Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Влітку 1941 року сімнадцятирічна Майя повинна була виїхати до Радянського Союзу і лишитися там, аж доки скінчить університет. Але війна перешкодила здійсненню цього плану.

Поява Бертона в маєтку Сатіапала здавалася старому професорові мало не чудом. Коли б він вірив у богів, то назвав би це щедрим подарунком Шіви — бога, який втілює в собі одвічну зміну життя і смерті. З’явився син, з’явився помічник у роботі, — той, хто був таким потрібним довгі роки! І все це завдяки сліпому випадкові!

Але коли б Сатіапал знав історію свого сина повніше, він пересвідчився б, що про випадок в даному разі не було й мови.

Випадок мав місце понад тридцять років тому, чудової весняної ночі в лісі поблизу від Кембріджа. А далі вже діяла сувора закономірність. Хінчінбрук шукав людину, яка допомогла б пробратися до таємничого маєтку. З скупих агентурних даних вирисовувалося, що Сатіапал дуже любив свого єдиного сина. І навіть коли б Чарлз Бертон не потрапив до Індії, саме він був би призначений за помічника Хінчінбрукові, бо саме на його фотографії, після перегляду багатьох сот інших, зупинився погляд одного з досвідчених керівників англійської розвідки.

Випадковість здається непередбаченим, неконтрольованим явищем тільки тому, що не вдається врахувати всі до найменшої обставини, проаналізувати сучасне та минуле.

Ні, не випадково потрапив до маєтку Сатіапала Чарлі Бертон, Андрій Лаптєв і, нарешті, професор Калинніков.

Не до якогось іншого раджі, а саме до Сатіапала одного погожого дня після дощу приїхав сивобородий поважний мужчина, назвав себе і, коли Сатіапал наморщив лоба, пригадуючи, сказав:

— Пане Сатіапал, ви мене не знаєте. Вірніше, не пам’ятаєте. Я — той, хто допоміг вам поховати академіка Федоровського на християнському кладовищі Стамбула.

Сатіапал здригнувся. З усіх випадкових зустрічей, як він міг уявити, ця була йому найнеприємніша.

Розділ XIII

ЗАПОВІТ АКАДЕМІКА ФЕДОРОВСЬКОГО

Кочегар товаро-пасажирського пароплава “Імператриця Марія” Михайло Калинніков потрапив до тифозного барака Стамбула напередодні нового тисяча дев’ятсот двадцять першого року. Це була несподівана, прикра пригода, але може тільки завдяки їй Михайло й уникнув лап білогвардійської контррозвідки чи турецької поліції.

В ті дні належність кочегара Калиннікова до складу службовців колишньої пароплавної компанії Дунаєва була чисто формальною. Більшовик Калинніков свого часу дістав наказ організувати повстання на захопленому білогвардійцями пароплаві, успішно здійснив його і глибокої ночі повів “Імператрицю Марію”, — а вірніше “Зорю революції”, — курсом норд-ост-ост на Новоросійськ, відколовшись від ескадри, яка тікала з Криму.

Це був непоганий подарунок для молодої Радянської Росії: “Імператриця” везла чималий запас золота та обмундирування. Крім того, на її борту було кілька десятків вищих чинів білогвардійської армії та безліч всілякої наволочі в трюмах.

Операція проходила чітко; офіцерів та білогвардійську охорону вдалося обеззброїти без шуму, однак серед повстанців знайшовся зрадник, — телеграфіст іскрової радіостанції. Потай від усіх він передав повідомлення про повстання на кораблі, і вже через кілька годин “Імператрицю Марію” наздогнав канонерський човен. Після короткого бою повстання було придушене. Багатьох з повстанців розстріляли на місці, а Калиннікова та ще кількох членів ревкому закували в кайдани і привезли до Стамбула, щоб повісити прилюдно.

В’язням вдалося втекти. Вони опинилися на чужині, не маючи жодних засобів для існування і рискуючи щохвилини потрапити до рук переслідувачів. Їх рятувало тільки те, що на той час в Туреччині аж кишіло білоемігрантів і серед цієї строкатої юрби сховатися було неважко.

Десь у нічліжці Калинніков схопив висипний тиф, довго опирався хворобі, але тридцятого грудня знепритомнів просто на вулиці і прийшов до тями аж у великому сараї, повному стогону, смороду, паразитів.

Турки боролися з епідеміями по-турецькому. Кожного хворого в ті часи, не намагаючись навіть встановити діагноз, вважали за тифозного і негайно запроторювали до ізолятора, який скидався скоріше на морг, аніж на лікарню.

