Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Їдь, доню!

Рані Марія махала рукою вслід автомашині, а дочка тим часом жадібними очима поглинала все довкола.

Звичайна дорога, звичайні джунглі,— та вони були для Майї атрибутами фейєричного, казкового світу. Це ж уперше дівчина покинула стіни маєтку, вперше почула кличний посвист вітру в вухах. А попереду було життя — хвилююче, повноводе. Минулого не існувало. Воно зітерлося, сховалося, як сховався рідний маєток за поворотом дороги.

Машина зупинилась біля мосту. З неї вийшов і попрямував назад Чарлі Бертон. Він щось говорив, Майя йому відповіла і через мить забула, що саме. їй було не до цього.

Аж під Навабганджем, коли шофер зупинив машину, щоб прочистити карбюратор, старий Джоші торкнув Майю за рукав:

— Рані, що означає, коли вночі в лісі блимає червоний вогник? Ось так: блим-блим… блим-блим…

Майя стріпнулась, наче звільняючись від сну, здивовано подивилась на старого і раптом дзвінко засміялась:

— Не знаю, Джоші!.. Я нічого, ні-чого не знаю!.. Це Навабгандж, так?.. Чекайте, а хто йде он там, повз баньян?

І не встиг Джоші й отямитись, як Майя, мов вихор, злетіла з машини й побігла вперед. Вирвавшись з його рук, услід за хазяйкою помчав і Самум.

Джоші придивився пильніше і впізнав: то був сагіб Лаптєв.

Майя підбігла до нього, простягла обидві руки. Росіянин притягнув її до себе. І потім вони з годину, а то й більше, стояли на дорозі і про щось говорили й говорили. Про що саме, міг би розповісти хіба Самум. Але він був твариною поважної вдачі і чужих секретів не зраджував.

Розділ XVII

ТАК ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ

Даремно нашорошував вуха старий Джоші,— в розмові двох на битій дорозі поблизу Навабганджа не було нічого секретного. Навіть більше: коли б її застенографувати, вона навряд чи й зацікавила б читача.

Справді, які почуття можуть викликати у вас звичайнісінькі прозові слова на зразок: “Я приїхала до вас повчитися” та “Дуже радий”?.. Чи розкриє вам душевний стан персонажа старанно процитований монолог на тему “Досягнення радянської нейрохірургії?”

Друковане слово — тільки блідий відбиток слова живого. Навіть коли б з допомогою найхитромудріших значків удалося б зафіксувати, а потім відтворити за текстом інтонацію, тембр і силу кожного звуку, ми не могли б збагнути, чому подеколи найбуденніша фраза набуває такої глибини і змісту, що для її розшифрування треба написати цілий роман, а патетика й лірика іноді наштовхуються на стіну байдужості і розлітаються на всі боки блискучими холодними осколками.

Промовляє не тільки язик. Свою мову мають і очі, і руки, і все тіло.

Ось жмакає дівчина краєчок “сарі” — невибагливого одягу індійських жінок, — потупила очі й говорить тихо та лагідно, а може навіть мовчить і тільки зрідка кивне головою. На її рожеве вушко грайливо спадає золотий кучерик, і вам дуже хочеться торкнутися його. Вібрує у цієї дівчини жилка на білій шиї, — така цнотлива й боязка. Дівочі груди чомусь дихають значно глибше, аніж звичайно, — і вони теж уміють виразисто говорити: то затримають з собі подих, то зітхнуть з полегшенням.

Ви не дивитесь ні на що, а бачите все. Тільки бачите, не аналізуючи й не шукаючи причин. Та й навіщо їх шукати? Любов уникає руйнівного аналізу. Вона синтезує, пожадливо збирає окремі відчуття, щоб натхненно прикрасити й об’єднати в чарівний образ найкращої в світі людини.

Ні, Андрій Лаптєв та Майя не говорили про любов, не співали дифірамбів краєвидам та погоді, не зітхали, крадькома позираючи один на одного. В їхній бесіді фігурували скальпелі та трепани, тампони та всякі інші причиндали, необхідні в хірургії, але надто далекі від лірики. І все одно саме там, біля баньяну, який щороку в переддень Азарха правив за збірний пункт калікам з усієї Бенгалії, відбулося перше освідчення, перше зближення двох людей.

