Восени п’ятдесят четвертого з Вербівців ішли до війська Іван Петрущак і Петро Остафійчук. Ми з хлопцями посиділи на проводах у Петрущака, відтак подалися до Остафійчука. Не встигли розсістися за столом, як у хаті здійнявся переполох: приїхав дільничний міліціонер Карміченко. Буде неприємність. Коротко заспокоюю хлопців. Виходжу на подвір’я, а міліціонер якраз збирається злазити з коня. Каштаний із зіркою на чолі нетерпляче б’є копитом. Правою рукою беру його за трендзельку, а лівою виламав жилавого прута. Виводжу коня з вершником за ворота. Ляскаю прутиком по кінському крупі й біжу поруч. Карміченко в сідлі – гоц-гоц. То за кобуру хапається, то повід натягає.

– Андрусяк, буде погано, буде погано…

На дорозі людей – море. Зібралися провести новобранців за село. Сестра Доця просить лишити міліціонера. Та я ні на кого не зважаю. Мовчки бігцем відпровадив Карміченка повз клуб аж до сільради й відразу ж повернувся до парубоцького гурту. Дільничний погрозив зробити зі мною порядок. Не знаю, що збирався чинити служака, але кар’єра його раптово обірвалася. Прославленого мисливця на бандерівців несподівано впізнали на Східній Україні як фашистського вислужника. Змінивши місце і господаря, горлоріз не змінив брудної справи. І на сході, й на заході України нищив невинних людей. Карміченка невдовзі розстріляли його нові хазяї-комуністи.

Ще до моєї зустрічі з Кіровим у селі хтось кинув ґранату в гурт колгоспних керівників й активістів. Ґраната зачепилася об гілляку, тому жертв не було. Тільки начальника охорони поранило осколком у шию. Правда, страху ґраната на партфункціонерів, які звикли воювати лише з жіноцтвом, нагнала чимало. Підозра впала на мене. Тягали до КГБ щодня. Допитували начальник Городенківського райвідділу Терещенко та його заступник Авгеєв. Зі Степаном Остафійчуком і Володимиром Гайдичуком, які теж звільнилися з таборів, ми працювали на цукрозаводі в Городенці. Підкидали буряки в кагатах. Не встигну ще й розігрітися коло роботи, як Льонька, Терещенків шофер, уже пригуркотів бобиком. Поїхали. Допитами мене заморили, але й самі намучилися. Тому дали на якийсь час передих. Проте після розмови з Тучаком вхопили просто поміж кагатів і повезли на допит. «З бандерівцями зустрічаєшся?». Відразу ж зрозумів, звідки вітер віє, але про зустріч не обмовився ні словом. Били, аж повпрівали. Через кілька днів випустили, не вибивши признання ні щодо ґранати, ні щодо «бандерівців».

Спокою не мав ні в селі, ні на роботі. Тож вирішив на якийсь час заховатися. Наречена моя працювала фельдшеркою на Якубівці біля Городенки. Затаїлися з нею в хатині, яку знімав лікар – чоловік її двоюрідної сестри. Але через два дні Авгеєв знайшов мене. Забрали. Привели на допит. У кабінеті за столом розсілися Авгеєв, Терещенко та ще якийсь лисуватий чоловік у цивільному. Бесіду повів Терещенко.

– Миколо, дивися, нас тут четверо. Поміж нами ґраната. Варто тільки її підняти.

– Підіймайте, – кажу, – я за те, щоб ви знайшли винуватця. Мені легше буде, перестанете нарешті мордувати.

По цих словах лисий гримнув мене чимось твердим по шиї ззаду, аж я накрився стільцем на підлозі. Нестримна лють підкинула мене на ноги. Вхопив обіруч важкенький стілець і з розмаху ним по столу – трах! У руках лише цурпалок залишився.

– Або судіть, або відпускайте! Не мучте. Досить з мене десятьох років!

Довго ще мною теліпало. Більше не чіпали. Терещенко пропонує цигарку. Кивком голови відмовився, бо могли в неї чогось напхати. Заходився ліпити самокрутку. Руки трясуться, гейби кури крав.

– Дай розписку, що знайдеш, хто кинув ґранату, – править своєї Терещенко.

Кажу, що розписок нікому зроду не давав і не збираюся давати. Хай хоч вішають посеред села.

– То знайди його без розписки.

Відповів, що до тієї справи не надаюся.

Роботу в Городенці кинув. Кручуся в селі. Збираюся в лютому одружитися й виїхати. Не знаю, що чекісти втрутяться й заборонять. Б’ємо якось олію. В олійниці порядкує Іван Драгомирецький. Підходить і радить не піддаватися чекістам, бо Америка нам невдовзі допоможе. Без зайвої дипломатії послав його якнайдалі. Відразу ж зрозумів, що колгоспний токовий шукає в кума розума. А здогадатися, хто його навчив, було неважко. Авгеєв, коли випускав мене останього разу з КПЗ, попередив, що зустрінемося в селі аж під час виборів.

