«Ссучений вор» — це злодій, який пішов на співпрацю з адміністрацією. «Кумівським», тобто донощиком, не був, але вже міг займати посаду бригадира, заставляти інших зеків працювати. Міг бути вже навіть членом СВП — «совєт внутрєннєво порядка». Вигадливі зеки розшифровували по-своєму — «сука випрашиваєт половінку», себто, половину терміну ув’язнення.

«Вор безпрєдєл» був злодієм поза «законом». Співпрацює з адміністрацією, збиткується з «мужика». Міг програти в карти і не погасити борг, тимчасово рятуватися від кари смерті. З цієї категорії за певні проступки скочувались до нижчої — «ломіком подпоясаний». Якщо ж і тут не зумів втриматися, то ставав «одін на льдінє». З ним ніхто не спілкувався, промислом злодійським займався одинцем. Втікав, як загнаний вовк від розлюченої зграї. Кінець для такого злодія був незмінно однаковим — його неодмінно виловлювали на зоні чи на етапі і вбивали. Якщо вдавалося вирватися живим на волю, знаходили там і виконували присуд.

«Мужик» — проста радянська людина, яка втрапила за колючі дроти за якийсь проступок. Такі ув’язнені здебільшого поводилися сумирно, не йшли на співпрацю з адміністрацією. Радянські люди мали якусь певну долю відрази ще з волі до «стукачів». Правда, як і скрізь, в таборах були винятки. В’язні цієї «масті» нагадували терплячих волів, мовчки тягли невільницьку лямку, самі нікого не чіпали і хотіли, щоб до них ніхто не прискіпувався. Така собі сіра маса, яка працювала, виконувала щоденну норму, заробляла гроші державі, блатним і якусь дещицю собі.

Тогочасні злодії виглядали досить таки імпозантно — закочені халяви чобіт, бажано буксових, або валянків, сорочка поверх штанів на випуск, спілкувалися тільки на жаргоні. Чоботи, скажімо, у них «прохаря». Лексикону злодійського я не осилив, бо не мав до того тяги.

Найнижчою кастою у таборах були «пітухи» — пасивні гомосексуалісти. Активні ж гомосексуалісти навіть гордилися собою. «Пітухами» ставали за різні «гріхи» — несплата картярського боргу, крадіжка у своїх, доноси адміністрації… Згідно злодійського «кодексу» за кожен проступок карали по-різному. Вирішувала «сходка», встановлювала міру покарання і тут же виконувала присуд. Винного, за наявності доказів, або вбивали, або робили «пітухом». Все залежало від ступеня провини. Судили «чесні вори». «Пітух» у таборах був цілком безправний. Не мав права сидіти в їдальні поруч з іншими зеками, спав окремо, посудом користувався тільки власним. «Пітухами» ставали, здебільшого, блатні, але могли бути й «мужики» за доноси адміністрації. Гіршого нещастя, аніж бути «пітухом» в совітських таборах вже, мабуть, не було. Торкатися «пітуха» або якоїсь його речі не можна, інакше автоматично стаєш «законтаченим», тобто тим самим «пітухом». Навіть били тих нещасних тільки ногами, інакше не дозволяв «закон».

Злодійський «закон» вимагав смертної кари за несплачений програш в карти, видачу злодія табірній адміністрації, співпрацю з нею, за крадіжки у своїх злодюжок-«крис» робили «пітухами». Злодії не вживалися в одному таборі, між ними щохвилинно точилася жорстока боротьба з кривавою різаниною. Мене ж тюремне чи табірне начальство жодного разу не зуміло покарати руками злодіїв. Я ніколи не пас ласки перед блатними, але в їхньому оточенні все-таки поважали силу волі і безкомпромісність, а «закони» злодійські вимагали шанувати довголітніх в’язнів.

Працюю на будівництві дороги до лісоповалу. В бригаді багато блатних. Моє завдання — палити вогнище для зігріву всієї зеківської братії. Дрова мені рубають і підносять, я лише підкидаю в полум’я. Сиджу собі годинами біля палахкітливої ватри, гріюся й читаю. Ніхто мене до якоїсь іншої праці не заставляє. Заробляємо в бригаді всі однаково. Така собі зеківська комуна з чітко визначеними функціями кожного «комунара». З блатних запам’ятався тільки Льонька з Боярки, «вор у законі». Засадила його якимось робом власна співжителька. Співбесідником Льонька був вельми цікавим, ерудований, досить непогано орієнтувався у багатьох речах, тому в розмовах ми торкалися багатьох тем. Злодійські ж теми мене не цікавили, через те й не зосталося багато в пам’яті.

