Дем’янюк, Польовий, Марченко надзвичайно багато зробили для того, щоб і я, і моя родина вижили в скруту. Поки я «загоряв» під сибірським сонцем за дротами, друзі допомагали моїй родині і словом, і ділом. Я ніяк не міг навчитися в таборах ходити по одній дощечці, не хотів прощати наруги, не терпів несправедливості, тому навіть листи писати рідним мені часто забороняли. Але з допомогою справжніх друзів і з Божою поміччю нам з дружиною і дітьми вдалося вистояти.

До Незалежності я готовий був давно, адже змагав за неї все своє свідоме життя. Не вважаю, що вона впала з неба, або хтось подав її нам готову. Неправда. За неї пролито море крові, виплакано океан жіночих сліз. Десятками мільйонів кращих своїх синів і дочок пожертвувала Матір-Україна. Це і вбиті, і ненароджені. Вільна Україна є результатом енергії мрії мільйонів борців за її волю, мрії, втіленої в дійсність. Хай держава наша поки що не зовсім така, про яку мріялось у лісах і таборах, але вона наша Держава. І нам її розбудовувати і зміцнювати, а не плакатись по закутках і нарікати. Основа закладена — Державу маємо! Треба взяти добрі мітли і вимести з неї сміття, щоб аж курява до неба. Отаке моє розуміння.

У житті моєму не було жодного дня, аби я бодай трохи не зробив щось для приближення Незалежності, а тепер для утвердження Держави. Працюю як умію і скільки можу.

Часто скиглять: за що боролись, навіщо нам незалежність? Відповідаю, що за Державу Українську боролися ще з XII століття, коли впала Княжа держава, і по сьогоднішній день. Завжди знаходилися люди, готові віддати своє життя за Україну. Саме завдяки їм маємо сьогодні Незалежну Україну. Кріпаччина, тяжкий московський гніт, здається, все — України немає. Але народжується пророк Тарас Шевченко. Своїм ґенієм утверджує Україну, відроджує рідне слово. І так було в усі віки. Були козаки, гайдамаки, опришки, відтак січові стрільці. В сорокових змогутніла ОУН, зуміла створити і змонолітити незбориму Повстанчу Армію. Була Божа воля на те, щоб і я доклав скромної праці в лавах ОУН-УПА. Думаю, що Бог покарав український народ за якийсь тяжкий гріх, можливо, за княжі міжусобиці, а може, й ще за щось. Але завжди Всевишній давав нам змогу де зброєю, де словом і працею виборювати і відстоювати свою Державу. Якщо за націю нікому вмерти, вона помирає, коли народжує героїв — живе. Українці вмирали щедро, тому й нація вкраїнська вижила. А скільки народів бурі історії змели з арени, вони назавжди канули в Лету. Нація українська вистояла, хоча мала захланних сусідів. Бог давав нам постійно спокуту і повсякчасно знаходилися герої, що жертвували собою заради Держави, тому й маємо її сьогодні. Я горджуся тим, що бодай чимось прислужився Україні, від якої не відрікався в найтяжчу хвилину навіть в найпотаємніших думках. Волею Божою я не склав свої кості ні в боях із наїзниками, ні в чужій неволі. Мав сотні можливостей загинути в УПА, опісля смерть чигала за мною в гулагівських таборах. За тридцять два з половиною роки в неволі на моїх очах загинули сотні тисяч українців. Я запросто міг опинитися в їхньому числі. Ніколи не мав ані найменших привілеїв, жодного разу ніде не заховався за чиїсь спини.

Неслухняними, ослаблими ногами долаємо понад десять кілометрів до місця праці. Вранці, ще трохи здоровіші, якось протопчемо дорогу, а за день її замете снігом. Вертатися нема жодних сил. Падаємо щодесять кроків, допомагаємо один другому, знову падаємо. Навіть автоматні черги конвоїрів над головами неспроможні підняти зморених в’язнів. Ноги в кожного опухлі, набряклі, наче гнилі колоди. Обличчя, мов у мерців. Дибаємо, як неживі. У нас кажуть: то їхала, то везлася. Дехто ще й спромагається тягнути якесь полінце, аби нагріти трохи барак. Але конвоїри теж тепло люблять. Тому біля гарнізону звучить безапеляційна команда: «Брасай драва!» Ніхто на неї не реагує. «Брасай драва!» Ще голосніше й лютіше горланять конвоїри. Жоден невільник не ворухнеться. «Брасай драва,… твою мать!» Московська брудна лайка підкріплюється довгими автоматними чергами над головами ледь теплих в’язнів. Глухо гупають під ноги поліна. Знову холод, знову голод… І так щодня. Через поріг барака переступити несила. Пересаджуєш крижаними руками одну ногу, другу і так втрапляєш до барака. А там ні води, ні тепла, ні хліба — лише холод і сморід. Лягаєш на голі холодні нари у промерзлій одежині, скулишся і скнієш у напівзабутті. А через кілька годин штурханами і лайками піднімають і знову женуть до виснажливої праці.

