Осінь сорок сьомого розпочалася у звичних для повстанців клопотах. Займалися підготовкою до зими. Зв’язкові принесли не вельми приємну звістку. До більшовицьких рук потрапив мій вітчим Іван Скільський. В сотню Цигана він прийшов у сорок четвертому. Мама ще якийсь час займалася власною господаркою. Але в скорому часі енкаведисти розграбували майно. Забрали худобу, вівці, кури — все, що можна було взяти. Найбільше шкодував за пасікою. Бо москалі потрощили вулики на друзки. Хата зосталася пусткою. Мама в чому була, втекла в ліси. Переховувалася по людях у довколишніх селах. З нею хоронилися від більшовицьких карателів інші нещасні, чиї сини або чоловіки перебували в УПА. Зачують про облаву у Вижньому Березові, втікають у Текучу. Нагрянуть облавники туди, жінки чимчикують на Середній Березів, чи ще в якесь село. Отак довгі роки рятувалися від арешту й вивозу в Сибір наші матері. Моя молодша сестра, яка народилася від вітчима, довший час переховувалася в Слободі. Прийняла її бездітна жінка. Облавникам видавала дівчинку за свою доньку. Два роки ходила сестра там до школи. Добрі люди допомагали час від часу зустрічатися матері з донькою. Я бачив сестричку крайньо рідко, бо партизанські стежки більше провадили в гори. Мама моя, проста селянка, не займалася жодною підпільною діяльністю. Хоронилася від більшовиків на власну руку. Єдина вина її перед владою полягала в тому, що син і чоловік перебували в УПА. Цього було предостатньо, аби отримати чималенький термін у сибірських концтаборах. Мама переховувалась до початку п’ятдесятих років. В той час по підпіллю було дано наказ. Усім, хто не заанґажований у збройній та політичній боротьбі, але переховується на власну руку, іти до органів влади з повинною. Мама так і зробила. Поступово жінки поверталися до мирного життя. Хата наша, на щастя, вціліла. Голова сільради поселив у ній вчительку зі Сходу. Вона й вберегла хату від зруйнування. Шура, так звали вчительку, прожила з мамою ще два роки, аж поки не вийшла заміж. У грудні 1964-го, після звільнення, я провідав Шуру. Подякував добродушній, порядній харків’янці за хату.

Повернувшись сорок четвертого року з Буковини, відшукав вітчима. Сотня Цигана дислокувалася на присілку Завоєли. Вітчим попросився до Морозової сотні. Його перехід я узгодив із сотенним Циганом. Вітчим став стрільцем моєї чоти. У Березівській сотні пробув до осені сорок сьомого. На той час мама розжилася десь на телицю. Та отелилася. Худобині потрібне було сіно. Вітчим відпросився із сотні, аби накосити його. У нас був неписаний закон. Допомагати родичам вести господарку. Інакше чим би годувалася УПА. Вітчим не пішов до власної хати, а ночував у чужій. Там і потрапив під облаву. Взяли його без зброї. Ніхто із села не видав стрільця. Отож він поїхав на висилку в Омську область, як вітчим сотенного УПА. Правда, на допиті багато розпитували про мене, а також цікавились, чи не був він у сотні. Якось викрутився. Проте на висилці відбув повних дванадцять років. Працював дуже важко. Аби трохи відпочити, втяв собі сокирою палець. Працював і телятником, і теслярем, і трактористом… Через якийсь час зумів перебратися до Омська на завод. Згодом умудрився приїхати до Коломиї. Але в місті над Прутом вітчима не прописали. Дали двадцять чотири години, аби виїхав геть. У мордовських таборах у мене був приятель Олексій Удовиченко. Він написав додому мамі. Зуміли влаштувати вітчимові прописку в селищі Гниляково Одеської області. Після кількох невдалих спроб повернутися в рідні краї вітчим зійшовся в Одесі з якоюсь жінкою, що мала малого сина. Хлопчина виріс на доброго пияка і через тридцять років витурив старого з хати. Зараз вітчим проживає в Коломиї у свого небожа Миколи Перцовича. Ми часто сходимося.

Досвід попередніх років неабияк придався. Місця для криївок вибрали вдалі. Запаслися одежею, бензином для примусів, харчами… Правда, з останніми неврожайного сорок сьомого прийшлося сутужно. Вирятував трохи млин у Стопчатові. Розвідка доповіла, що у млині назбиралося чимало мірчуків збіжжя. Люди мололи своє і розплачувалися зерном — мірчуками. Послуговувалися тим млином і гарнізонники. Навіть з Коломиї привозили питлювати. Більшовики саме завезли велику кількість збіжжя. Ось-ось мали приїхати по борошно. Повстанці «допомогли» їм. Приїхали возами і забрали збіжжя, скільки коні могли вивезти. Вистачило партизанам на всю зиму, залишилося й селянам. Стрільці вділили пшениці біднішим горянам.

