуцульщини» Тура, що той допоміг перейти угорський кордон невеликій групі жителів Косівського району, поміж яких були й лікар Василь Стефурак (Санітет) і його дружина Емілія (Сова). Вина Куряви полягала в тому, що дозволив подружжю медиків покинути повстанський терен, у якому так бракувало кваліфікованих лікарів.
Окружний Борис, звично м’який і добродушний, сьогодні безжально категоричний. «Вища міра!». Молоденький Скиба мовчки кліпає очима й обводить старших друзів здивованим поглядом. Бувалий у бувальцях Крук від незвичної безпорадності до хрускоту стискає кулаки й німо зиркає на друга Куряву, який спокійно сидить на лаві навпроти, наче йдеться не про його життя. Крука розпирає бажання зірватися на ноги, крикнути грімко: «Люди! Схаменіться! Кого судимо? За віщо?! Не всім же гинути! Ті, що врятуються за кордоном, ще послужать Україні…». Проте твердий погляд повітового, а ще звичка до суворої дисципліни, стримують грізного есбіста від необдуманого вчинку.
Павутиння напруженої тиші розривають мудро-виважені слова провідника обласної Служби безпеки Павла:
– Друже Борисе, а хто дасть нам другого такого провідника Куряву?
Тур несміливо залицявся до симпатичної лікарки Данилюкової. Тридцятирічна красуня-буковинка й не думала відповідати взаємністю. Мала чоловіка, з яким разом повернулися в рідні краї, втікаючи від переслідувань гестапо навесні сорок четвертого. Жінка була висококваліфікованим хірургом. Майстерно прооперувала ногу Петрові Карпенюкові з Воскресінців, видаливши з рани німецьку кулю. Тур проявляв симпатію до непіддатливої лікарки, аж доки не знайшли її вбитої неподалік від шпиталю на Замаґурі.
Невдовзі Служба безпеки заарештувала невдаху-залицяльника. Після слідства й суду Тура розстріляли.
Дещо пізніше контррозвідникам зі Служби безпеки ОУН стало відомо, що і Тур (Тодорюк Володимир), і дружина курінного УПА Перебийноса лікарка Лучія Данилюк стали жертвами хитросплетіння інтриг більшовицького розвідника-терориста Дика, який з диявольською невблаганністю і нелюдською жорстокістю винищував повстанських командирів і їхніх близьких.
Окружна провідниця жіночої сітки ОУН Мотря (Артемізія Галицька) вимагає в Куряви неможливого. Колишня вчителька зажадала створити для працівниць УЧХ «тепличні» умови. Мовляв, медикам потрібні просторі світлі приміщення, стаціонарне обладнання, великий набір інструментарію, багато обслуговуючого персоналу… Інструменти й ліки повстанці, звичайно, мали. Але про все інше в жорсткому підпіллі й за умов постійної потреби пересуватися гірським тереном годі було й мріяти. Повстанські шпиталики мусили бути численними, компактними та рухомими. Інакше й медики, і їхні пацієнти стали б легкою здобиччю мадярів, німців, москалів. Це намагався коректно пояснити буковинській провідниці Курява і ввічливо відмовився виконувати її вимогу. Невгамовна Мотря поскаржилась Робертові, який теж раніше вчителював. Досвідчений і грамотний крайовий провідник відразу ж погодився з тактикою Куряви й одобрив його плани.
Із Мотрею Курява востаннє бачився перед приходом совітів у Старому Косові, в саду Андрусяків, донька яких Анна була діяльною підпільницею. Провідниця якраз збиралася переходити на Буковину.
