Моторну кухарку в таборі любили й поважали. Навіть капітан Гачіч допомагав Анничці ліпити вареники. Робив те вельми майстерно. Сьогодні Ганна Василащук (Братівник) відома загалові як знаменита ткаля. Її високохудожні мистецькі вироби десятки літ зачаровують людей. Проте рідко хто знає, що мужня підпільниця із гірського села виростила з двотижневого віку донечку окружного пропагандиста Лебедя — Михайла Ткачука, односельця. Її, народжену в криївці в урочищі Козарки біля Прокурави Емілією Ткачук, принесла до хати Братівників дружина станичного Шешорів Назара — Миколи Угринюка. Має нині жінка дві доньки, дві Марічки. Одну, прихищену нею буремного сорок сьомого, і другу, народжену трохи пізніше. Обидві їй однаково рідні.
Продукти для вишкільного табору заготовляв Штинь. Кульгав на одну ногу. І курсанти, і старшини харчувалися з одного казана. Привілеїв інструктори не мали жодних.
Викладачами старшинської школи були й колишні офіцери Червоної армії. Один з них, поручник Омельченко, викладав тактику. Матеріал подавав дуже доступно. Після його занять я бачив усе як на долоні. Дуже був добросовісний, ще й енергії мав на трьох. У Карпати Омельченко прибув разом з двома дітьми й дружиною. Вона послужила повстанцям добру службу.
Через якийсь час старшинську школу «Ґрегіт» із Буківця перевели на Снідавку. Там розміщувався штаб, довкола по хатах розмістилися стрільці. Настало якесь свято. Перед стрільцями, й жителями села виступали провідники, викладачі старшинської школи. Вчителька з Дніпропетровська, дружина Омельченка, впізнала свого земляка Степового, що саме виступав на святковому дійстві. Знала його раніше як офіцера МГБ. Провідники подякували пильній жінці й веліли нікому більше не розповідати про аґента. Інформацію вчительки перевірили аж тоді, коли налагодився стійкий зв’язок з Дніпропетровськом. Служба безпеки вияснила, що свого часу Степовий і Лісовий з Чернігівщини були закинуті в УПА для розвідницької діяльности. Згідно з легендою, вчителі-втікачі не ладили з радянською владою, тому й повтікали в Карпати.
Чекістів допитали. Загнані на слизьке, розвідники в усьому щиросердно зізналися. Козак запропонував їм, як українцям, насправді послужити Україні, народ якої кривавиться за свою волю. Командир тактичного відтинку повідомив їм попередньо, що вони вільні в своєму виборі. У разі відмови можуть повертатися додому — шкоди ж повстанцям не заподіяли жодної. До надумання дав розвідникам два дні. Проте за кілька годин обидва погодилися на службу в УПА. Заявили, що від цього дня живуть і працюють для України, і слова свого дотримали.
«Учителів», як колишніх офіцерів, що зналися на військовій справі, залучили до викладацької праці в
старшинській школі. Степовий викладав топоґрафію, Лісовий — польову службу, зброєзнавство, ще якийсь предмет. Учителі з них були лепські. Обидва високого зросту. Степовий білявий, огрядний. Лісовий — стрункий, чорний, з твердим густим волоссям. Справжні козаки. Мали чин поручників. Імен наддніпрянців не знаю, на жаль, бо воєнний час вимагав суворої конспірації. Степовий у старшинській школі виконував обов’язки заступника коменданта.
І Степовий, і Лісовий стали невдовзі командирами куренів. Лісовий командував куренем «Карпатський», помер від тифу в березні 1945 року в Баня-Березові тодішнього Яблунівського району. Степовий зібрав три
сотні з Жаб’ївського району в курінь «Перемога». Загинув в бою біля села Яворова на Косівщині.
Колоритною фігурою в старшинській школі був серб Гачіч. Кадровий офіцер, син міністра, мабуть, внутрішніх справ Югославії, потрапив до фашистського полону. В концтаборі здружився з полоненими українцями-оунівцями. Підготували втечу й успішно її здійснили. Група з п’ятьох утікачів прибилася на Косівщину, карпатські ліси стали їм прихистком. Капітан Гачіч викладав у школі артилерію. Українською мовою оволодів доволі швидко, викладач з нього був неабиякий.
У мене з капітаном Гачічем трапився інцидент. У таборі виставляли цілодобові стійки на чотири боки. Вночі на зручніших для ворога підступах стійки підсилювали. Вони поділялися на слухові й бойові. У випадку загрози при наближенні чужих стійковий умовними сигналами давав знати на вартівню. Там постійно сидів чуйковий. Жоден звук не проходив повз його нашорошені вуха: шелест листя, тріск гілки, крик пугача.