Перезимували загалом благополучно. Правда, перед самою весною трапилася сутичка з більшовиками. Було вже кіпно[3]. Стрільці повиходили із схованок і заквартирували в Середньому Березові на куті Обочі. В сусідній хаті зі своїм роєм квартирував чотовий Галайда. Хтось навів гарнізонників. Сонце тільки почало сходити, як нас майже оточили червонопогонники. Стійкові вчасно заалярмували. Стрільці з наготовленою зброєю повибігали з хат. Відпрацьованим маневром з допомогою зброї і завзяття повстанці прорвали більшовицьке кільце. З моїх людей не постраждав жоден. З роя Галайди один стрілець загинув. Самого Галайду двічі поранили в праву ногу. Я відтяг пораненого в безпечне місце. Поставив кулеметника, аби вогнем стримував енкаведистів. Від більшовиків вдалося щасливо відірватися. Вони підібрали свого пораненого й подалися до сільради. Поранений в ногу солдат крив благим матом «бандьор». Ногу йому згодом ампутували. Галайду на коні привезли до Стопчатова, звідки був родом його стрілець Михайло. Фельдшерка районної лікарні Марія Ключевська перев’язала рани. Вона постійно допомагала повстанцям. Душевна жінка знайшла в селі людей, що прихистили Галайду в себе. До настання весни вилікувала чотового. Він відійшов на Жаб’ївщину до своїх двох роїв.

У Карпати Галайда потрапив з «ковпаками». Так у наших краях називали більшовицьких партизанів із з’єднання ґенерала Ковпака. Невисокого, з орлиним носом, розумного і дотепного волинянина повстанці полюбили одразу. Більшовики забрали його до свого загону силоміць. Після розгрому ковпаківців німцями врятувався втечею. Переховувався від фашистів у гірських селах. До речі, мама моя також переховувала від німців двох ковпаківців. «Мамині ковпаки» потрапили згодом до боївки СБ Крука. Гітлерівців громили героїчно. Після відходу німців їм пропонували йти додому. Проте обидва виявили бажання зостатися в Карпатах і воювати з більшовиками. Більшовицьких партизанів наші люди рятували від німців з чисто християнських мотивів. Не зважали ні на релігію чи національність, ні на партійність. Покеровувалися речами значно вищими і вартнішими. Галайда зумів зійтися з УПА. Спочатку потрапив до сотні Скуби, опісля — Недобитого. Я його знаю вже як чотового сотні Вихора. Згаданої зими Галайда залишив два рої у безпечнішому місці в глухих горах. З одним роєм заквартирував побіля Березовів. Села ці були трохи багатші. Та й ближче до польових районів. Легше прогодувати стрільців. За таких обставин ми і зустрілися в Середньому Березові.

З Галайдою часто можна було побачити політвиховника Вітра. Знаю, що родом із Стопчатова. Закінчив Коломийську гімназію. Службу в УПА Вітер розпочав у сотні Скуби. Опісля грамотного хлопця перевели до сотні Юрка. Високий, стрункий, простий в обходженні політвиховник користувався заслуженою шаною у стрільців і командирів. Пізніше Вітер перейшов до сотні Вихора. Із сорок сьомого на сорок восьмий перезимував у Середньому Березові зі своїм молодшим братом Ромком. Ім’я слугувало хлопцеві і за псевдо. Батьків їхніх більшовики вивезли до Сибіру. Тому Ромко і не скривав свого імені. Загинув 1948 року в Коломиї. Вітер до мого ув’язнення перебував у сотні Вихора.

Добрим політвиховником був Левада — Роман Вінтоняк. Народився 21 листопада 1920 року в Косові. Ґрунтовну гімназійну освіту здобув у місті Катовіце. Знав багато іноземних мов. Хотів стати правником, але Друга світова війна перервала його студії у Львівському університеті. Повернувся до Косова і переховувався від більшовицького арешту, аж поки не втік за Буг до «ґенерал-губернаторства». Проте і там довго не затримався. В сорок першому розпочав активну підпільну оунівську діяльність на Косівщині. 1942 року Левада став членом повітового проводу ОУН Косівщини. Починаючи з кінця сорок четвертого побував політвиховником сотні Недобитого, відтак куреня Скуби. Активно воює з німцями, мадярами, москалями… Навесні 1945 року здібного керівника призначають політвиховником тактичного відтинку «Гуцульщина». Разом із повстанськими відділами рейдує по Городенківщині, Буковині. Після смерті Скуби командував якийсь час куренем.