Вишкіл давався важко. Горді, самолюбиві, дещо самовпевнені, забіякуваті, гострі на язик леґіні мали свою осібну «єдино правильну» думку на будь-яку справу. Жодних авторитетів для них не існувало. Із цих складних індивідуальностей треба було створити єдиний організм — бойовий відділ. Справа не з найлегших. Але крапля камінь точить. Поморочивсь я добряче з буйним парубоцтвом, проте за три тижні з них уже були непогані стрільці. А відваги й запалу березунам не позичати.

Нагода показати себе в бою молодим стрільцям випала дуже швидко. Під час невеликого рейду нашу сотню обскочили енкаведисти в селі Трачі, що на схід від Яблунова. Стрільці поводили себе в бою так, наче досі тільки тим і займалися, що воювали. За короткий час вдалося здисциплінувати норовистих березівських леґінів. У нетривалому, але гарячому нічному бою розбили москалів. З оточення вийшли на село Спас. Дорогою довелося форсувати річку Пістиньку. Перебредали її по груди в студенющій воді. Морози вже тиснули добрячі. Забрели в Спаський ліс. Стало трусити дрібним сніжком, у лісі незатишно й холодно. У зв’язку з цим запав у пам’ять такий епізод. У Трачі чота квартирувала в сільського священика. Підтягнуті, дотепні стрільці припали до душі синові священика. Хлопець попросився в мою чоту, я його взяв. Але після нічного бою, а особливо після «купелі» в крижаній воді Пістиньки, священицьке чадо попросилося назад додому, до теплої хати. Я відпустив, бо що з ним було діяти. Проте хлопець послужив мені добру службу. Він знав мого приятеля Мирослава Біланюка з Коломиї, з яким ми вчилися в технікумі. Мирослав переховувався від більшовиків на власну руку. Хотів потрапити в партизани. Та без зв’язків то було нелегкою справою. Отож я попросив хлопця привести Мирослава до мене. Що він і виконав. Біланюк був добрим, твердим воїном. Та, на жаль, на початку сорок п’ятого його смертельно поранили більшовики під час бою в Шепоті. Пораненого відправили до партизанського шпиталю в Космачі, що розміщувався на колишній дачі Філарета Колесси. По сьогоднішній день не можу знайти слідів друга Дороша. Розшукує брата й сестра. У всіх знайомих і друзів Дорош залишив по собі найкращу пам’ять і як воїн, і як людина.

Бій у Трачі послужив добрим бойовим хрещенням для необстріляних молодих стрільців Березівської сотні. Зі Спаського лісу перейшли на Космач. Невдовзі після нічного бою курінь «Карпатський» під орудою поручника Лісового відправився в рейд на Заболотівщину й Снятинщину. До куреня на той час входили сотні Мороза й Ґонти, сотня Спартана долучилася пізніше. За одну ніч повстанці охопили весь терен. Кожна чота, навіть кожен рій мали своє завдання. Малі підвідділи діяли самостійно. Завдання моєї чоти — зірвати міст через Прут у Снятині. До третьої чоти, якою мені випало командувати, ввійшла значна частина вишколених мною в Березові стрільців.

Командири роїв у мене були хоробрі. Лобода командував першим роєм, Держакові дістався другий, Богун став командиром третього рою. Чота мала трьох мінерів-самоуків. Тямковиті сільські хлопці розмінували тридцятикілометрове німецьке мінне поле, практику пройшли добру. Взятися за цю смертельно ризиковану справу спонукала біда. На полишених німецьких мінах часто підривалися люди з довколишніх сіл. Отож мінерів для нашої сотні підготувало саме життя. Мін у сотні було вдосталь.

Курінь заквартирував у Тучапах на Заболотівщині. Стрільці добре відпочили й відігрілися за день. Сотенні конкретизували кожній чоті бойове завдання. Місцеві боївкарі привели чоту аж до самого мосту. Пробиралися полями, лівим берегом Пруту. Зв’язковий пошепки повідомив, що міст уже зовсім близько. Однак ми його не бачили в густій темряві. По-пластунськи дісталися до дерев’яної споруди через швидкоплинну річку. Міст охороняла численна більшовицька залога. Близька присутність ворога вгадувалась. Мінери зі знанням справи підготували міни, я розмістив стрільців по бойових становищах. Освітлювальні ракети з шипінням розшматували напружену тишу ночі. Стрільці дружно гримнули з усієї наявної зброї по більшовицькій залозі. Ефект раптовості вдався, москалі порозбігалися, мов миші з комори. Здається, ні разу й не вистрелили. Давали драпака, аж підошви губили. Стрімким кидком стрільці захопили міст. Я наказав одному роєві закріпитися на правому березі й охороняти звідтіля підступи до мосту. Два рої зайнялися мостом на лівому березі. Стрільці-мінери позакладали міни. Неголосний вибух жбурнув у нічне небо разом з полум’ям вирвані з мосту колоди й дошки. На голови посипалися тріски.

