Проте відбулася в моєму житті й трагічна зустріч із ведмедями. Якось із роєм стрільців пробиралися густими лісами, через які простягався колишній кордон між Польщею і Чехо-Словаччиною. Місцевість безлюдна й глуха. У тих теренах довший час квартирував крайовий провід. Туди по зв’язку ходили з Буковини, Коломийщини, Городенківщини… Крайові провідники організовували зустрічі з керівниками округ, надрайонів. Посильні приносили матеріали, звіти з цілого краю. Отож, пробираємося непрохідними хащами, аж гульк — поляна. Вкрита густою травою, всіяна сонечками квітів. Так і вабить до себе. Але для партизана обачність понад усе. Обсервовуємо протилежний край сонячної поляни. В кущах намацую далековидом ведмедицю з двома кумедними ведмежатами. Почергово милуємося клишоногими. Аж раптом з чагарів вискакують, мов арідники з пекла, енкаведисти. Довгими чергами з кулеметів посипають чагарник з ведмедями. Один навіть гранату жбурнув у кущі. Далі діялося щось несусвітнє. П’яні москалі пішли на пошарпаний хабаз в багнетну атаку. Звідти невдовзі вибігали з диким реготом. Пикатий здоровань тримав на багнеті поперед себе маленьку ведмежу голову. В траву і на чоботиська червонопикому цібеніла кров. Не пам’ятаю, чи й подавав команду стрільцям. Одночасними чергами з автоматів і скоростріла відправили нелюдів у місця, де вже не вбиватимуть нікого.
Перевершив усіх у стосунках з ведмедями Сибіряк — Білінчук Василь. Якось з невеличкою групою повстанців Сибіряк наткнувся на пораненого на міні ведмедя. Бурий стікав кров’ю і майже не подавав ознак життя. Добросердому здорованеві Сибірякові шкода стало звірини. Кілька кілометрів з-під Чорногори ніс пораненого звіра до повстанського табору. Якимось дивом зумів виходити тварину. Ведмедисько так прив’язався до свого рятівника, що бігав за ним, мов собака. Навіть перед фотоапаратом позував разом із Василем. Історія настільки дивовижна, що повірити важко. Але є очевидці. А найголовніше — є світлина!
Сотня оперує на знайомих теренах. Маю постійний контакт з Вихором, Спартаном, Галайдою… Кілька разів зустрічався з Борисом, Недобитим. Спільно складаємо плани на майбутнє. Готуємося до «районізації». Це значить, якщо район втрачає зв’язок з надрайоном, округою, краєм, то районний провід діє на свій розсуд. Правда, приблизний план дій мав провідник кожного рангу. Та життя, звичайно, вносило щокроку свої корективи. Для цього провід давав лише напрямні. Мова йшла про виховання юнацтва, легалізацію молодих і відкерування їх на навчання. Мали діяти в умовах глибокого й тривалого підпілля.
Постійно зводимо дрібні бої з ворогом. Часто допомагаємо районним боївкам розбивати станиці стрибків. Підсобляємо есбістам у ліквідації більшовицької аґентури. Сотня налічувала на середину літа сорок восьмого року лише сорок стрільців. Кістяк її становили Тигр, Чернець, Грім. Скалу й Козачка скерували для теренової праці. На дев’яносто відсотків стрільці озброєні радянськими автоматами й карабінами. Легше роздобувати для них набої. Допомагали, заслані організацією, стрибки. Забезпечували повстанські відділи амуніцією, частково зброєю. Ці люди ризикували життям нарівні з повстанцями, які перебували в лісі. Велося тим підпільникам важче, бо сприймали їх довколишні як більшовицьких вислужників. У Спасі за дорученням окружного проводу начальником стрибків став демобілізований з Червоної армії через поранення Микола Симотюк. Узяв собі до помочі надійних хлопців. Стрибкував також Іван Симотюк, у батьковій хаті якого знаходилася криївка окружного проводу. Вони всіляко допомагали повстанцям. Здійснювали розвідку, повідомляли про облави і засідки. Як не лютували енкаведистські верховоди з Коломиї, нічого не могли вдіяти супроти відважних підпільників.