Стою на бойовій стійці. Капітан Гачіч кудись відлучився з табору. Вечірня темрява й злива наче змовились — накрили гори водночас. Темно, хоч око виколи. Коли це чую, хтось чалапає плаєм. Підпускаю близько, щоб не втік, а тоді: «Стій! Хто йде?» «Капітан Гачіч», — відповідає з ледь помітним акцентом. Капітана-то я впізнав, але мушу за статутом запитати кличку. Називає, проте стару, ще вчорашню. Я йому: «Руки вгору!» Підняв мовчки. «Кругом!» Повернувся, знову ж таки беззвучно. «Долів!» Капітан покірно розлігся в калабані. Мало того, що лежить у баюрі, ще й зверху дощ періщить, як праником. Викликаю чергового з вартівні, бо не маю права покидати стійку. Той поки почув умовний сигнал у шумі дощу, поки причвалав, то Гачіч вимок, мов конопляний сніп. Хоч тіпай. Розлютився на мене невимовно. Проте совість моя чиста, бо діяв за статутом. Викладач ніяк не міг пробачити мені нічного «вимочування». Як я не старався, як не зубрив його предмет, жодної «п’ятірки» капітан мені не поставив.
Заняття в школі тривали по дванадцять-чотирнадцять годин на добу. Часто були й нічні заняття. Теорію курсанти закріплювали в боях з німцями й мадярами. Розвідка донесла, що на околиці Космача з жаб’ївського боку з’явився підрозділ німецьких солдатів. На ліквідацію ворожої розвідгрупи відправили рій стрільців. Повстанці, що знали в тій місцевості кожен камінь, оперативно оточили німців. Втративши командира й кількох солдатів, німецькі розвідники здалися. Їх допитали, забрали зброю і радіопередавач. В якомусь часі переляканих вояків відпустили до своїх. Відходили повільно, збентежені й сторожкі. Не могли, либонь, повірити, що грізні в бою повстанці отак просто дарують їм життя.
На схід від Снідавки, на дорозі, що веде з Косова на Жаб’є, старшинська школа в повному складі влаштувала засідку на велику мадярську частину, яка відступала під натиском Червоної армії. Керував операцією поручник Степовий. Він щасливо розставив курсантів вздовж високого узбіччя кривулястої дороги. Позицію для повстанців досвідчений командир вибрав напрочуд вдалу. Довжелезний вуж мадярської валки повільно повз на захід. Стрільці налічили понад двісті ворожих вояків. Вгодовані коні натужно тягли вісім повнющих возів з награбованим добром та військовою амуніцією. Ми пропустили мадярів до своєї чолової стійки. На команду Степового «Вогонь!» повстанці гримнули воднораз із сорока стволів. Курсанти били з крісів, старшини з автоматів. Три повстанські кулемети також мали роботу. Я стріляв із «дехтяра». Мій односелець і друг Михайло Малкович — Лобода строчив із чеського кулемета. Орлик з Кут поливав мадярів свинцем із їхнього вітчизняного скоростріла. Заскочені зненацька вояки заметушилися в розпачі, мов вовки в кошарі. Та справу вони мали не з ягнятами. Гори трупів навернули солдатів до рятівної думки — здатися. Покидали зброю й поздіймали над гарячими головами руки. Стріл припинився. Беззбройних ніхто не чіпав. Трофеї повстанці здобули знамениті. З тріумфом поверталися курсанти до табору на повнісіньких усякого добра возах. Вдалий, без жертв, бій вселив у всіх тверду віру в перемогу. Роззброєних і нажаханих мадярських солдатів відпустили.
Мені дістався від молодшого мадярського старшини пістолет. Зброєю він виявився нікудишньою, хіба що горобців лякати, тому я його комусь подарував, коли розжився в більшовицьких диверсантів на надійніший «ТТ». Це був мій перший справжній бій з ворогом. За нього отримав подяку від окружного провідника. Шкільні командири хвалили мене за той бій. Не відав тоді, скільки тих боїв з окупантами ще попереду.
Чотири місяці пролетіли, як один день. За напруженим навчанням та дрібними сутичками з німцями й мадярами курсанти незчулися, як підійшли шкільні жнива — іспити. За короткий період освоїли курс середнього військового училища. Іспити складали перед поважною комісією зі старшин-інструкторів. Предметів було понад півтора десятка: зв’язок, топоґрафія, артилерія, впоряд, кавалерія, тактика, пропаганда, сторожова, польова, внутрішня служби… Зброєзнавство викладав старшина-буковинець. Він мені запам’ятався мало, бо зброю на той час я вже знав досконало.
