Але допиту й того разу не було. Білоус знов запропонував співпрацю. Я дипломатично відмовився. Чекістський верховода мовчки ляснув на стіл протоколом допиту, прокуреним пальцем тицьнув у місце, де я мав підписатися. Щоби прочитати все написане, мені з однокласною освітою не вистачило б цілого дня, тож підписав, не читаючи. Після недовгої паперової процедури мене відвели до загальної камери.
У просторій камері було людно. З арештантів запам’ятався чомусь Микола Бачинський із Серафинців. У кутку запримітив Івана Гриця Андріїшиного з Вербівців, але в бесіду з ним не вступав. Чоловіка випустили перед вечором, і він повів татові про мене. Наступного дня в кабінеті слідчого застав батька, що мене немало подивувало. Очі Білоуса поблискували, мов у кота, що вихлебтав гладунець сметани. Значить, батько прийшов не з порожніми руками. Чекісти вельми полюбляли міцний трунок. Білоус знов повторив свою пропозицію. Тато при цьому дивився на мене, гейби оцінюючи, що виросло з його сина. Мені здалося навіть, що він полегшено відітхнув, почувши відмову. Ми встигли коротко попрощатися перед тим, як мене попровадили до камери.
У Городенці протримали шість діб. Сьомого дня конвоїр гукнув на вихід. На подвір’ї МГБ почмихувала полуторка. В кузові мені міцно змотузували руки і звеліли лягти. Два конвоїри з автоматами всілися пообіч, третій розчепірив ноги на лавці в мене за головою. Машина гулко вистрелила кілька разів і потряслася околицями Городенки. Виїхали на станіславську дорогу. Гостинець звивався полями. Після Тлумача розпочалися ліси. Я бачив дуже мало, бо поліном лежав горілиць. Думалося чомусь, що на чекістів нападуть повстанці й відіб’ють мене. Міркував навіть, як поводитимусь у тій ситуації, про що розповідатиму своїм. Адже про так звані чекістські провокаційні «бочки» нас попереджували ще в сотні. Охоронці боялися нападу партизанів. Ті, що по боках, пильно прочісували очима придорожні зарості, тримаючи автомати напоготові. Третій чатував за мною. Мабуть, не вельми затишно почувався і старший конвою, що вмостився в кабіні. Його я бачив ще в Городенці. З лісу проте ніхто не вискакував. Небо блакитніло поміж зелених стін дерев цілком по-мирному. Якби не скручені за спиною руки та похмурі мовчкуваті конвоїри зі зброєю, то ця їзда здалася б забавою. Найдужче дошкуляли вибоїни на дорозі. На кожній мною підкидало, наче їхав охляп на корові. Недремні стражі розслабились і повеселішали аж у Станіславі, куди полуторка пригуркотіла десь перед полуднем.
У станіславській в’язниці мене заштовхали до невеличкої камери, де вже сиділи чотири хлопці. Серед них упізнав я стрільця з нашої сотні. Родом він із Поточиськ. Під час одного прикрого бою потрапив із пораненою щокою до рук енкаведистів. Він і розповів перегодом про смерть мого приятеля Матвія – Михайла Остафійчука. До товариша по сотні признався не відразу. Тільки після його запевнянь, що хлопці в камері надійні, ми почали пошепки перемовлятися в кутку. Співкамерникам розповів я ту ж історію, що й слідчому. Дійшли одностайної думки, що відбудуся коротким терміном, бо підстав для чогось серйозного немає. А може, й не засудять? У хлопців справа була складніша, оскільки їх узяли зі зброєю.
Наступного ранку повели на слідство. Провадив його молодик у цивільному. Записував, прикусивши від старання язика білими зубами, все, що я розповідав. Розпитував мало, бо був вже знайомий з моєю справою. А чогось нового я йому казати не збирався. Кілька днів про мене не згадували, відтак знову відвели на нудний допит. Запитання ті ж самі. Так тривало місяць. Щоранку коротенькі прогулянки у в’язничному дворику під гавкіт вівчарок і наглядом озброєної варти. Цілодобово тісненька камера зі смердючою парашею в кутку. Скупенький арештанський пайок – баланда з гнилим буряком і посіченими капустяними ковіньками, шматок вівсяного глевтяка, присмачений солдатською лайкою.