Середина мосту зруйнована. Але по обидва боки міст і далі стояв на міцних опорах-биках, наче недобитий звір, вищирив до зірок роззявлену пащеку. Полатати такий міст — день праці. Я був крайньо не задоволений несподіваним вислідом. Підійшов до мосту, погупав ногою по дерев’яному настилу. Дошки й колоди аж дзвенять, такі сухі. Не зволікаючи, даю команду назбирати якомога більше дрібних трісок. Розпалюємо ватри по обидва боки мосту. Незабаром тріскотливий вогонь накидається на сухе поліняччя. Невдовзі всенький міст горить, аж гоготить. Стрільці тим часом короткими чергами зі скорострілів прострілюють підходи до мосту. Так, на всякий випадок, бо більшовики й носа не потикали до палахкітливого мосту. Над ранок із пінистого плеса гірської річки стриміли тільки закіптюжені опори. Тепер наказ виконано, можна повертатися до сотні.

Рій Лободи з правого берега перебрів Прут і долучився до чоти. За кілька годин швидкого переходу ми знову були в Тучапах. Правда, в саме село не заходили, щоб не накликати на селян біду. Більшовики запросто могли відігратися на беззахисних людях, це вони вміли. Тому стрільці заквартирували в густих лозах у лузі над Прутом. Сільські хати неподалік тяглися до прозорих небес сизими димами. Все було б гаразд, якби не промоклі в студеній воді хлопці з рою Лободи. Пилипівка хоча була й безсніжна, проте морози давалися взнаки, хлопці дрібно цокотіли зубами в промерзлих лозах. Я ламав собі голову, як їх врятувати від простуди. Порятунок прийшов з несподіваного боку. Одна чота, вже й не згадаю з котрої сотні, захопила спиртзавод у Залуччі. На Космач погуркотіли вози з повними бочками спирту для партизанських шпиталів. Проте стрільці не обділили й себе, в багатьох булькало у флягах. Вони й поділилися з роєм Лободи «ліками». Я дозволив стрільцям зігрітися таким чином, щоб врятувати їхнє здоров’я. Вживання спиртного в УПА було пресуворо заборонено, проте я свідомо пішов на порушення. Ризик мій виправдався, жоден стрілець не захворів на простуду. Увесь день ми пересиділи в лозах, а вночі організовано зайшли в село, повечеряли гарячою стравою. Тієї ж ночі курінь вирушив у рейд на Буковину.

Курінний Лісовий дав наказ «Збірка до відмаршу!» Останні настанови, і довгий стрілецький ряд беззвучно спрямувався на південь, на буковинську сторону. Розвідники ще за днини обстежили терен, в УПА справа ця була поставлена добре. Повстанські стежі в цивільній одежі, а часто-густо й у жіночій вбері, проникали, мов вода, куди тільки була потреба. Зв’язкові, мурові хлопці, дорогу знали, як свої п’ять пальців, відділи рухалися впевнено, без жодних ускладнень. Напрям пересування, маршрут, а також бойове завдання були детально розроблені старшинами в штабі куреня. Курінний Лісовий офіцером виявився кваліфікованим, військову справу знав бездоганно. Орієнтувався в усіх, без винятку, картах, чи то німецьких, чи мадярських, а чи румунських або польських. Про російські й не було мови…

Березівська сотня йшла першою, відразу ж за зв’язківцями. Сотенний, чи інший вищий командир, завжди перебував під час маршу на тому місці, звідки можна якнайкраще бачити увесь відділ і оперативно керувати ним. На чолі відділу командир іде лише за якихось екстремальних умов, адже на повстанців на кожному кроці чигає смертельна небезпека. Повсюдно можна сподіватися ворожих засідок. А смерть командира нерідко призводить до загибелі цілого відділу.

Прут стрільці вбрід легко форсували. А ось бурхливий Черемош долався важче. Брели по шию в швидкій крижаній воді, що аж кості стискала. Грілися звичним способом — легким бігом.