Табір кілометрів за сорок від траси. Борошно для випікання хліба возять трактором, який часто ламається. Лагодять його «безконвойники» чотири-п’ять днів, а вся зона без хліба. Начальник табору обіцяє видати хлібні пайки за пропущені дні, проте слова жодного разу не дотримав. «Зекономлений» таким чином на в’язнях хліб з’їдали конвоїри і табірна обслуга. В’язні робили на нарах карб на недоданий кусень хліба. Нари скидалися на мадлівницю, але хліба від того не прибавлялося. Кожен так і контетувався лише тими зарубками. Тижнями в’язні не мали в роті крихтини хліба. Перлова крупа на воді вважалася найкращим наїдком. Після шести місяців такого, з дозволу сказати, харчування з тисячі двохсот в’язнів половину закопали на недалекому могильнику. Ті, що зосталися, протрималися недовго. Василь Пірус з Тернопілля, я та ще зо кілька десятків найвпертіших зуміли якимось незбагненним чином вижити, а від решти зосталися лише дерев’яні таблички з лаконічними написами. Отаке було наше невільницьке життя. Василь осів на Херсонщині.

Іноді вночі заплющу очі, сон не йде, згадується пережите, переболіле. Бачу все, як на екрані кіно, кадр за кадром. Бачу себе, бачу друзів і не вірю, що пережилося ту страшенну біду. Сняться сни з арештами, допитами, етапами, в’язницями, конвоями, таборами… Сни ці, мабуть, не покинуть мене до самої смерті. Іноді сняться табори, в яких я ніколи не був. Чи вони з розповідей інших людей, а чи ще звідкілясь? Але сни дуже реальні. Сниться УПА, завзято воюю вві сні і з коричневим, і з червоним окупантом, роблю в Карпатах засідки на ворога… Але частіше сняться табори. Довголітня неволя робить глибоку криваву відмітину на душі, і кровоточить душа безкінечно.

У неволі значно відрізнялися хлопці упівці, тобто ті, які боролися зі зброєю в повстанській армії, і хлопці цивільні. Останні якось спокійніше зносили знущання конвоїрів, тюремників, «побутовиків»… Ті ж, хто на волі тримав у руках зброю, і в таборах поводили себе відповідно. Люди відчули свою силу, звикли говорити з поневолювачами на рівних. Всі бунти, повстання, страйки в концтаборах піднімали саме колишні вояки УПА, оунівці. Гордого гірського орла неможливо втримати в клітці і годувати з рук. Орел завжди залишається орлом. Я й досі інстинктивно негативно реагую на форму з червоними погонами.

У Запоріжжі виявилося чимало колишніх політв’язнів, свідомих інтеліґентів і робітників. Я законтактував з багатьма із них. Василь Маркович родом зі Львівщини. Арешту й суду свого часу зумів уникнути втечею на Східну Україну. Закінчив у Запоріжжі вечірнє відділення будівельного інституту, працював головним інженером у будівельному управлінні. Олександр Черненко — людина дійова й порядна — поїхав до Львова, де зв’язався зі Славою Стецько, з Кандибою. Зумів організувати в зросійщеному Запоріжжі ДСУ. Активний і знаючий Олександр Айбабін створив у козацькому краї обласну організацію УРП. Хлопці виявилися відданими справі, досить організованими і метикуватими. У прокомуністичному, пролетарському місті ми зуміли на виборах 1994 року обрати до Верховної Ради Сергія Соболєва, нащадка запорізьких козаків Соболів. Розділили Хортицький виборчий округ на райони, квартали, окремі будинки. Буквально за кожним будинком була закріплена наша людина. Вибори ми виграли з величезною перевагою, хоча говорили, що без грошей це нереально. Інші кандидати сипали грошима, мов сміттям. Але люди вартніші за гроші. Ми це довели. Не знаю, як зуміли вирости у тих умовах українськими патріотами такі хлопці, як Черненко, Соболєв та інші. Очевидно, ті слова з «Декалогу»: «Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…» дуже правдиві. Саме той нескоренний дух нас виніс із пітьми. Ніяка сила його не здолає, не вб’є, не зітре…