Жінкою-леґендою Артемізія Галицька стала після того, як вони разом із лікарем Смерекою зухвало викрали з румунської в’язниці в Яссах провідника ОУН Кобзаря (Михайла Колотила) наприкінці червня 1942 року. Поліція тоді вистежила й заарештувала велику групу буковинських націоналістів – Степана Шемчука, Наталку Коваль, Ольгу Гузар, Юрія Фурмана, Ростислава Гузара та інших – на чолі з Кобзарем. Запроторений до Ясської в’язниці провідник імітував божевілля, і його помістили до психіатричної лікарні, де ним опікувався уродженець буковинських Вашківців лікар Смерека. Нізея, так називали друзі й близькі Артемізію Галицьку, прибула до Ясс із Чернівців, добре вивчила ситуацію довкола заарештованого й систему охорони. Тоді з одягом для Кобзаря пробралася до лікарняної палати й вивела заарештованого провідника з-під самого носа сиґуранци. Втікачі дісталися Вашківців, але там уже нишпорили аґенти сиґуранци. Тому перебралися до села Шубранця й на якийсь час затаїлися. Невдовзі Галицька й Колотило законтактували з повітовим провідником ОУН у Вижниці Федором – Мирославом Гайдуком. За наказом Федора зв’язковий Лис (Дмитро Нагірняк зі села Карапчева) з допомогою станичного села Завалля Снятинського району Криги (Лук’яненка) звів буковинських утікачів із окружним провідником Коломийщини Різьбярем.
Із Коломиї Артемізія Галицька й Михайло Колотило, хоронячись уже від німецького ґестапо, переїхали до Львова. Там їх представила керівникам Центрального проводу ОУН Одарка (Стефанія Понич), яка поверталася до рідного Зеленова зі Сходу України. Після перевірки Служби безпеки ОУН Кобзар став працювати у відділі пропаґанди, а Галицька потрапила до 2-го відділу при Центральному проводі ОУН. Керівник відділу Синій (Ярослав Старух) надав новій працівниці псевдо Мотря й доручив заповнювати паспорти членам ОУН в Україні й далеко поза її межами. Тим часом до ґестапівських капканів потрапило чимало чільних націоналістів, серед яких і Синій. Утікаючи від переслідувань німецької таємної поліції, Мотря з Кобзарем знову опинилися в Коломиї. Якийсь час обидвоє викладали на організованому для провідників ОУН вишколі. Відтак узялися видавати підпільний часопис «Мечем» – орган Буковинського проводу ОУН. Перше число журналу було віддруковано в підпільній друкарні накладом дві тисячі примірників і розійшлося підпільними каналами по теренах Буковини й Коломийського повіту.
Мотря провела на Коломийщині ще чотири вишколи, де викладала дівчатам ще й санітарну справу. Після арешту на Буковині в грудні сорок третього Кобзаря й Орла (Дмитра Гирюка) Центральний провід призначив Мотрю окружним провідником ОУН Буковини. Основним завданням новопризначеної було творення бойових відділів УПА на Буковині, в горах якої на той час діяв курінь Буковинської української самооборонної армії (БУСА), яким командував курінний Луговий – Василь Шумка, колишній учитель зі Стрілецького Кута. Молода жінка з головою поринає в організаційну підпільну діяльність, щодня ризикуючи нарватися на кулю – німецьку, румунську, московську… Добрими помічниками й вірними друзями Артемізії Галицькій стали Шапка, Федір (Мирослав Гайдук), Северин (Володимир Гайдук), Боєвір, Степан (Мирослав Кіндзірський), Дуб (Микола Дарій), Тихий (Семен Моргалик), Назар (Микола Козуб), Юрась (Костянтин Майданський) та ще багато безіменних патріотів-буковинців.
Народилася Артемізія 1912 року в невеликому буковинському містечку Садгорі. Батько дівчинки Теофіль Галицький був четарем Буковинського куреня в 1918–1919 роках, а в мирний час учителював. Помер від більшовицьких ран, коли Нізеї виповнилося 8 років. Дівчина пішла батьковим шляхом. Закінчивши в румунському місті Ботошанах учительську семінарію, працювала в сільських школах Глибоцького, Путильського районів, у Чернівцях і Садгорі. Щоби мати змогу більше допомагати пригнобленим краянам, вивчала медицину. Чесній, допитливій, патріотично налаштованій дівчині надто важкою здавалася ноша румунської окупації рідної Буковини. Тому в двадцятип’ятирічному віці поєднала свою долю з ОУН. 1940 року познайомилася в Румунії з українськими борцями-самостійниками Тетяною Шинкарюк і її чоловіком Семеном Чорнухою, Андрієм Бойком… Незабутнє враження справило на Артемізію Галицьку знайомство з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, з яким її звів тодішній редактор журналу «Батава» Юрій Русов.