Час близиться до весілля. Злагода. Зійшлися гості. Аж тут по мене прибігає посильний із сільради Іван Павлюк. Викликають якісь приїжджі начальники. Застаю там Авгеєва. Вдавано веселий. Каже, що вже матиму полегкість, бо він їде до Жаб’я. Там ще лишилося кілька партизанів. Мусить їх ліквідувати. Так вони там його й чекають, ага. Торочить про свої справи, а сам вичікує, що скажу щось про ґранату. Вдаю, що не розумію, чого він завітав сюди й веду бесіду про свої клопоти: через два тижні женюся, мовляв. Якщо думають перешкодити, хай кажуть нині, аби не коштуватися марно. Можуть виникнути непорозуміння, позаяк багато хлопців є на урльопі з армії і флоту. Всяке може трапитися після чаркування. Чекіст обіцяв не заважати. Весілля відбулося без пригод.

Вибори проводилися бучно. Музика, пиво, горілка… Голосую вперше у житті. Вкинув до урни карточки за себе, за дружину. Дивлюсь, а в кутку підпирає стіну плечем Авгеєв. Киває головою на вихід. Не поїхав ще, значить, у гори. Вдаю, що не розумію. Підходить Драгомирецький і шепче, що Авгеєв чекає мене в убиральні. З Остафійчуком і Гайдичуком ідемо геть зі школи, переповненої п’яними виборцями. Дорогою доганяє Авгеєв:

– Хлопці, ви хто? Чому я вас не знаю? – Заносить до записника наші прізвища. Конспіратор!

– Вернімося до школи. Хочу з вами переговорити.

Мене покликав до учительської останього. Відразу ж повів мову про ґранату. З люті аж чорнильницею гримнув по столу:

– Ти показав нам дулю. Але тобі це так не минеться. Ґранати самі не літають.

Після бесіди з чекістом запрошую хлопців на чарку. Просто таки в людній крамниці розливаємо горілку в склянки. «П’янію» від першого ковтка. Високо здіймаю руку зі склянкою й голосно дорікаю своїм товаришам.

– Хлопці ви файні. Але признайтеся, хто кинув ґранату. Мене вже два місяці тому завербували, аби-м знайшов. Не переживайте, знайдемо…

Наступного дня посильний підняв мене з ліжка. Викликають до райвідділу КГБ. Другий поверх, третя кімната… Терещенком аж підкинуло, коли я переступив поріг його кабінету.

– Ти що, Миколо, за дурнів нас тримаєш? Розкрився! Хто тепер тобі щось у селі скаже? Чому покриваєш ворогів радянської влади?

Це він мав на увазі провокатора-п’яничку Драгомирецького.

Авгеєв передав мене Максимовичеві, що змінив його на посаді заступника начальника райвідділу КГБ. Ґраната не дає чекістам спокою. Викликають мене з Іваном Коркозою, якого я майже не знав, оскільки був від нього старший, і дороги наші досі не сходилися. Іван був забіяка і верховодив над сільськими парубками, тому підозра падала й на нього. Був дужий і зухвалий, ні перед ким не гнув коліна. Отож зводять нас з Іваном у кабінеті й змушують признатися. Нічого вам, мовляв, не буде. По якімсь часі Коркозу вивели, а мене стали заставляти, щоби вивідав у нього все про ґранату. В якомусь часі заводять обох до порожнього кабінету. Лише велика облуплена шафа в кутку. Відразу ж киваю Іванові на неї. Розпочинаємо бесіду, здебільшого, про парубоцькі справи. Хоча парубкування моє минуло в таборах. Пішов зі села хлопчиськом, а вернувся вже зрілим чоловіком. Розмовляли ми довго, про все і про ніщо. Чекістові в шафі, либонь, дуже кортіло почути щось цікаве. Натомість слухав різні небилиці, до того ще й боки собі повідтискав. Мало того, задиміли ми з Іваном самокрутками біля самісінької шафи. Як він там не задихнувся?

Коркозу вивели з кабінету. Невдовзі випровадили й мене. Завели до Терещенка. Максимович стоїть біля вікна. Слідом заходить ще один у цивільному. З його розлюченого вигляду зрозумів, що це чоловік із шафи. Став у мене за спиною. Терещенко вдавано весело потер руками.

– Ну що, Миколо, нарешті ти впіймався. Коркоза все розповів. Ми його відпустили, а ти розповідай сам, як кидав ґранату. Суд це врахує.