Спочатку Лаптєв ще опирався своїм почуттям. Він з тоскним неспокоєм думав про те, з якою зловтіхою, з яким підкресленим презирством поставляться до нього ті лицеміри й ханжі, які всі людські почуття й поривання ладні занумерувати, проштемпелювати і підшити до відповідної “справи”. Вони намагатимуться розтоптати брудними чобітьми те найчистіше, чого самі ніколи не зазнали, отруюватимуть життя і йому, і Майї.

Краще було б не закохуватись. Але коли вже так сталося, треба захищати своє право на щастя.

Андрій насторожено, нетерпляче очікував на щонайменший натяк з боку якогось із співробітників, щоб з самого початку гостро урвати спроби втрутитися в його особисте життя. Проте в експедиції не було тих дрібних мерзотників, що вважають за свій солодкий обов’язок нашіптувати, під’юджувати, сварити. Цей невеликий колектив борців за життя пройшов вогненну купіль фронтів Вітчизняної війни, яка очистила його від пустого шумовиння та брудного накипу, навчила щирості відносин та взаємної поваги. Доцент Лаптєв був у експедиції новачком; він ще не знав її традицій, йому здавалося, що про його почуття до Майї просто ще ніхто не довідався.

Але всі бачили, всі розуміли, що коїться з Андрієм Лаптєвим… і мовчали. Коли людина в такому стані, її краще не чіпати. Настане час, і вона сама заговорить, почне ділитися радістю чи горем, попросить поради. А зараз хай в ній перекиплять почуття, випарується зайвина енергії, і майбутнє перетвориться з розпливчастого марева на чітке просторове зображення справжнього життя.

Слід сказати прямо: Майю в експедиції зустріли стримано. Коли б вона була звичайною індійською дівчиною з якогось селища, до неї поставилися б як до хорошого друга, як до учня, здатного ввібрати в себе найкраще, що може дати радянська людина. Однак вона з’явилась як дочка раджі, як представник чужого світу, тому до неї придивлялися пильно, оцінюючи за найсуворішими критеріями, і до часу відгороджувалися підкресленою ввічливістю.

А вона нічого того й не помічала. П’яна від щастя, вперше по-справжньому юна, вона летіла десь у високості на крилах, які міцніли з кожним її рухом. Де там було їй розрізняти нюанси в ставленні до неї кожного з росіян, коли один з них — найкращий! — любив її. їй хотілося відповісти на цю любов чимось дуже хорошим, показати себе гідною його, мужньою, витривалою. Дівчині здавалось, що ось-ось має трапитись щось надзвичайне, коли доведеться напружити всі сили і показати Андрієві, на що вона здатна.

Але нічого видатного не трапилось. Майї не довелося навіть зіткнутися з чумою. Страшна хвороба того року обминула Бенгалію, — вірніше, з допомогою новітніх засобів удалося запобігти епідеміям ще до їхнього виникнення. Експедиція, головним чином, провадила роботу дуже прозову, хоч і важливу.

Чума в Індії — страшне лихо. Вона не згасає ніколи, жевріючи, як вуглина під попелом, скрізь, де панують злидні та бруд, і може в першу-ліпшу мить спричинитися до страшної пожежі. Саме через це навіть англійці сяк-так боролися проти чуми та ще й запрошували лікарів усього світу допомогти їм в цьому. Росія відгукнулась на цей заклик першою. З 1897 року, коли до Індії було послано протичумну експедицію, в складі якої був славнозвісний український вчений Заболотний, ця допомога перетворилася майже на обов’язок.

Але в Індії лікарям доводиться стикатися не тільки з чумою. Коли б якомусь з учених заманулося зібрати збудників усіх хвороб, починаючи з древньої, як світ, прокази й кінчаючи найсучаснішими вірусами, він би знайшов їх тут дуже легко. Однак ця перспектива навряд чи припала б до смаку хоч будь-кому, не кажучи вже про членів радянської епідеміологічної експедиції, яким довелося стати універсальними фахівцями з усіх галузей медицини.

Минув той час, коли на радянських лікарів дивилися майже як на провісників лиха. Нема де правди діти, — Сатіапал таки допоміг експедиції, розвіявши навколо неї атмосферу недовір’я. Та навіть коли б не це, крига скресла б все одно. Досить було провести дві-три вдалі операції, вилікувати кількох тяжкохворих — і вже доводилося подеколи навіть обмежувати прийом, бо невистачало ні лікарів, ні ліків.

32
{"b":"117020","o":1}