Часто влаштовуємо на лісових стежках засідки на більшовицьких карателів. Нерідко й самі втрапляємо в енкаведистські засідки. Великих боїв сотня уникає, щоб зберегти людей. Рейдуємо по селах, охороняємо пропагандистів під час виступів. Стрільці переносять друкарську техніку, харчі… Квартируємо в лісі поблизу сіл. В хатах не ночуємо, щоб не наражати на небезпеку господарів. Глибоко в гори ходили рідко, бо не було потреби. Безперервно проводиться вишкіл повстанців для подальшої праці в теренових організаціях — пропаганді, безпеці, зв’язку…
У звичних клопотах промайнуло літо. З приходом осені розпочали підготовку до зими. Провідники будь-яких рангів облаштовували для себе криївку власноруч. Так було надійніше й безпечніше. Кожен підпільник мав достатній досвід у цій справі.
Частина стрільців, вихідців з Городенківщини і Снятинщини, відійшла за наказом окружного проводу в збройне підпілля у рідних теренах. Інші поки що залишалися в Карпатах у сотні. Проте навесні сорок дев’ятого всі мали перейти в СБ. Для командирів на весну заплановані курси для подальшої праці в СБ. Провадитиме їх провідник СБ Косівського надрайону Недобитий. Два роки тому я уже пройшов ознайомчі курси в Залізного. Цього було достатньо, аби знати, як поводити себе у ворожому середовищі, що робити із захопленими аґентами, як самому не втрапити у тенета ворожої контррозвідки. Проте їх було недостатньо для надрайонного провідника СБ. А саме на цю посаду готував мене окружний провідник Борис. Майор Недобитий мав посісти на Буковині пост окружного провідника СБ. Я ж переходив на його місце. Недобитий — добрий правник, досвідчений адвокат. Мав уже кілька років практики праці в СБ. Тому посада окружного есбіста цілком підходила йому. Частину стрільців своєї сотні я мав набрати до власної боївки, решту направити в районні боївки. Отакі були плани окружного проводу на рік прийдешній.
Зиму із сорок восьмого на сорок дев’ятий ми мали провести в криївці разом із Ченцем та Чабаном. Втрьох і готували для себе пристанівок. Місце вибрали у Середньому Березові непримітне. Кілька невеличких кущиків. Місцина проглядалася звідусіль. Нікому і в голову не прийде шукати в невеликому ярку бункер. За якоїсь півсотні метрів — хата Антона Ґеника. Копали довго, бо твердий ґрунт піддавався важко. Намагалися не шуміти, аби не накликати біду. Допомагала родина Ґеників — батько з двома синами. Яму завдовжки в чотири метри і завширшки у два з половиною копали кілька ночей. Глибину підземна споруда мала понад три метри. Стелю змайстрували з колод. Підперли надійними стояками. Зверху насипали товстезний шар землі, щоб облавники не проткнули залізними щупами. Стіни щільно обшили дошками. Влаштували дерев’яні лежаки-нари. По-нашому — прічі. За вхід слугував квадратовий отвір. Дерев’яний ящик щільно набили землею. Зверху задернували. Щоб вийти на поверхню, ящик мусилося підважити. Коли жильці опускалися в криївку, господар дбайливо замасковував вхід ззовні. Ґеникам ми вірили, як самим собі. Відсутність води у схованці створювала деяку незручність. Проте по неї була змога часто виходити. До самого сховку тяглася жердяна огорожа. По міцних жердках можна було пересуватися, і не залишати слідів. Місцину навколо замінували протитанковими мінами. До кожної під’єднали дріт, аби зривати на випадок облави. Проте підземний сховок більшовики не зуміли виявити.
Пізніше на допиті слідчі вельми цікавилися бункером. Відповів, що знаходиться на Рокиті у микуличинському напрямку. Там проходила лінія фронту і бункерів-бліндажів на горі, хоч греблю гати. Мабуть, більше сотні набереться. Назвав слідчим навіть орієнтири. Дві високі, товсті сосни і малий бук. Повірили — не повірили, але перевіряти їздили.
З продуктами тогочасно проблем не було. М’ясо мали консервоване, ковбасу, залиту смальцем. Сухарів також предостатньо. Наносили двотижневий запас води.
Після того, як мене захопили більшовики, Ґеники вдома не ночували. Побоювалися, що нагрянуть москалі. Проте з часом зрозуміли, що я не «розколовся». Повернулися додому. Родина Ґеників вдячна мені, що не видав їх на тортурах. Я їм також довічно зобов’язаний. У п’ятдесятому році Антона Ґеника видав більшовикам зрадник Скала. Старого господаря уже немає серед живих. А з синами Дмитром та Іваном зустрічаємося й нині.