Той, хто потрапляв туди здоровим, майже обов’язково захворював. Хворі чи не з такою ж закономірністю вмирали. А мерці валялися поруч з напівмертвими доти, доки хтось із одужуючих не витягав трупи в огороджений колючим дротом двір на поталу хижим птахам.

Михайло Калинніков вижив наперекір “турецькій медицині”. Тиф для нього тепер був нестрашний; а що подітися кочегарові не було куди, він, тільки-тільки зіп’явшись на ноги, почав наводити лад у карантині.

Маючи дуже слабке уявлення про медицину, кочегар повівся однак, як найдосвідченіший лікар. Насамперед він розшукав серед одужуючих медиків і з їхньою допомогою влаштував ізолятор в ізоляторі, визначив “похоронну команду” й розмістив хворих за хворобами. З настирливою рішучістю він добився від турків дозволу проводити всі необхідні дезинфекційні заходи, виправив якусь там кількість сяких-таких медикаментів і організував справжню лікарню на базі мінімальних можливостей.

Турки почали підтримувати його, — в усякому разі, цей росіянин позбавляв їх зайвого клопоту, а вимоги його були незначними. Хворі називали Калиннікова “професором”. Він не заперечував, розуміючи, що в медицині дуже часто відіграють роль не справжні знання, а вміння своєчасно підтримати хворого бодай якоюсь фразою на незрозумілій мові або солодким чи гірким порошком. З своїми “колегами” Калинніков поводився з упевненою вищістю, не вдаючись в зайві розмови, а це, як відомо, сприймається за ознаку глибокого розуму. Та тоді й бракувало часу для наукових бесід. Треба було боротися за життя хворих, і нечисленний персонал “лікарні” робив усе, що міг.

Густа чорна борода та касторовий сюртук, знятий з якогось померлого, робили двадцятип’ятирічного кочегара старішим вдвоє і навіть імпозантним. Турки охоче надали йому звання “головного лікаря” та права на більш-менш самостійні дії.

Одного разу до ізолятора привезли нового хворого. Всупереч заведеному порядку, хворий категорично відмовився скинути своє вбрання і зажадав бачити головного лікаря. Калиннікову хоч-не-хоч довелося піти до ізолятора.

— Ось оцей, пане професоре! — вказав санітар на сивого старика у вбранні, яке колись давно, певне, було елегантним.

Хворий лежав горілиць; його обличчя пашіло жаром, з вуст зривалося хрипіння. Але як тільки він почув голос санітара, одразу ж смикнувся і, намагаючись підвестися, прошепотів:

— Пане професоре… Прошу… В мене зовсім не тиф. Це — серце, тільки серце…

— Заспокойтесь, мій любий! — рухом, який кожен назвав би професійним, Калинніков узяв старого за руку, мацаючи пульс.

Старик, можливо, й справді мав хворе серце — воно колотилося шалено. Але не було сумніву, що він хворий саме на висипний тиф: його груди вже вкрилися характерним висипом.

— У вас тиф, мій любий… — сумно сказав Калинніков.

— Тиф? — скрикнув старий. — Пане професоре, я не маю права вмирати!.. Ви — росіянин, так?.. Мені дуже, дуже потрібно бачити своїх родичів…

Калинніков розвів руками.

— Не можна? — безнадійно запитав хворий. — Я — академік Федоровський, може чули?

Кочегару Калиннікову ніколи досі не доводилося бачити навіть професора, а про академіка він мав приблизно таке ж уявлення, як і про марсіян. Але посада зобов’язала його ствердно кивнути головою:

— Це ім’я знає увесь світ, пане академіку!

— Ні, ні, я тільки скромний біолог. Але… Я буду дякувати вам все життя, якщо ви якимось чином викличете сюди мого зятя, його звуть Іван Андрійович Сатіапал. Не дивуйтесь, що в нього таке чудне прізвище. Це — дуже хороша людина, приват-доцент Петербурзького університету. Я зараз вам дам адресу. Вони навіть не знають, що я тут. Мене схопили на вулиці… Так, так, цілком несподівано… Мені дуже потрібно його бачити…. Увесь світ голодує… постійно голодує… А грубих кормів — скільки завгодно! Білки!.. Бачите, он ворушиться білкова молекула?! Ви думаєте, це молекула білка м’яса свині?.. Ні в якому разі! Для її створення використано кропиву!.. Ха-ха-ха — кропиву!

24
{"b":"117020","o":1}