Нарешті суд на початку грудня 1945 року. Привели нас під посиленим конвоєм до судової зали. З нашої арештанської компанії мене судили останнього. Довго вертіли судді мої папери, про щось перешіптувалися. Дійшовши згоди, члени військового трибуналу попідводились, а мене веліли завернути, оскільки судити не було за що. Кілька днів гризла мене нетерплячка. Чомусь не вірилося, що так легко відбувся. Більшовики просто так своєї здобичі ніколи не випускають. Четвертого дня викликали на другий поверх. У кабінеті, окрім станіславського слідчого, сидить Білоус. Серце моє сховалося в п’яти. Від того дня спокійне арештанське життя закінчилося.
Слідство розпочалося наново. Обидва взяли мене в перехресний вогонь. Називали бої, переходи, в яких я брав участь у складі сотні Орлика, нагадували імена, псевдо… Я твердо стояв на своєму, вперто повторюючи вигадану історію. Коли слідчі взяли до помочі чотирьох дужих охоронців з твердими кулацюрами, затявся ще дужче. Чим дужче вони мене били, тим мовчазнішав я. Молодий слідчий згубив усю свою поважність і покладистість. Розмахував біля голови кулаками, наче забіяка-когут крилами. Так тривало кілька днів. Уже й бити не було кого, а вони все мотлошили мене, мов пси діда. Слідчі намагалися новими й новими фактами загнати мене на слизьке. Проте я випльовував кров і вимагав доказів або свідків. Ні першого, ні другого не було. Зате були кулаки й кирзові чоботи.
Молодого слідчого моя впертість розлютила неймовірно. Пискливим голосом велів уклякнути. Два охоронці ціпко тримали за вуха, два ставали ззаду на ноги. При цьому один повсякчас наступав кованим обцасом на рану. По нозі дзюріла кров. Усе тіло стікало потом і кров’ю. Щоби не кричати, я щосили стискав зуби, від чого гучно потріскувала перебита напередодні щелепа. Для допитувачів я онімів. Мовчки підписував простягнуті протоколи, мовчки падав від ударів, мовчки переплітав скаліченими ногами по сходах до камери. У камері теж намагався не стогнати, щоби не лякати друзів. До болю був терплячий змалечку. Якось у дитинстві хотів розколоти чепіликом горіха на долоні. Ножик зіскочив і розкраяв долоню навпіл. Рану перев’язав нашвидкуруч шматиною й цілу днину збирав картоплю, щоби старший брат Іван не покарав.
Побачивши, що нічого з мене не виб’ють, слідчі вдалися до хитрощів. У протоколах, які підсували мені для підпису, залишали багато вільного місця. Опісля дописували все, що їм було треба. Це я збагнув на повторному суді, коли зачитували мою справу. Всі протести члени «трійки» незворушно пропустили повз вуха. Підписав, мовляв, протоколи допитів, діставай термін і не галасуй. У нас мороки й без тебе вистачає. Десять років виправних таборів і п’ять позбавлення прав. Вирок на той час вельми звичний.
Після суду мене відвели до величезної камери – битком напханої арештантським людом церкви. Майже всі її мешканці пройшли вже слідчі та судові костомельні й очікували етапу. Молоді хлопці й поважні чоловіки не вельми пасли ласки у чекістів, про що свідчили свіжі відзнаки на тілах, набуті в більшовицьких катівнях. Зморені морально й фізично, люди падали на холодну долівку й довгий час не подавали ознак життя. У кожного на обличчі товстезний шар утоми. Не люди, а лом людський. До життя повертав холод. Треба було рухатися, щоби не закоцюрбнути геть чисто. Мене підрятовував татів кожух. У розтоптаних черевиках, домотканих ґачах, старенькому кашкеті й довгому кожусі я мав досить таки кумедний вигляд. Проте просякнутий домашнім теплом батьківськимй потертий кожух зігрівав не лишень тіло, а й душу. Нестерпно боліли ноги, що їх викручували енкаведисти під час допитів, потріскувала при кожному слові вибита щелепа. Намагався не розмовляти. Більше думав. Але й від роздумів розколювалася голова.
Криками, собачим лаєм та штурханами позаганяли нас до товарних вагонів. Невільничий потяг рушив на Львів. Того ж дня похмура тюрма на Підзамчі хижо поглинула чергову порцію засуджених. У її темній утробі переварювалася різноґатункова маса в’язнів. Було тут доволі злодіїв, бандитів, грабіжників, ґвалтівників з усієї імперії. Та найбільше було політичних, із Західної України. Каральна коса партії – НКВД – безжально гуляла золотою українською нивою. Частину кривавого жнива молотила на місці, частину відсилала на неосвоєні сибіри.