Зона знаходиться у Верхній Косьві, у місці, де Макар телят не пас, осторонь найменшої цивілізації. Болота, бездоріжжя, якими довелося якось моїм дружині й дітям добиратися від залізниці три доби, аби побачитися зі мною.

З моєю «справою» ознайомилися начальник режиму майор Башкіров і начальник табору капітан Дюкін. Від прочитаного в паперах очі в них полізли на чоло. Обидва просто засипали мене запитаннями. Я знову не стримався, аби не провести невеличкий «лікнеп» з нашої історії — далі вже не зашлють. Поступово офіцери заспокоїлися. Справедливості заради скажу, що обидва ставилися до мене досить таки непогано. З настанням холодів перевели мене ближче до тепла — кочегарити в лазні. Дроворуби приносили готові дрова, а я палив піч, майже не працював фізично. Всі у зоні — і начальники, і зеки — не могли не рахуватись із в’язнем, який відсидів у різних таборах і в’язницях Радянського Союзу понад чверть століття. У цьому ж таборі я пробув шість місяців.

Тоді був такий порядок, що в’язня бажано було утримувати в таборах у межах його області, аби родина мала змогу на нього впливати і виховувати. Це стосувалося тільки побутовиків, а саме ним я останні п’ять років вважався. Отож дружина якимось чином дізналася про це і почерез Кремль зуміла добитися, аби мене перевели до колонії в Запорізькій області.

Втішаюся, бо «столипін» пливе поміж російських снігів на Вкраїну, везе мене ближче до рідних. Та й несприятливий клімат нарешті поміняю на м’якший. З моїм «букетом» хворіб це було дуже доречно. По більшовицьких концтаборах «заробив» собі гіпертонію, радикуліт, поліартрит, дві виразки і ще купу різних болячок. Етапом потрапив до «Красної Прєсні» в Москві, яка стала ще смердючішою, відтак до харківської в’язниці, звідти — на Запоріжжя. Камери «пересилок» переповнені стриженим людом, кругом сморід, бруд, свинство…

Мала Токмачка — село в Запорізькій області. Зону збудували край села. Роздивився її ззовні, коли їздив туди за довідками для оформлення пенсії. Два з половиною роки, відпрацьовані в Малій Токмачці добавилися до загального трудового стажу. Хочу відмітити, що порядок в колонії на той час все-таки зберігся. В зонівській бухгалтерії досить оперативно знайшли необхідні документи. Добряга-бухгалтер навіть дописав мені кілька днів, яких не вистачало до стажу, бо дні, проведені в бурах, санчастинах, не зараховувались. Начальник табору без зайвих розпитувань прибив печаткою власний підпис. З російських колоній на мої запити відповіли, що довідок не видають. А я ґарував, як навіжений, на Всесвятській по дві зміни впродовж семи років. Отака справедливість у «старших» наших братів.

Табір у Малій Токмачці — побутова зона суворого режиму. Двоповерхові цегляні бараки, довкола чистота й порядок, на клумбах з весни до осені цвітуть квіти. Вітерець приносить з-за мурів солодкий запах садовини й городнини, але в зоні яблучка не побачиш. Раціон в зонівській їдальні той же, що й в російських таборах. Основним виробництвом вважається виготовлення ресор до всіх марок «союзівських» автомобілів. Цехи надзвичайно погані, низькі, тісні, печі чадять, мов вулкани, у виробничих приміщеннях висока заґазованість. Для роботи набирали молодих і здорових в’язнів, які в дуже скорому часі захворювали. Мені вже було майже шість десятків, тому втрапив до тарного цеху, де збивав ящики на помідори. Норму — сорок два ящики за зміну — я ніяк не міг впорати, адже змалечку навчений робити все доброякісно. А тут вимагалося абияк, тільки б багато. Насилу вибивав двадцять злополучних ящиків. Аби знову не сидіти по бурах, змушений був піти на невеличку хитрість — купував ящики у жуликів за гроші, за чай, за куриво. Трохи пощастило, бо трапився майстер, який був одружений на двоюрідній сестрі моєї Раїси. Звали його Циганом. Майстер і приносив мені гроші від дружини. Зароблені гроші я відсилав додому, а звідти мені передавали частину, так що родина особливо не страждала. Що ж до мене, то один раз я все-таки «загримів» до буру.